Між Ватиканом і Константинополем

«Це програма, запущена в Московській патріархії ще Сталіним»

— Пане Андрію, УПЦ Московського патріархату сьогодні демонструє зацікавлення українською мовою, київ­ською духовною спадщиною. Чи не схоже це на радянську «українізацію» за кремлівським сценарієм, якою в 1920–ті підмінили реальне українське життя доби УНР?

— Будь–яка українізація, навіть слабка й початкова, — це набагато краще, ніж абсолютне неприйняття ідентичності української Церкви. Але, з іншого боку, не можна не бачити, що ці українізаційні вкраплення є вторинними стосовно доктрини, яку продовжує втілювати УПЦ під юрисдикцією Московського патріархату. Не відбулося кардинальних змін у реальному наповненні церковної практики та суті пропагованих доктринально–ідеологічних принципів — характері пошанованих святих, цінностей, поглядів на суспільне життя, стосунків з іншими церквами.

— Є думка, що саме втручання завідувача відділу зовнішніх відносин РПЦ — нинішнього патріарха Кіріла — «перебило» офіційний перехід теренів України в духовне відання Константинополя. Російські ЗМІ не приховували: «напередодні київських торжеств митрополиту Кірілу в контакті зі Священним Синодом Української церкви довелося докласти значних зусиль, аби не дати втілитися константинопольському сценарію»...

— Так, політика Московської патріархії спрямована на приниження ролі Константинополя. Це програма, запущена в Московській патріархії ще Сталіним. Як Радянський Союз мав стати світовою супердержавою, так і толерована в СРСР Московська патріархія мала стати духовним центром якщо не всього світу, то принаймні Східного християн­ства. У 1948 році, коли відзначали 500 років автокефалії МП, мало відбутися грандіозне святкування в Москві, що засвідчило б переформатування православної ойкумени. Передбачалося, що прибулі до СРСР глави православних Церков де–факто мали б визнати МП як безумовного лідера православ’я. Але й Константинопольський патріарх, і предстоятелі інших, так званих Грецьких православних церков, проігнорували це свято. Вони, очевидно, розуміли, про що йшлося. З того часу почалася послідовна робота Московського патріархату з «поборення» Константинополя та «розвінчання» Ватикану. Для цього наприкінці 1940–х у МП було утворено відділ зовнішніх церковних відносин, який очолив митрополит Миколай Ярушевич.

Від 1950–х років Константинополь починає плідно співпрацювати з Ватиканом. Москва знову втрачає ініціативу. І тут наставник нинішнього патріарха Кіріла, талановитий церковний політик, митрополит Нікодім Ротов ініціює новий поворот: забуває про «споконвічну ненависть до католицизму» і демонструє любов до Ватикану, обертаючись спиною до Константинополя. Москва в такий спосіб засвідчує, що вона на християнському Сході є головним центром, до якого має прислухатися і з яким має будувати окрему політику Ватикан.

Подібних сюжетів, пов’язаних із відвертим протистоянням Москви та Константинополя, є чимало на рівні і Близького Сходу, і діаспори. Утім якщо досі протистояння було неформальним і прихованим, то патріарх Кіріл може вивести цю політику на рівень високого богословського осмислення. На Архієрейському соборі в червні 2008–го, ще при патріархові Алєксії, митрополит Кіріл уперше офіційно, на рівні базових документів, обґрунтував чотири «еклеозіологічні помилки» Константинопольської патріархії. Зокрема, він критикував виняткову роль Константинополя щодо духовної опіки над православними, право визначати учасників міжправославних нарад і головне — можливість визначати православними тільки ті церковні утворення, що перебувають у спілкуванні з Константинополем. Утім цей своєрідний пресинг було призупинено влітку минулого року, коли в часі приїзду до Києва Константинопольський патріарх Варфоломій таки відмовився від подальшої ангажованості в українські справи.

— Чи можна сказати, що тоді митрополит Кіріл втрутився у внутрішні державні справи України?

— Думаю, що він просто зробив усе можливе, аби відвернути від Московського патріархату загрозу втрати монополії в Україні. Можу пригадати один із тогочасних сюжетів на «5–му каналі», де вели діалог єпископ Київського патріархату Євстратій (Зоря) і архімандрит Кіріл (Говорун) від УПЦ МП. Це було днів за два до приїзду Вселенського патріарха. Сталася доти не знана річ: керівник відділу зовнішніх відносин УПЦ МП публічно звернувся до єпископа «неканонічної розкольницької церкви»: владико! Це свідчило про панічні настрої в Московській патріархії в Україні: одні готувалися визнавати зверхність Константинополя, інші — до прямого підпорядкування Москві. Однак у ситуацію втрутився митрополит Кіріл: через владу Росії задіяв уряд Туреччини, організував кілька публікацій у турецькій пресі проти Вселенського патріарха, провів публічні і таємні консультації з делегацією Константинопольської патріархії...

