Спалах падаючої зірки

13.03.2009
Спалах падаючої зірки

Оновлений будинок уряду Карпатської України (нині Хустська міська рада). (Фото автора.)

Центр Хуста, обрамлений вежами греко–католицького, реформатського, римо–католицького та православного храмів, може позмагатися з Ужгородом та Мукачевом. Але, ясна річ, у мініатюрі, адже мешкає тут сьогодні близько тридцяти двох тисяч осіб.

Та не войовничим середньовіччям став відомим Хуст у Європі. Наприкінці 1938–го та на початку 1939 років до маленького, тоді двадцятитисячного, містечка в Карпатах була прикута увага світових політиків та преси. Американські, німецькі, італійські, французькі, британські журналісти, не кажучи вже про сусідів, пишуть репортажі та інтерв’ю з цього досі нікому не відомого краю. Бо саме звідси може початися... Велика Україна. Несподівана карта в тогочасній політичній колоді.

Після того як у щойно проголошеної автономної частини Чехословаччини — Підкарпатської Русі — Угорщина відібрала три найбільші міста — Ужгород, Мукачеве та Берегове, влада перебирається в єдине містечко, що залишилося на її теренах, — у Хуст. Здавалося б, така обкраяна територія без головних центрів, залізниці та урядової дороги не зможе вижити. Ба ні! Народний ентузіазм був величезний, адже закарпатці будували свою державність. І ця державність була українською. Уже 3 грудня 1938 року назва Карпатська Україна стає для цієї гірської землі домінуючою.

Населення Хуста за кілька зимових місяців подвоїлося. Адже сюди переїхали всі крайові установи з Ужгорода та Мукачева, прибуло чимало біженців з окупованої мадярами території.

До Хуста звернуті погляди українців усього світу. Сюди приїжджають Олександр Олесь та Микола Аркас, Роман Шухевич та Олег Ольжич. Тисячі галицьких хлопців нелегально переходять кордон, аби будувати Україну за Карпатами.

 

Кожен камінь дихає історією

Я ходжу по засніженому Хусту. Приблизно так містечко виглядало і 70 років тому. Селяни на центральній вулиці, які торгують просто на землі яблуками, квасолею та салом, гостроверхі вежі храмів, вузенькі двоповерхові вулички, і вічний свідок над усім цим — Замкова гора. Хіба що руїни на ній тоді було видно значно краще, адже лісу на вершині не було.

Карпатська Україна наклала такий відбиток на Хуст, що тут тепер кожен камінь дихає нею. Ось Свято–Вознесенька греко–католицька церква. Тут карпатські січовики отримали останнє благословення перед тим, як рушити назустріч угорській армії, що віроломно розпочала окупацію Закарпаття. Поруч будинок, у якому мешкав Президент Карпатської України Августин Волошин. Через дорогу розміщено штаб «Карпатської Січі». І так далі по всьому центру. Адже всюди працювали міністерства та установи, які очолювали відомі закарпатські політики.

Нині місто приготувалося до ювілею своєї найславетнішої сторінки. Я йду туди, де 70 років тому билося серце Карпатської України — до будинку уряду. Збудований незадовго до вікопомних подій як міська управа, він несе в собі риси модерного тоді конструктивізму. Нині в будівлі вперше за 70 років зроблено капітальний ремонт.

Запитую, де був кабінет Волошина. Виявляється, знають: у теперішньому відділі землевпорядкування.

Шукаю голову міста Михайла Джанду. На час ремонту він обрав собі маленький кабінетик на самому краї третього поверху. Цікаво, що було у цьому закапелку 70 років тому?

Михайла Джанду вже вдруге хустяни обрали своїм головою. Чи то за вольовий характер, чи за широке бачення ситуації, чи радше за те, що думає про Хуст більше, ніж про себе.

