На піаніно грає Рома, а Вадик, Люба і Віталій Володимирович — слухачі.
Сім’я Віталія Підгорного мешкає в Черкасах у невеликому приватному будинку по вулиці Крилова. Кілька років тому від важкої хвороби померла дружина Віталія Володимировича — Надія Василівна. З того часу вдівець сам виховує десятьох дітей. Чоловік з усіх сил старається, аби його сини та доньки не були обділені батьківською турботою і жили не гірше від інших. Хоча поставити на ноги таку велику родину, особливо в нинішні часи, дуже непросто — ні нарікань, ні скарг на життя в цій родині ви не почуєте.
На вулиці мряка, а в хаті у Підгорних тепло, чисто й затишно. 19–річна Люба порається на кухні, а найменший Вадим, якому виповнилося сім років, із захопленням розповідає мені про свою школу № 19 і про те, як йому «сильно» подобаються уроки фізкультури.
«У мене багато друзів у класі, а найліпший — Андрійко Коваленко. У нього є чому повчитися. Він краще за мене віджимається, і в нього найменша оцінка — 10», — щебече малий Вадим. Хлопчик дуже привітний та балакучий. І за короткий час устигає не тільки про шкільні успіхи доповісти, але й увести в курс справ своєї сім’ї. Каже, що постійно допомагає прибирати будинок. А ще хвалиться тим, які апетитні грінки на олії із сіллю смажить його тато. І тут же ділиться враженнями від недавніх зимових розваг.
«Знаєте, як добре було, коли снігу насипало! Ми з гірки спускалися на целофановому мішку! Це краще, ніж на санчатах!» — усміхається найменший Підгорний.
«А я люблю кататися на санчатах. А брат Вова — на лижах. Татко нас завжди відпускає, але каже, щоб до настання темряви були вдома», — додає 12–річний Роман, який щойно повернувся зі школи.
«Діти взимку як набігаються на вулиці, то штани від льоду аж стоять», — жартує Віталій Володимирович. Він сидить на дивані, говорить тихо і виглядає дуже стомленим.
«І головне, що не хворіють уже дві зими. Бог нас береже!» — додає Люба, виходячи з кухні. Вона зупиняється біля піаніно. І з сумом у голосі пригадує, як колись їхня мама Надя дуже мріяла, аби діти ходили в музичну школу. Тож коли вдалося придбати цей інструмент, раділи й батьки, і діти. Тепер на піаніно вміють грати Валя, Алла, Таня і Ромчик. Юра навчився грати на флейті, Павлик — на баяні.
Поки діти говорять, Віталій Володимирович не зводить із них усміхненого погляду. У цю мить багатодітний батько виглядає справді щасливим. Здається, чоловікові навіть забулися негаразди та проблеми, з якими стикається його велика сім’я кожного дня. Та це тільки здається...
Бо насправді Віталій Володимирович почувається недобре. У нього болить серце. Збирався лягти в лікарню, та немає на це грошей. Тож ковтає пігулки вдома. Раніше траплялося, що сам собі й крапельницю ставив.
«Проблеми з серцем у тата почалися після смерті мами. Він дуже добрий, за нас хвилюється. Всі гроші на дітей витрачає, а себе не жаліє», — з неприхованим болем зізнається Люба. Дівчина навчається в Черкаському медичному коледжі. Каже, була на практиці в неврології. Дуже переживала, як бачила страждання хворих. Свого часу їхня мама хотіла бути медиком, але не склалося. Тож після медичного коледжу Люба мріє закінчити ще й медінститут і стати лікарем, щоб рятувати людей від хвороб. На життєвий вибір, каже, вплинула раптова мамина смерть.
Люба розповідає, що тепер із десятьох дітей у батьківському домі, окрім неї, мешкає ще шестеро — найменший Вадим, дев’ятирічний Вова, 12–річний Рома, 14–річна Алла, 21–річний Паша та 22–річний Юра. А 29–річний Сашко та 18–річна Таня створили свої сім’ї і живуть окремо. Ще одна донька — Валя, якій 26, працює в Києві й додому в Черкаси навідується тільки на вихідні.
