Валентина Шевченко: Смішно було б не мріяти про нові перемоги

10.04.2009
Валентина Шевченко: Смішно було б не мріяти про нові перемоги

Після здобуття бронзової медалі чемпіонату світу Валентина Шевченко хоче замахнутися на олімпійську нагороду вищого ґатунку. (Івана ЛЮБИША–КІРДЕЯ.)

Навіть складно повірити, що найбільший здобуток для лідера української лижної збірної Валентини Шевченко припав лише на 17–й рік її активних виступів за «синьо–жовту» команду. На чемпіонаті світу, який відбувався у лютому в чеському Лібереці, броварчанка двічі посідала п’яті місця на своїх улюблених дистанціях, тому й на виснажливий 30–кілометровий забіг їй пророкували схожу позицію. Скептики осоромилися: вдало проведена гонка принесла Валентині бронзову нагороду — першу медаль на чемпіонатах світу для нашої країни за останні десять років.
Такий здобуток Валі Шевченко не оминули увагою на Батьківщині — лижницю визнали найкращою спортсменкою лютого в Україні. Привітавши спортсменку з черговим ужинком, кореспондент «УМ» розпитав Валентину про минулий сезон, її плани на майбутню Олімпіаду, і не тільки.

«Медаль чемпіонату світу — новий крок уперед»

— Валентино, вітаю вас із нагородою. Чи ви очікували, що третє місце світової першості зробить вас «спортсменом місяця» на Батьківщині?

— Мені здається, що про ці номінації спортсмени дізнаються лише після того, як їх визнають переможцями. Для мене ця нагорода є дещо несподіваною, адже під час змагань думаєш зовсім про інші речі. Що сказати? Я дуже вдячна людям, які спричинили мої останні вдалі результати, а також тим, хто це оцінив.

— Відчуваєте зараз сатисфакцію за тяжку працю? Ваша самооцінка змінилася?

— Я б не сказала, що почуваюся після того третього місця якоюсь величнішою. Це, швидше, просто гідна нагорода за нелегку працю, за багато років тренувань. Це є новим кроком уперед і для мого тренера, і для сім’ї — усі вони довго очікували на цю медаль.

— Що ж для вас стало запорукою такої вдалої гонки в Чехії?

— Траса в Лібереці виявилась важкою, сніг був мокрий, і це внесло корективи у фінальні результати. Тим більше що найкращі результати на цій довгій дистанції показали дівчата, які не надто полюбляють бігти спринт, як і я. Коли я побачила на фінішній прямій суперниць, у яких була впевнена, що вони не надто сильніші за мене, — цей факт теж додав сил.

— Яке загалом враження від сезону, що закінчився? Чи відчули ви взимку вплив фінансової кризи?

— Як же без неї. Але добре, що навіть у часи економічних негараздів знаходилися кошти на участь у міжнародних змаганнях. Особливо корисною була моя поїздка до Ванкувера, де відбувався один зі стартів Кубка світу. Змагання відбувалися на олімпійській трасі, на яку я планую повернутися вже наступної зими. Отримана інформація тепер стане у великій нагоді в моїй підготовці до майбутніх Олімпійських ігор.

«Траса у Ванкувері не надто подобається»

— Ну і як вам траса Олім­піади–2010?

— Я б не назвала її надто комфортною, принаймні для мене. Там не такий рельєф, на якому я почуваюся впевнено. У Лібереці, для прикладу, лижня була силовою, з підйомами. У Канаді ж доведеться більше бігти ковзанярським ходом, а в цьому елементі мені трішки важче змагатися.

— А що саме у вас на трасі виходить легше, а що — гірше?

— Я почуваюся впевненіше на підйомах, подобається силова боротьба. З іншого боку, рівнинні ділянки маршруту недолюблюю. Там мені незручно.

— Відтак будете готуватися до лижні Ванкувера якимось особливим чином?

— Готуватися до неї ми будемо за звичним планом, як і раніше. Єдиним питанням залишається місце проведення передолімпійського збору. Але це вирішимо вже у процесі підготовки.

— Як ви оцінюєте свою спортивну форму після завершення сезону?

— Та не скаржуся. Щоправ­да, попереду на мене чекає операція на нозі, однак про неї не хотіла би багато говорити. Скажу тільки, що тренування планую відновити у травні; займатися буду в звичному режимі — крос, ролери. Операція ніяк не вплине на підготовку. Уже склали плани підготовки, проаналізували попередні результати. Сподіваюся, негативних моментів у цій роботі трапиться якомога менше, можна буде зосередитись винятково на спортивній складовій.

Вважаю, у Ванкувері можна буде поборотися за нагороди. Шанси на перемогу має кожна з тих двох десятків спортсменок, що пробилися на Ігри до Канади.

— Чи відчуваєте тепер у собі сили замахнутися на вище місце, ніж третє?

