Віктор Ющенко: Для виходу з кризи Україні потрібен відчайдушний Прем’єр

19.12.2008
Віктор Ющенко: Для виходу з кризи Україні потрібен відчайдушний Прем’єр

Під час інтерв’ю в Будинку з химерами. (Миколи ЛАЗАРЕНКА.)

Всюдисуща криза, про яку тільки й розмов на телебаченні, у пресі й громадському транспорті, нагадує міфічну химеру — чудовисько з головою лева, тілом кози і хвостом дракона. Усі її бояться й ніяк не можуть приборкати. Тому, мабуть, цілком природно, що спілкування Президента з журналістами газет «Україна молода», «День» та «Факти» на тему політичної й економічної кризи відбувалася в Будинку з химерами. Віктор Ющенко висловив своє бачення боротьби з почварою–кризою та її персоніфікаціями.

«Треба не говорити про світову кризу, як хмару в штанях, а виконувати свою роботу якісно і професійно»

— Вікторе Андрійовичу, чому Україна виявилася неготовою до кризи і хто в цьому винен?

— Витоки цієї ситуації треба шукати у політиці соціального популізму. За рік соціальні стандарти були підняті на 50 відсотків, а тепер, перед 2009–м, ми сидимо й не знаємо, хто подасть бюджет. Ніхто цього робити не хоче, всі побоюються, тому що популізм приніс такі зобов’язання, які національна економіка не може обслугувати. За перший квартал ми (я кажу «ми» з поваги до леді, щоб не називати прізвища) виконали річний показник інфляції. Тоді сказали, що це провина Януковича, який передав новому уряду таку інфляцію. Потім, коли тенденція продовжилася у другому кварталі, — це вже виявилася вина зовнішнього фактору, проблем з енергоносіями. Хоча частка енергоносіїв становить не більш ніж 1,5 відсотка. Ця боязнь визнати свою помилку говорить про те, що людина не здатна змінюватися, не здатна ухвалювати рішення іншого плану. А це небезпечно, особливо тоді, коли політика формується не урядом і не коаліцією, а однією особою.

Дефіцит фонду зайнятості становить два мільярди — мабуть, це вперше з листопада 1917–го такий показник. А йдеться ж про структуру, яка першою приходить на допомогу людині, що втратила робоче місце. Та сьогодні, коли це так потрібно, у фонді немає коштів. Вибачте, я як Президент не хочу виходити до народу з цією новиною. Але це не означає, що я не хочу ставити це питання як проблему, яка реально існує. Бо якщо його не ставити, то проблему ніхто не розв’яже.

Як трапилося, що фонд, який формується з відрахувань від зар­плати, тобто з фіксованих показників, сьогодні не має балансу? До цього призвели всі ті політичні манівці, ті популістські закони, які були ухвалені впродовж року. Не хочу їх називати, щоб мене знову не звинуватили в тому, що я проти вчителя, проти медика чи ще проти когось. Але ж питання не в солодких словах, а в тому, щоб за кожним словом ішла відповідальність!

Наведу вам ще один маленький приклад. Найстрашніше питання для уряду — це комунальні тарифи. Я не чув, щоб уряд порушував питання про підвищення тарифів на газ. Вони в нас нижчі, ніж у Росії, і це вже завело нас у глухий кут. Бо Україна не видобуває свого газу в таких кількостях, яких потребує приріст споживання, ми не вкладаємо у свій газовий комплекс інвестицій, бо все, що він видобуває, споживається за пільговою ціною, яка не компенсує навіть його собівартості. НАК «Нафтогаз» — субсидійний інститут, а це неправильно. Це чийсь популізм, який я як ринковик не можу підтримати. Насправді третина електроенергії споживається багатими людьми, а це — 12 відсотків від усіх споживачів. За рік бюджет компенсує їм пільгову ціну на 3,5 мільярда гривень. У мене запитання до Прем’єр–міністра: чому вона отримує електроенергію за пільговими тарифами? Чому Президент отримує такі пільги, і депутати, і міністри, і мільйонери — люди, які можуть заплатити за енергію і воду за собівартістю? Ми ж забираємо кошти у тієї частини суспільства, якій вони сьогодні критично потрібні! Коли ціна однаково пільгова і для бідної людини, і для багатої, це несправедливість. Але така нісенітниця закладена в політиці уряду. І це тоді, коли ми не можемо знайти 60 мільйонів на фінансування української книжки, 20 мільйонів на підтримку української газети. Зате по самій тільки електроенергії легко викидаємо більше трьох мільярдів.