Сам голова багатодітної родини трудиться слюсарем у ВАТ «Черкасигаз». Зарплата — близько 1800 гривень. Ще 820 гривень виплачує держава на чотирьох менших дітей. Вантажником у супермаркеті працює Павло, але платять йому не так і багато. Юра мав гарну роботу у рекламному агентстві, але недавно потрапив під скорочення — тепер безробітний.
Виживати сім’я звикла самотужки. Раніше обробляли город за містом. Та вирощений важкою працею врожай часто йшов «за вітром» — у руки крадіям. Довелося від нього відмовитися. Відтак городину, каже Люба, садять на клаптику землі біля будинку. Тут добре родить цибуля, морква, буряки, кріп і петрушка. Восени діти їздять до друзів у село й допомагають збирати врожай, і за свою роботу одержують картоплю. Підтримують родину Підгорних і родичі померлої матері з Умані. А ще батьки Віталія Володимировича, котрі також мешкають неподалік — у Черкасах.
«Бабуся нам голубців та налисників, буває, накрутить, і татко в каструлі принесе додому. Дуже смачні!» — усміхається Люба. А малий Вадим при цьому згадує пахучі мамині пиріжки, які вона їм частенько пекла. І розповідає про її фірмові пироги для кожного іменинника з цифрою посередині, котру треба було обов’язково з’їсти.
Тепер кухнею у цій сім’ї разом із батьком займаються старші діти. Ще мама привчила їх до того, що в родині всі мають підтримувати одне одного й допомагати. Вона й завела графік чергування, але тепер, зізнаються Підгорні, його не завжди вдається дотримуватися. На кухні порядкують ті, у кого є час. Щоранку першим туди йде Віталій Володимирович, йому допомагає Люба, вона й менших піднімає та слідкує, аби всі обов’язково поснідали. Зі страв тут у найбільшій пошані борщі, їх готують часто і у величезній каструлі.
Коли мова заходить про харчі, багатодітний батько зізнається, що проблема з продуктами для його родини в останні місяці — найболючіша. Прогодувати дітей на ті гроші, які є в сімейному бюджеті, стало неймовірно важко. А ще не вистачає зошитів. З одягом та взуттям сім’я теж не розкошує. Але — не біда, каже чоловік. Люба пояснює, що їхня мама Надя була швачкою, тож навчила її добре шити. Віталій Володимирович також добрий кравець, отож разом із донькою обшивають родину, переробляючи старі речі. «Собі одяг не купую давно, все тільки дітям», — ніяково посміхається пан Віталій.
Дітки згадують, як мама завжди повторювала їм: бережіть і любіть один одного. Цей мамин заповіт у сім’ї Підгорних бережуть, як щось найсвятіше. Тому тримаються разом і стоять одне за одного горою. Гуртом не тільки на кухні — разом у хаті прибирають, гуртом проблеми вирішують. Старші завжди опікуються меншими, цікавляться їхніми справами. Якщо у когось із дітей день народження, то інші дарують подарунки, виготовлені власноруч, а ще хтось із старших веде іменинника в місто на прогулянку.
«У нас мама виросла у віруючій сім’ї. Вона нам часто Біблію читала, і ми вміємо молитися», — зізнається Люба. А Вадим додає, що через молитву до Всевишнього завжди просить передати вітання мамі. Важко дітям без найріднішої людини... Досі не можуть повірити, що її немає на світі. І хоча їхній тато все може, але ж мамою йому не стати...
Ми довго розмовляли в цій світлій оселі, де панують любов і злагода. І я не почула від Віталія Володимировича жодного натяку на те, як йому важко. Чоловік не жалівся на долю, не нарікав на бідність, не пошкодував, що має стількох дітей. І я вірю цьому чоловіку, коли він каже, що пишається дітьми, їхньою самостійністю. Батько впевнений — вони його ніколи не підведуть. Знає: сини та доньки ростуть із Богом у душі, а це багато про що говорить.
«Відповідальність за дітей не дозволяє мені опускати руки. А віра в Бога допомагає вистояти», — говорить на прощання Віталій Підгорний.
Р. S. Якщо ви маєте змогу і бажання допомогти багатодітній родині Підгорних із Черкас, просимо телефонувати їм: 8 (0472) 65–81–25 або писати за адресою: м. Черкаси, вул. Крилова, 132
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