Вікопомний Сойм у спортзалі

Ми сідаємо в авто, аби подивитися, що вже зроблено на цю пору. За міською радою відразу розташований краєзнавчий музей, головна експозиція якого присвячена Карпатській Україні. Пригадую, кілька років тому він виглядав цілком по–совдепівськи, з прогнилою підлогою. Нині площа перед ним устелена бруківкою. На третьому поверсі розташована картинна галерея. Євроремонт там зробили минулого року.

Я схвально оглядаю білосніжне приміщення з картинами.

— Такої галереї нема ні в Ужгороді, ні в Мукачеві, — задоволено каже Джанда. — Так виглядатиме весь наш музей.

Далі їдемо до колиш­ньої Хустської гімназії, а тепер — Хустської школи №1 імені Августина Волошина з поглибленим вивченням французької мови. Збудована теж у тридцятих роках у так званому «чеському кварталі», вона несе на собі відбиток тодішнього стилю. Але за сімдесят років капітального ремонту не проводилося, і приміщення, ясна річ, занедбали.

А поміж тим, саме тут, у спортивному залі гімназії, відбувся вікопомний Сойм Карпатської України, на якому 32 посли (депутати) одностайно проголосили її незалежність. А також обрали Президентом Августина Волошина, затвердили державною мовою українську, обрали державним прапором — синьо–жовтий, гербом — тризуб та гімном — «Ще не вмерла Україна».

Ми йдемо до історичного спортзалу. Робітники пізнають мера здалеку, тож призупиняють роботи, чекаючи на його оцінку. Зал оббивають ламберією, отож школярі отримають його, як писанку.

Запитую в пана Михайла, чому роботи ведуться лише зараз, перед самими урочистостями. Поки їдемо до Замкової гори, він розповідає:

— Ще рік тому Президент видав указ про відзначення 70–річчя Карпатської України. Разом з обласною адміністрацією Хустська міська влада внесла пропозиції, що варто зробити до ювілею. Цілий рік тривало листування з Кабміном, яке ні до чого не призвело. У підсумку ми не отримали жодної копійки і втратили час...

Ми виходимо з авто біля хустського кладовища при дорозі на Замкову гору. Згадую, що збоку, в чагарниках, колись стояв великий дубовий хрест. Тепер тут місце розчищено. Складена в штабелі бруківка свідчить про те, що мають розпочатися роботи.

— Сніг і морози трохи нас затримали, — каже Михайло Джанда, прямуючи до могили січовиків. У березні 1939 року сюди привезли кілька возів із понівеченими тілами захисників Карпатської України. Угорці навіть заборонили їх по–людськи поховати і встановити хреста. Тепер тут височітиме пам’ятник.

— Усе, що нині у Хусті робиться — винятково за міські гроші. Частково допомагає й область. Зокрема, вона займається реконструкцією меморіалу на Красному полі, де відбувся головний бій між січовиками й окупантами.

Уперше — на державному рівні

Попри все, 70–річчя Карпатської України буде вперше проведено на державному рівні. До Хуста завтра приїде Президент України Віктор Ющенко. А в останні підготовчі дні оновлювали фасад колишнього штабу «Карпатської Січі», з’явилися меморіальні таблиці Роману Шухевичу та Олегу Ольжичу на колишній «Січовій гостиниці». Планується вихід багатотомника «Карпатська Україна в документах», в ньому будуть матеріали не тільки з українських архівів, а й словацьких, угорських, польських.

— Якщо все буде гаразд, до Дня Незалежності оновимо центральну площу Хуста і відкриємо бронзовий пам’ятник Августину Волошину, — каже пан Михайло, коли ми знову повертаємося до міської ради.

— А як же кошти?

— Упродовж усіх цих років ми планомірно вирішували першочергові проблеми. Поставили автономні котельні у школах та садочках, поремонтували дах, поступово ремонтуємо водогін. Нарешті прийшов час і впорядкувати зовнішній вигляд міста. Хоча ми, звісно, сподівалися, що до такого важливого для всієї України ювілею нам буде надано державну допомогу.

