Разом їх багато...
Чому частина української молоді під червоно–чорними прапорами перетворюється на місіонерів як печерного нацизму, так і «великої російської ідеї»? Ярослава МУЗИЧЕНКО   

«Наша влада повинна бути страшною для ворогів України!» — такий криваво–червоний напис «прикрашає» портрет Степана Бандери на сайті з кумедною назвою: «Центр політичних досліджень ім. Геббельса». Цей сайт, як і десятки інших псевдонаціоналістичних веб–сторінок, з’явився в українському інфопросторі з початком 2005 року, коли «виникла загроза», що в Україні офіційно буде визнано борців за державність. Такі «інформаційні гачки» під виглядом «національної історії» нескладно закинути у свідомість старих і молодих, які досі ім’я Бандери раз бачили в підручнику і ще раз чули від переляканої вчительки. Гебістський погляд на український визвольний рух як на «банду різунів», є також у сотнях книжок з яскравими обкладинками, у часописах, радіо– й телепередачах. Найбільше «гачків» передається через спілкування з «поінформованими», переповідання «правдивих історій» і навіть анекдоти. Цікаво, що поряд з уявленням «про дикість і жорстокість» українців цей довготривалий інфопроект переконує: найвірнішим другом для деяких українських самостійників була і залишається... Росія.