Етноноша без шароварщини

Про модність одежі у стилі етно говорять уже кілька років. Згадайте–но лише, як позаторік чільні можновладці красувалися у вишиванках на Сорочинському ярмарку. Але не про них мова. Одна річ, коли люди раз на літо виймають старовинні строї для етнофестивалю, і зовсім інша — коли етно вдягають на щодень. До цього треба здобути певну автономію від загальної моди, не зважати на минуще і правити своєї — адже так виробляється власний стиль.

Одягти енергетику роду

Не всім пощастило із заповітними бабусиними скринями. Тому якщо нема своєї — можна зазирнути до чужої. На кожному етнофесті з ярмарком продають вишиванки–секонд–генд. На жаль, покупці далеко не завжди цікавляться їхньою давністю, регіоном «походження» й символікою візерунків. Аби пасувало й не розлізалося. Цьогоріч на «Країні мрій» й етнофесті «Трипільське коло. Земля» традиційні сорочки продавали вдвічі дорожче, ніж торік. Вбрання, яке коштувало 250—400 гривень, сьогодні виставляють за 400—800. Якщо добре попорпатися, можна знайти й за 150. Але ці сорочки — зі скромним вишиттям і обрізаним подолом. Недорогі вишиванки за 150—300 гривень можна придбати й у підземному переході, але це дуже спрощений варіант народного одягу: замість полотна — канва, нитки для вишиття — акрилові, візерунки інколи просто пришивають до готової сорочки. А от якісна ручна робота дешевою не буває.

Про нюанси купівлі старого одягу нам розповіла Марина Сенчило, виконавча директорка майстерні автентичного костюму «Шляхетний одяг»: «Усі ці речі зроблені з органічної сировини, без хімічних обробок. Якщо це бабусина скриня — ти «надягаєш» енергетику свого роду. Якщо сорочка чужого роду й регіону, вона ввібрала піт, сльози і кров людей, які давно померли... Те саме з намистами — корали, бурштин, перли теж усмоктують енергетику». Тому, купуючи антикваріат, хоча б цікавтеся, з якого регіону річ, а купивши — не зайве й продезінфікувати. Тільки завважте, вирушати на закупи краще зі спеціалістом.

Мастаки першої руки

Старовинне може бути і новеньким. Так, у майстерні «Шляхетний одяг» на замовлення витворюють автентичне вбрання. За словами Марини Сенчило, «нас важко порівняти з реконструкторами. Вони використовують сучасні тканини, ми — старовинне домоткане полотно або тчемо самі». На її думку, сьогодні українці не вміють носити національний одяг: «Вишиванки не прасують, надягають без поясів. Вінки пхають на себе і дівчата, й жінки, і бабусі... Їх виготовляють зі штучних квітів, якими ще прикрашають вінки на могилах».

Етноодяг буває доречним у різних контекстах, навіть на дипломатичних прийомах. Приміром, київська майстриня Тетяна Протчева вишиває метелики, краватки й чоловічі хустинки для фраків. Одна краватка з авторським дизайном потребує близько місяця роботи. Подейкують, вишиту нею краватку носив Президент Віктор Ющенко. Є у пані Протчевої й моделі з орнаментами–копіями, розраховані на молодь. Зі своїми роботами майстриня представляє Україну на міжнародних мистецьких виставках, побувала в Японії, Ізраїлі, Шотландії, Америці.

Але етно личить і будням. На­приклад, столична майстриня Олена Дзіядевич займається художнім в’язанням. Це сардаки, кептарі, пальта, дитячі костюмчики й аксесуари з національними візерунками. Міцні нитки зроблені з карпатської вовни, тож ці речі носяться десятиліттями. Орнаменти — старовинні вишивні, які майстриня спрощує для плетіння.

Усі ці витвори зазвичай купують в умільців. Більшість із них виїздить на ярмарки, фестивалі, дні міст. В інтернеті є проект «Скарбниця майстрів» (rukotvory.com.ua), де збирають інформацію про мастаків народних ремесел. Там можна відшукати митця, який виготовить річ на замовлення.

