Один із тріо

В естраду кожен приходить зі своїм багажем і йде разом із ним у нікуди. Хтось піднімається на хвилі плавно і так же плавно з неї падає, а хтось злітає стрімко, яскраво й стрімголов падає в небуття. У цьому — квінтесенція так званої теорії хвилі, що належить відомому білоруському композиторові Едуарду Ханку.

Українські Мареничі злетіли на хвилях шаленої популярності у 1978 році. Вони прославили Україну на весь світ, понісши її пісню, її мову по всіх усюдах. Муслім Магомаєв в одному з інтерв’ю журналу «Музика» якось сказав: «Я б хотів зробити своїй азербайджанській пісні такі ж легкі крила, як Мареничі українській». А відомий російський актор Василь Лановий так сказав про них: «Мареничі піднесли українську пісню в ранг класики».

Але вже на початку 80–х вони раптово зникли з телеекранів і сцен відомих концертних залів. Не тому, що їх забули чи не хотіли чути глядачі. Вони стали незручними. Для влади і наляканих чиновників. Ще їм заздрили одні й ненавиділи інші. Їхній славі стало затісно у маленькому Луцьку. Може, й вони десь не завжди витримували випробування нею. Період забуття і штучної ізоляції затягнувся набагато довше, ніж період їхньої шаленої популярності, — майже на два десятиліття. І лише в 2003 році Мареничам було присвоєно звання народних артистів України, пізніше за всіх. Після того талановиті артисти розпочали новий період у творчому житті — кожен пішов своєю дорогою...

«Справжній артист живе на сцені...»

Для Валерія Маренича останні роки були багатими. Не на вілли чи дорогі іномарки, бо він як їздив на старенькому німецькому ровері «Майнен», так і їздить на свою дачу в Новоукраїнку (звичайна сільська хата на Рівненщині). Має народний артист свою творчу лабораторію у центрі міста, в яку він не любить запрошувати сторонніх, бо там «можна за дроти інструментів перечепитися» (обіцяні разом зі званням народних квартири в Києві вони так і не отримали, дякувати, дали Світлані окрему в Луцьку). Хоча справжній артист, на переконання Маренича, живе на сцені. А спати повинен у готелі, потязі, автобусі, маршрутці, де ніч застане. Зате ці роки були для нього багатими на нові пісні. Вони і є його головним багат­ством. Записав сім нових дисків. Заспівав, як і в молодості, польською, словацькою, молдавською, білоруською. І достукався до серця вже нинішнього глядача. Достатньо почитати відгуки про його диски на сайтах. Захоплюються репертуаром, голосом, манерою виконання слухачі з Канади, США, Польщі, Росії, не кажучи вже про Україну.

Але саме за ці роки він здобув славу... українського націоналіста. Хоча доречніше було б чіпляти цей ярлик Мареничам тоді, в найзастійніші роки радянської доби, коли українські пісні з їхнього репертуару звучали майже на всіх континентах. Сьогодні на Валерія Петровича дивиться дехто скоса за те, що кладе на музику відомих волинських та українських поетів. За те, що йому, як і їм, болить те, що роблять з Україною нині. За те, що безуспішно намагається проштовхнути ці пісні в український радіо– та телеефір. А хто ще потурбується про них, як не він? Недолюблюють, що виконує повстанські пісні, розповідаючи в них про маловідомі сторінки української історії. Він говорить про все відкрито, в очі, через те боязливі пристосуванці намагаються не мати з Мареничем справи, бо ще щось «ляпне не те» зі сцени.

— Я не можу сказати, що на українському радіо не люблять Маренича або ще щось. Річ не в тім. Але ж у мене диск називається «Ідея нації», і пісня є однойменна, маршова, патріотична, яка могла б стати маршем для вояків, ліцеїстів. Хіба це простять? А те, що ми були в Лондоні на «Святі зброї», і нас організатори попросили виконати три повстанські пісні, серед них «Зв’язкова», написана на вірші Лариси Мурович? «Звідки ви знаєте наш репертуар?»—подивувався я тоді. «А ми про вас усе знаємо», — посміхнувся молодий хлоп, директор цієї імпрези. Тобто за межами України знають, що ми співаємо, як живемо, а в рідній Україні — «тиша навкруги». До речі, знаєте, який найсмачніший у світі сік?

— Це вже від смаків залежить. Може, березовий?

— Що ви, пані?! Найсмачніший у світі сік — український борщ. Бо там і бурячок з капустою, і картопелька з морквою. Це тоді в Лондоні опитування таке проводилося, і українці з діаспори так відповіли.

— Ви теж борщ полюбляєте?

— А я що, не українець? І сало, і борщ люблю. Але я люблю ще українську мову, співучу, прекрасну і просту. Мене чорти беруть, коли її нахабно спотворюють, засмічуючи непотрібними словами. Колись наш чудовий поет Михайло Ткач казав: «Не бери дурні слова». Люблю українську пісню, нашу культуру, непросту нашу історію вивчаю. І не лише за підручниками. У мене є пісня «Зв’язкова», а мій друг, чудовий волинський поет Тарас Музичук, на жаль, покійний, давно показував у лісі біля своєї рідної Гаразджі хрест. На тому місці підірвали себе протитанковими гранатами семеро хлопців і дівчат, коли їх оточили енкаведисти. У селі знали про це і переповідали одне одному. І дуже приємно було, коли виступав на фестивалі «Бандерштадт», що проводився не так давно в Луцьку. Молодь слухала повстанські пісні, і ми розуміли одне одного. Ми були на одній хвилі!

