Можна просто: хто скуштував рабської психології, той її ніколи не позбудеться. А можна м’якше, художніше, як у І. Франка:
Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі,
Наїдавшися ласо...
Відригаться вам буде повік
Те єгипетське м’ясо...
Так сказав Мойсей, ведучи своїх одноплемінниківгебреїв із рабського Єгипту в їхню історичну Палестину.
Єгипетське м’ясо недавнього більшовизму відригується в нашому бутті часом дуже інтенсивно. Рекорд такої інтенсивності поставила чи не газета «Голос України», вмістивши за три дні до річниці Української незалежності щонайменше три «арії відриголетто»: лідера помісних комуністів П. Симоненка, головного фальсифікатора президентських виборів у 2004 р., голови Комітету Верховної Ради з питань правосуддя С. Ківалова (понародному — Підрахуя) і завідувачки кафедри російської мови Київського університету імені Тараса Шевченка О. Снитко. Остання арія, щоправда, прозвучала не в оригіналі, а в записі журналістки...
П. Симоненко, як і всі псевдотеоретики комуністичного блуду, єгипетським м’ясом заїдає глобальну кризу капіталізму, що чомусь ніяк не хоче звільняти місце для комунізму. С. Ківалов нарікає на «реставраторів» капіталізму в «помаранчевій Україні», сучасні лідери якої (зокрема, у стосунках із Росією) набувають «нових ознак параної та шизофренії». Отруйність єгипетського м’яса і прогрес параної та шизофренії тут пропонують у майбутньому поширити не лише на лідерів, а й на всю Україну, якщо президентом у ній «в результаті перемоги на виборах 2010 року стане кандидат від Партії регіонів».
В Олени Снитко апетити щодо єгипетського м’яса скромніші: вона обмежується філологією в Київському університеті у зв’язку з майбутнім його 175річчям. Здавалося б, ну де там розженешся? Адже філологія в тому університеті — це всьогонавсього... Т. Шевченко, який визначив зміст нової літератури й мови в усій Україні й навіть штатно (єдиний запис у трудовій книжці!) працював в університеті; М. Костомаров, який разом із Т. Шевченком і П. Кулішем очолили в університеті головну українську подію XIX ст. — КирилоМефодіївське братство і тому опинилися в російськоімперських таборах; М. Драгоманов, який надав університетській освіті нового національного звучання і тому був звільнений із викладацької посади і змушений емігрувати до Європи; слухачі семінару В. Перетца М. Зеров, П. Филипович, М. ДрайХмара та ін., які за свою професорську діяльність в ім’я української науки були репресовані й розстріляні вже у більшовицьких концтаборах; А. Кримський, якого теж замучили в тих канцтаборах за його феноменальні здобутки в усій слов’янській орієнталістиці; репресований також перед війною завідувач кафедри української літератури М. Русанівський; знані в повоєнній Україні професори університету О. Білецький, А. Іщук, П. Плющ, А. Білецький, Н. Жук, В. Масальський, Д. Затонський, П. Федченко, І. Кучеренко, С. Семчинський, А. Іллічевський, А. Кулинич, А. Коваль, В. Бойко, Л. Дунаєвська та ін., які в нелегких підрадянських (а дехто і пострадянських) умовах підтримували вогник української освіти й науки і підготували базу для відкриття в університеті (після здобуття Україною Незалежності) багатьох нових спеціальностей і спеціалізацій (класична філологія, фольклористика, компаративістика, українська мова як іноземна, літературна творчість, кроатистика) та нових кафедр (історії української мови, шевченкознавства, полоністики, фольклористики, кількох кафедр східної та західної філології). Усе це, кажемо, «скромні» здобутки, але тільки з позиції Снитко, а насправді в них зміст університетської філології не тільки Київського, а й усієї вищої школи України. Якщо його не помічати, то про що ж можна говорити у зв’язку зі 175річчям філології у Київському університеті? Досвід отруйності більшовицькоєгипетським м’ясом тут не дасть схибити: можна про російську філологію, з якої нібито починався університет (тим часом під псевдонімом російської нерідко вивчалася українська); можна про М. Булгакова, який залишив нормальний спогад про філологічний корпус університету (однак був прекрасним, у формі, гоголівським епігоном і водночас за змістом залишався ненависним щодо всього українського); можна про десятки (кількісні характеристики) виданих підручників, хрестоматій, антологій (обійшовшись без жодного слова про їхню якість); можна, зрештою, про конференції (які зараз тільки безнадійно ледачий не проводить), а для «оживляжа» можна згадати ще й про сміхотворне «незалежне тестування» університетських абітурієнтів (яким вищу школу взагалі відлучено від формування своїх майбутніх слухачів і кадрової політики держави) чи про те, що до університетських філологів приїхали «сцени» Театру імені Франка з «Ревізора» (хоч насправді туди приїжджав «ревізор» із Москви, координатор гуманітарної сфери СНГ Корнілов, який розповідав, у якому місці «Ревізора» треба сміятися і що треба для того, аби Україна ввійшла в «единое пространство» з СНГ)...
Словом, немає такої благородної справи, яку не можна довести до абсурду. Про абсурдистів на зразок помісного комуніста Симоненка і Ківалова ясно всім. А Снитко... 175річчя Київського університету, вдавшись до віджилих методів радянського абсурдизму, використано для споганення інформації про велику філологію в університеті й для обману читачів.
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