Я згадую слова про «спалах падаючої зірки» місцевого історика Олега Мельника, котрий навіть зовні схожий на якого–небудь старшину з «Карпатської січі». Вольове обличчя, ніс горбинкою, твердий погляд, акуратні вусики, рубана мова. Хоч у кіно знімай!

Справді Карпатська Укра­їна була спалахом падаючої зірки. Доля її була вирішена Гітлером і Сталіним. Німецький план «Грюн» спрацював на всі сто. Чехія, яка мала найсучаснішу армію, за чисельністю рівна німецькій, здалася без жодного пострілу. Гітлер у відкритому авто проїжджав Прагою, а його вояки крокували новоспеченою частиною великого Рейху. І жодного пострілу у відповідь!

А в той же час у засніжених полях Карпатської України займали позиції слабо озброєні юнаки «Карпатської січі», чекаючи на ворога, який має значні переваги в авіації й артилерії. Хіба вони не знали, що їх чекає?

«Знали! — твердить Олег Мельник. — І цей бій мав колосальне значення для всієї подальшої історії. Бо за цих кілька виграних годин Сойм Карпатської України прийняв основні документи і означив цю територію як суверенну країну, а не «нічийну землю».

Збройний опір та подальші репресії, кількість жертв яких досі не можна порахувати (дослідники називають цифру від двох до шести тисяч загиблих) засвідчили про окупацію Карпатської України, її збройне поневолення. Саме тому нелегітимність входження Закарпаття до складу Угорщини ні в кого у світі не викликала сумніву.

Без Карпатської України ніколи б не настало і входження нашого краю до складу України. Бо 1939 рік остаточно розв’язав питання про національний характер цього шматка землі під Карпатами. Тому ці юні жертви, які горіли великою любов’ю до України, були не даремними. Це були герої, які віддали своє життя за наше майбутнє».

 

ОФІЦІЙНО

Указ «Про відзначення 70–річчя подій, пов’язаних із проголошенням Карпатської України», Президент України Віктор Ющенко підписав 12 березня 2008 року. Було створено оргкомітет, який очолив народний депутат Станіслав Аржевітін (родом із того ж закарпатського села, де народився й президент Карпатської України Августин Волошин). Президентським указом передбачено багато заходів, скажімо, проведення представницьких міжнародних наукових форумів; наукових досліджень про національно–визвольний рух, публікація збірок документів і наукових праць, інформування громадськості про історію Карпатської України. Частину запланованого вдалося виконати завдяки підтримці Закарпатської обласної та Хустської районної держадміністрацій. Державного фінансування Кабмін так і не виділив.

12—13 березня в Ужгороді відбувається міжнародна конференція, присвячена 70–літтю проголошення Карпатської України.

14—15 березня в Хусті на Красному полі (де відбувся бій воїнів Карпатської Січі з окупантами) за участю Президента України буде відкрито меморіальну стелу.

28 березня Закарпатське земляцтво проведе у Києві «круглий стіл» за участю представників усіх земляцтв України.

В Інституті історії України НАНУ, Академії державного управління при Президентові України, Академіях СБУ і МВС відбулися тематичні «круглі столи» й конференції. За словами завідувача відділу Інституту історії України Степана Віднянського, тема Карпатської України вже давно виведена на державний рівень і введена до наукового обігу, вона є у підручниках з історії України та всесвітньої історії за 11–й клас. Минулого року вийшла друком «Політична історія України ХХ — початку ХІХ століття», де є кілька розділів про Карпатську Україну. Одна з серій десятисерійного документального фільму «Собор на крові» присвячена проголошенню Карпатської України та її президентові Августину Волошину. До речі, у 2002 році Президент Леонід Кучма присвоїв Августину Волошину звання Героя України, посмертно.

  • «Якби на Майдан відразу 100 тисяч вийшло, стріляти злякалися б»

    З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>

  • Навіть Азаров намагався...

    Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і  це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>

  • Яценюк — політик № 1 в Україні?

    Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>

  • «Зараз іде загострення складної суспільної хвороби»

    У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>

  • «Щоб ми перемогли»

    Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>

  • Ангели над Майданом

    До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>