«Мій край говорить до мене лісами, болотами...»

— Це правда, що вам пропонував не політичний, а швидше, економічний притулок у Білорусі Олександр Лукашенко?

— Бу­ло таке. Ми були на «Слов’янському базарі» тоді. Під час фуршету ми стояли з Юрієм Богатиковим і Вахтангом Кікабідзе, коли зайшов Лукашенко з охоронцями. «Где гэта «Несе Галя воду»? Я підійшов до нього. А він і каже: «Знаю, что у вас там не все в порядке. Предлагаю дом, дачу, машину». Подякував я, а сам собі думаю: «Якби ми хотіли з України поїхати, то вже давно поїхали б, і не в Білорусь, а набагато далі». Часом мені кажуть: «Що ти про поліські пущі, про болота, про ліси все співаєш?». А тому, що мій край говорить до мене лісами, озерами, болотами, дорогами. Я тут правдивий, і ніде більше не зможу бути таким. Навіть у сварках, перепалках, але такий, як є. Напевно, ще генетична пам’ять дає про себе знати. Мої предки були родом з–за Бугу. Тому мені так близька поезія волинських поетів–холмщаків. А з Білоруссю мене доля ледве не пов’язала ще в далеких 60–х, коли я стилягою покоряв із міні–джазом «Союзгосконцерта» неосяжні простори Радянського Союзу.

Допокорялися до того, що на одному з концертів заспівав пісню на вірш Єсеніна «Я кручу напропалую». Товариші, які завжди були за сценою і все сікли, налетіли на мене: «Может быть, еще «Москву кабацкую» вы нам споете?». Словом, не пробачили, дискваліфікували і виперли в Україну. Із Мулявіним ми були добре знайомі. От і вирішив їхати в Білорусію, бо там свобода. Мулявін мав у Мінську створювати ансамбль «Лявониха». А в результаті Володя створив свої «Пєсняри», а ми — тріо Мареничів. Я не вірю і не вірив у нещасний випадок із Володею, бо знаю, що він більш як 60 км за годину не їздив. Достатньо згадати, як загинув Машеров, а «Песняри» були його улюбленцями. Володя мав чимало заздрісників та недругів.

— Маренич теж має ворогів?

— Холєра їх маму знає! Напевне, маю. Інакше не поширювали б про мене стільки пліток і нісенітниць. Напевне, мав би можливість більше виступати на різних сценах. Сьогодні це називається чорний піар. Колись тріо Мареничів потрапило в немилість до влади, бо не поїхало на один з урядових концертів до Москви. Ми не могли тоді їхати: Антоніна була хвора, з температурою лежала. Мене взагалі в місті не було. А наші недруги подали це як те, що Мареничі відмовилися їхати. Один адміністратор заробляв на нас гроші, а другий заздрив. Он як, не захотіли — нехай сидять на своїй Волині, далі за її межі не випускать! І не випустили. Знаю, що покійний Володимир Васильович Щербицький любив наше тріо, і жоден концерт без нас не обходився. Але і йому наплели всякого. От вам і чорний піар. «Та хай дадуть їм Героїв України і нехай заспокояться», — кажуть наші «друзі». Герой України — це не розмінна монета, і прикро дивитися, що звання й нагороди роздаються у нас наліво й направо. Але якщо звання заслужених і народних отримують ті, хто ще нічого для мистецтва й України, за великим рахунком, не зробив, то чому б Антоніну Маренич, наприклад, не нагородити орденом княгині Ольги? Мені, чоловікові, ті цяцьки вже якось не личать, а жінкам приємно. Вона набагато більше, напевне, наночувалася по готелях, у холодних потягах, виступаючи однаково що на столичній сцені, що в сільському клубі. Декому з сучасних артистів таке й не снилося.

— Вас і досі затирають?

— На Волинському телебаченні нещодавно відзняли три кліпи на мої пісні. Якщо «пропхаються» на екрани в Києві, то побачать люди. Хоча я дуже сумніваюся, що там можна просто так пропхатися. Гоп–гоп–гоп чи бугі– мугі — це запросто. Режисер і наш земляк Олесь Санін почав знімати фільм про мене, але грошей не вистачило. Може, колись і дознімають. Напевне, ще більших ворогів собі наживу, але скажу: у нас немає жодного українського каналу. Зате в Словаччині мої пісні крутять на радіо частіше, ніж в Україні. Там на радіо є година українська, німецька, польська тощо. І дуже часто звучать пісні Валерія Маренича. Друзі телефонують звідти, розповідають. А дехто вже давно мене похоронив. Нещодавно була оказія. В Луцьку прихильник нашої творчості побачив на вулиці живого Маренича! Він кинувся до мене зі сльозами на очах: «Пане Валерію, а я чув, що ви померли. Боже, яке щастя, що ви живі!». Дехто вважає, що ми й досі в Канаді. І там я теж давно «помер». Заявляю авторитетно, як Марк Твен писав: чутки про мою смерть явно перебільшені. Не діждетеся, як кажуть в Одесі. Маренич живе і працює в поті чола. Бо дуже багато ще хоче зробити. Особливо для України. Бо був і залишаюся пропагандистом української мови, пісні, культури. Навіть якщо це нині не має попиту серед так званої української еліти. Зате у мене є хай не масова, але саме моя аудиторія, якій так само болить доля нашої України. І цим пишаюся.