У звичайних магазинах майже нікого з народних умільців не представлено. Виняток — «МОКША», група вінницьких дизайнерів, які мають веб–сайт, ятки на багатьох етнофестах і полиці в київських магазинах Sweet Club. Вигадливий «людяний одяг» із льону, трипільська символіка й витіюваті силуети ваблять молодь. Такі одяганки прикрашені ще й дотепними нашивками: «Бадилля Всесвіту», «З тих ліпших», «Висилали да чумаки штири вози солі» тощо. Але поки що рідко стрінеш на вулиці концептуальні створіння в такій концептуальній одежі.

Етноодяг в інтернеті

Окрім фестин та інших погулянок, етнострої представлено в інтернеті. Ця тенденція виникла задовго до економічної кризи: он–лайнові магазини мають значно більше шансів на прибуток. А хто хоче, той їх надибає. Ми переглянули декілька.

У крамниці vyshyvanka.net сорочки виготовляють тільки на замовлення: традиційні та дизайнерські (сучасні з етномотивами). Працюють вручну, зрідка оздоблюють машинною гладдю. Особлива приємність команди майстрів — їхні сорочки носить український рок–гурт «Вій».

На vyshyvanochka.com.ua — сорочки в середньому від 300 гривень. Лаконічний вибір, популярні орнаменти й загалом те, що можна купити в переході. На etnos.com.ua пропонують ще й іграшки, люльки, писанки, тарілки. Вишиванок там чимало, роботу обіцяють ручну, але більшість моделей пошиті з... шифону. Отака «дизайнерська» інтерпретація.

Співкерівник крамниці ridnamoda.com.ua Володимир Щербина пояснив, що он–лайн–шопи не потребують великої плати за оренду й дозволяють охопити більшу територію: «Ми теж починали з невеликої крамнички «в реалі». Це було у 2006 році. Працювалося важко: в центрі все завалено таким собі гламуром, нам нелегко з ним конкурувати. Але зараз на ринку інша ситуація, тож ми сподіваємося, що люди купуватимуть більше «рідного» одягу». На сторінці ridnamoda.com.ua — близько 40 посилань на інші он–лайн–магазини.

Сам собі дизайнер

Коли ж є змога і жага — вишивайте самостійно. Набути певні навички чи підвищити кваліфікацію вам допоможуть курси. Наприклад, у Києві при Музеї Івана Гончара діє студія українського народного мистецтва «Оріяна». Тут навчають вишиванню з 1996 року. За 9 місяців курсисти опановують 100 або й більше технологічних швів (усього в Україні їх відомо понад 200). Заглиблюються і в орнаментику, колористику, символіку. Серед учнів — найбільше дівчат і молодиць. Буває, що приходять і пенсіонерки, хлопці та чоловіки. Студію веде член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Юрій Мельничук. Відвідини таких курсів — платні. Як каже Юрій Мельничук, безкоштовна стадія минула, крім того, це дисциплінує людей.

На думку знавця, старовинний одяг — не для щоденного вжитку: «Були буденні сорочки, вишиті скромно, і святкові — з багатою вишивкою. Те, що лишилося від бабусь, — переважно святкові речі, які не зношували й шанували. Щодня їх тягати — неправильно, не та енергетика орнаментів. Якщо в родині збереглися ці реліквії, треба поводитися обережно і вдягати, приміром, раз на рік».

Щодо орнаментів, то Юрій Мель­ничук радить: «Враховуйте, звідки ваш рід, і шукайте узори тієї місцевості. А також — інтуїтивно. Не розміщуйте їх де завгодно, не рубайте, як сокирою, й не тицяйте на кишеню, задницю чи біля пупа. Там ніколи вишиття не носили. Схема розміщення орнаментів на одязі прив’язана до енергетичних центрів людини, активізує їх і захищає. А силует речі, ширину й довжину рукавів тощо можна змінювати відповідно до моди».

Також стережіться «шароварщини» — це підробки, імітації, кітч, котрий видають за ручну роботу. Такий одяг часто можна зустріти в магазинах, де продають «вишиті джемпери» дешевого виробництва і в’язані сережки. Певною мірою це й «прикольні» футболки з радикальними принтами.

І наостанок зауважимо. Надягаючи етноодіж, ми ідентифікуємо не тільки себе, а й свій рід. Скажімо, вибрати чи створити вишиванку — штука довга і складна. Сьогодні можна навіть не розрізняти «жіночих» і «чоловічих» візерунків, вишивати на чорному полотні чи на джинсах. Головне, як кажуть майстри і погоджуються на форумах, з яким настроєм ви її носитимете.

Аніта ГРАБСЬКА