Однак, на мій погляд, є три причини, чому Константинополь таки не наважився на чіткі кроки щодо України. Перша — суто українська, можливо, найважливіша. Не знайшлося єдності навіть серед тих, хто міг би стати опорою Константинопольських впливів у дер­жаві. Маю на увазі позицію УАПЦ і Київського патріархату. Друга причина — це, вірогідно, зовнішній фактор: було вчергове зіграно на хиткому становищі Константинопольського патріархату в столиці Туреччини. Третя причина — загравання Константинополя з Москвою. Залишивши у спокої так звану канонічну територію Московського патріархату, Константинополь досягнув, принаймні на деякий час, визнання його становища як «першого серед рівних» у православному світі. У жовтні минулого року Вселенська патріархія скликала в Стамбулі нараду глав усіх православних церков, на яку згодилися прибути, тобто визнати номінальну першість Константинополя, патріарх Алєксій ІІ і митрополит Кіріл. Цілком вірогідно, що участь московської делегації в тій нараді була досягнута в обмін на відмову Константинополя втручатися в українську ситуацію.

«До сповіді й причастя не допускаються уніати, розкольники, баптисти...»

— А як сьогодні до київських «розкольників» ставиться УГКЦ?

— Бачимо багато прикладів співпраці. Скажімо, під час привезення копії Туринської плащаниці до Києва патріарх Філарет і кардинал Гузар відслужили спільний молебень. Після цього, до речі, Московська патріархія звернулася з офіційною нотою до Ватикану — як це можливо, щоб канонічні (хоч і ворожі), з погляду МП, єпископи УГКЦ дозволяли собі спільні молебні з розкольниками!

— Нещодавно патріарх Кіріл заявив, що зустрінеться з Папою Римським лише за умови «взаємного засудження унії».

— У теорії Москва прагне такого засудження, аби унійний рух не поширювався масово на українській території. На практиці ж, на Західній Україні Московська патріархія намагається загравати з Греко–католицькою церквою, аби спільно протистояти Київ­ському патріархату й УАПЦ. Хоча при цьому, наприклад, у Львівському кафедральному соборі святого Георгія МП досі перед кожним причастям диякон оголошує: «до сповіді й причастя не допускаються уніати, розкольники, баптисти...». Тобто на богослужбовому рівні різниці між «автокефалами», «філаретівцями» і «уніатами» не робиться. Певний рівень співпраці демон­струється лише назовні — на дипломатичному рівні та з дипломатичних міркувань.

— При цьому Московська патріархія намагається впливати на УГКЦ, аби перешкодити їй духовно спілкуватися з українськими православними конфесіями...

— Московський патріархат не може погодитися, аби між єпископатом і духовенством УГКЦ, Київського патріархату і УАПЦ вівся повноцінний діалог. Цю тему постійно зачіпають речники МП у приватних і офіційних переговорах із представниками Ватикану. Врешті–решт, апостольський нунцій в Україні й офіційні представники римо–католицького духовенства намагаються в публічних висловлюваннях підкреслювати, що єдиним повноцінним представником православ’я в Україні, з яким можна вести діалог, є УПЦ МП, яка, у свою чергу, назагал дуже скептично дивиться на співпрацю з римо–католицизмом. Кілька років тому вийшла друком книжечка попереднього нунція в Україні архієпископа Миколи Етеровича «Святий Престол і Ватикан», де вміщено його статті, хроніку поїздок і зустрічей. Там немає жодної сутнісної згадки про Київський патріархат чи УАПЦ, зате є з десяток світлин про його зустрічі з «єдиною канонічною церквою в Україні» — Московським патріархатом.

«Перед засудженням Каурова Архієрейським собором УПЦ МП Кіріл нагородив його орденом»

— Чи можливо, щоб греко–католики вийшли на хресний хід із плакатами «Ми за НАТО»?