— Боротися можна і треба, тому й поїдемо до Канади по перемогу. Та й, знаєте, після того, як я вийшла на новий рівень, думати про щось нижче було б смішно. Думку про п’єдестал я сприймаю тепер як щось звичне. Але вона створює певний тиск відповідальності, адже тепер не тільки ти сам від себе, а й фахівці з уболівальниками очікуватимуть нових висот і гнатимуть уперед.

«Перемогла у новому костюмі за допомогою «піт–стопів»

— Віднедавна в лижних гонках з’явилися так–звані «піт–стопи». Як ви ставитеся до цього явища?

— На трасі багато залежить передусім від сервіс–групи. На останньому чемпіонаті світу було добре помітно: якщо лижі біжать погано, весь тренувальний процес може зійти нанівець. У мене ж вони, зазвичай, працюють гарно, і результатом цього стала бронзова медаль на 30–кілометрівці в Лібереці.

Стосовно «піт–стопів», то вони відіграли важливу роль. Коли сніг мокрий, лижі швидко втрачають свої швидкісні властивості. А тепер можна їх міняти на трасі певну кількість разів. У Лібереці я цим із задоволенням користувалась.

— Що за історія вийшла з лижним костюмом, у якому ви бігли в «бронзовій» гонці?

— Його привезли практично напередодні старту, я навіть не планувала в ньому виходити на лижню. Але якось так сталося, що раптово вирішила одразу випробувати. Хороша форма, мені сподобалося в ній змагатися. Там така незвична, для нашої збірної, кольорова гама, що мене ніхто не впізнавав спочатку.

— Цей костюм чимось суттєво кращий порівняно зі старим?

— Я б так не сказала. Той, у якому пробігала весь сезон, був трішки більшим за теперішній, але якогось дискомфорту не відчувала. Просто новий чимось сподобався, тому й вирішила спробувати його в ділі. Але шукати причини перемоги саме у формі я не хочу.

«На вулицях без шапки мене не впізнають»

— Після вдалої гонки вас дуже зворушливо привітала полячка Юстина Ковальчик, яка здобула «золото». Вона є вашою подругою, чи це був просто дружній жест?

— Із полячками у нас особливо гарні стосунки — ми товаришуємо командами, намагаємось допомагати в чомусь, якщо це можливо. Полячки навіть дещо схожі на нас, оскільки мають такий самий нечисельний склад, що й наша збірна.

— А в національній команді із ким найбільше спілкуєтесь?

— О, у нас дуже дружна компанія, ми завжди спілкуємося всі разом. Нема такого, щоб хтось із одним розмовляв більше, а з іншим — менше. Має бути командний дух, і саме в нашій збірній він присутній, на мою думку.

— Валентино, ви представляєте невеликі Бровари. А чи впізнають броварчани на вулицях відому землячку?

— Упізнають лише ті, хто мене добре знає, мої друзі. Я навіть рада, що так є, бо постійна увага — це було б занадто для мене. Це заважає повсяк­денному життю. А в рідному місті є люди, які за мене хвилюються, вболівають, і це мене тішить.

А звичайний уболівальник, який бачить мене по телевізору у шапочці й окулярах, навряд чи впізнає мене на вулиці чи в магазині у цивільному одязі (усміхається).

ДОСЬЄ «УМ»

Валентина Шевченко

Лижниця,

майстер спорту міжнародного класу

Народилася 2 жовтня 1975 р.

у с. Ганнівка Чернігівської обл.

Тренер — Валерій Лесников.

У збірній України з лижних гонок — із 1992 р.

Бронзова призерка чемпіонату 2009 р. у 30–кілометровій гонці. Триразова чемпіонка Всесвітньої універсіади 1999 р., чемпіонка Всесвітньої універсіади 2003 р. Володарка малого Кришталевого глобуса 2004 р. у класичних дисциплінах — нагорода Міжнародної федерації лижного спорту (FIS) за перемогу в загальному заліку Кубка світу.

Учасниця Олімпійських ігор у Нагано 1998 р. (11–те місце), у Солт–Лейк–Сіті 2002 р. 5–те місце) та в Турині 2006 р. (7–ме місце).

У 1994 р. закінчила Броварське вище училище фізичної культури. Має дві вищі освіти — Національний державний університет фізичного виховання і спорту (здобула фах тренера–викладача) і Національна академія державної податкової служби України.

Зріст — 165 см, вага — 51 кг.

Старший лейтенант Збройних сил України.

Заміжня. Виховує сина.

ОЦІНКА

Валерій Лесников,

тренер Валентини Шевченко:

— Хочу вибачитися перед журналістами, адже певний час ми ледь не ховалися від вас, відмовлялися від розмов та інтерв’ю. Річ у тім, що дуже хотілося досягти хорошого результату, й усі сили ми зосередили на цьому. Саме тому й крилися, не хотіли обіцяти чогось зайвого. Думаю, такий підхід себе виправдав, адже потрібного результату ми досягнули. Тепер потрібно знову дивитися вперед.