— Мирянські організації є у всіх церквах України. Характер і спосіб самовиявлення таких організацій при УГКЦ, УПЦ КП та УАПЦ є іншим, ніж в організацій Московського патріархату. УГКЦ, яка тріумфально відродилася з підпілля і здобула визнання, вирішила на дуже високому рівні багато питань, за які православні церкви тільки беруться: освітній рівень духовенства, церковна дисципліна, організація парафіяльного життя. Коли ці питання розв’язано, церква і її структури, у тому числі мирянські, звертають свою увагу на соціальні проекти. Тому й мирянські організації УГКЦ у першу чергу допомогають безробітним, багатодітним родинам, сиротам, неповносправним. Для мирянських організацій Київського патріархату чи УАПЦ також невластива радикальна заангажованість у політичне життя. Інша річ — організації МП, скажімо, «Путь православних» чи Братство Алєксандра Нєвского. Інтереси києвоцентричних мирянських організацій відповідають напряму, в якому об’єктивно рухається українська спільнота: утвердження української ідентичності у всіх вимірах, співпраця із Заходом... Радикальні ж організації Московського патріархату опонують цьому напряму. Щоправда, і в УПЦ МП народжуються альтернативні рухи. Під впливом такої групи зроблені й перші практичні кроки, наприклад на грудневому соборі 2007 року засуджено так зване «політичне православ’я» і критиковано діяльність провокаційного і часто неадекватного Валерія Каурова...

— Але ж сама діяльність нікуди не зникла...

— Бо вона має покровителів! Є конкретні ієрархи, які патронують такій діяльності. Їх усі знають. До речі, ці ієрархи користуються особливим покровительством з боку нового патріарха. Парадоксів можна нарахувати багато, а дипломатія згладжує будь–що. Так, за кілька місяців перед засудженням діяльності Каурова з боку Архієрейського собору УПЦ МП тодішній керівник відділу зовнішньо–церковних зв’язків РПЦ Кіріл нагородив його орденом.

— Щодо тих, хто бачить можливість існування православ’я в Україні лише під «дахом» Московської патріархії. Чи можна порівняти їх з націонал–комуністами, які свого часу в УРСР намагалися зберегти національне в річищі уніфікуючого комунізму? Чи не так само чинять нинішні українізатори, ніби не помічаючи реальності асимілюючого потоку московського православ’я?

— Теоретично порівняти можна... Але я цю проблему розглядав би на рівні світоглядному, тобто у площині боротьби ідентичностей. Є в УПЦ дуже впливова група ієрархів та мирян, чия ідентичність не має нічого спільного з Україною як цивілізаційною чи навіть культуральною цінністю. Для них це — лише регіон великої Російської держави. Так само й Українська церква не є і не може мати жодної самодостатньої вартості. Друга частина, серед якої переважає українська ідентичність, вже не може усвідомлювати себе як невіддільну частину Московського патріархату. Це люди, які виросли й виховалися у незалежній Україні і для яких Україна є головною вартістю і в історичному, і в сучасному вимірі. Таку роздвоєність легко простежити в контексті політичних подій 2004 року. З одного боку — церковні братства МП засвідчили свою стовідсоткову втягнутість у політичні процеси на боці проросійських сил. З іншого боку — окреслилася доволі чисельна група духовенства і мирян, а серед них — і яскравих інтелектуалів, які почали шукати відповідь на запитання, яке раніше так гостро не виникало: «Як жити в Україні й належати до церковної структури, яка опонує адекватним устремлінням суспільства?».

Показовим у цьому відношенні був також виступ митрополита Володимира (Сабодана) на Архієрейському соборі у Москві у червні 2008 року. Без перебільшення, він став революційним. Гадаю, що текст виступу написаний групою реально мислячих молодих церковних діячів. Там уперше прозвучало кілька тез, які можуть стати платформою для дискусії і обговорення. По–перше, що в Україні є не просто організаційний розкол по лінії міжособистісних стосунків, як це завжди намагався довести Московський патріархат (мовляв, поганий Філарет усе «закрутив»), а що існуючий поділ має глибокі культурно–ідентифікаційні корені. Друга надзвичайно цінна теза — що в принципі і в теорії зміна канонічного статусу УПЦ можлива, її слід обговорювати, але вона поки що не на часі.

Утім мені здається, що з приходом патріарха Кіріла позиції «українських реалістів» суттєво послабилися. Кіріл дуже потужний церковний лідер, який підіграватиме й одному, й іншому табору, але реально провадитиме свою власну політику. Гадаю, ніхто вже не сумнівається, що вона спрямована на повне викорінення сутнісно проукраїнських рухів у середовищі УПЦ. У липні минулого року, напередодні приїзду патріарха Константинопольського Кіріл приїхав до Києва і запропонував автономію Українській церкві. А за два місяці до цього на відкритті «Всємірного Русского собора» одного з перших закликає до слова Одеського митрополита Агафангела, який клянеться у вірності Росії і засуджує світське керівництво «Малоросії», — і не вживає навіть слова «Україна».