Я не можу змусити уряд, іншу гілку незалежної влади, говорити про ці речі. Але я переконаний, що зараз треба не шукати винних, не боротися один з одним, а діяти. Коли горить хата, ти не дивишся, якого кольору відро з водою тобі подають — помаранчеве чи синє. А хапаєш його й заливаєш вогонь. За такою аналогією треба сьогодні оцінювати й владу.

— Ваша відповідь на запитання «хто винен» зрозуміла, але людей, мабуть, найбільше цікавить усе ж інше: що робити?

— Усе те, що я кажу, — це не констатація фатальності, а заклик до серйозної зміни передусім поточного економічного курсу, який приводить нас у глухий кут. Треба відкинути популізм і перейти до прагматичної політики, починаючи з бюджету на 2009 рік. Без бюджету ми кризу не поборемо, і незалежно від того, хто очолюватиме уряд через півроку чи рік, він повинен бути збалансованим. А коли міністр фінансів представляє урядовий проект бюджету, де йдеться про дефіцит у 40 мільярдів, у всіх очі на лоба лізуть — з таким бюджетом на люди виходити страшно!

Перед тим, як прийняти бюджет, необхідно ухвалити передбюджетний пакет законів, який амортизує проблеми головного фінансового документа, бо в нинішньому вигляді його затверджувати не можна. Криза зроблена у нас, в Україні, — поточною економічною і соціальною політикою. Тому треба не наводити тінь на якусь світову кризу, як хмару в штанях, а виконувати свою роботу якісно і професійно.

Переконаний, що продовження тієї політики, яка велася з початку року, — це занепад. Тому треба знайти спосіб втручатися в цю політику, змінювати її, робити сучаснішою. У нас слово «реформа» використовують уже тільки для анекдотів, а так не можна. Вийти з цієї ситуації може тільки сильний уряд, сильний, відчайдушний Прем’єр, який ставить на перше місце не політику. Хтось називає його технічним, хтось — прагматичним або аполітичним. Але головне, ця людина не повинна озиратися назад, хвилюватися за те, що подумає виборець, а робити, можливо, й непопулярні, але правильні і нагальні кроки. Із тих рішень, які справді потрібно ухвалювати в нинішніх обставинах, дві третини люди не приймуть. Але проводити їх треба. Тому нам потрібен Прем’єр–міністр, який чесно говоритиме нації про проблему, а не займатиметься згубною політикою популізму. Я це кажу відверто, без надмірних емоцій — просто як факт.

Я вже не раз наводив у приклад китайський ієрогліф для зображення кризи, який складається з двох частин: краху і надії, шансу. І знову наголошу: з кризи ми вийдемо іншими. Але для цього виходу потрібна нова політика. Якщо вона не буде представлена радикально швидко, то ми просто витратимо більше часу. А потім все одно прийде той уряд, та команда, яка буде готова взяти на себе відповідальність робити непопулярні речі. Не посипати цукром, а казати: ось правда і ось вихід. Нація це тільки вітатиме.

«Дострокові вибори — це вже не пріоритет, тому уряду й Верховній Раді немає чого боятися»

— Так чи інакше, наразі на своєму місці залишається чинна урядова команда. А могло вже бути й інакше, якби 7 грудня відбулися дострокові вибори... Чому ви призупинили дію указу про розпуск Верховної Ради, якщо це однаково нічого не змінило?

— Для того щоб їх провести, необхідно було забезпечити фінансування, а з цим виникла проблема. Наша трагедія полягає в тому, що Прем’єр–міністра не можна винести з кабінету — ще жоден глава уряду не вийшов із нього добровільно. Якби Прем’єр–міністр діяв демократично, то кошти на вибори були б виділені з резервного фонду, адже для цього потрібне тільки рішення уряду. Тобто в нинішній ситуації насправді — рішення однієї персони. Але на те не було доброї волі, більше того — чинилася протидія.

Тому ми домовилися, що Президент дає час, щоб у парламенті впродовж кількох тижнів були ухвалені зміни до бюджету для фінансування виборів та невідкладні закони, а потім, зі згоди всіх політичних сил, знову буде виданий указ. Це був компроміс. Ми дійшли до такого стану, коли народ просто утримує парламент, а віддачі немає ніякої: де–факто коаліції немає, парламент не те що не працює, а порядок денний не може ухвалити. Імперативна норма Конституції дає право Президенту розпустити такий парламент.

Проте коли я дав Верховній Раді шанс розв’язати цю ситуацію, там почалася складна робота: сторона, яка підтримує Прем’єр–міністра, стала різними методами набирати людей, що повинні були не підтримати ідею дострокових виборів. Нам треба звикнути, що ми живемо в демократичній країні. Якщо парламентські сили впродовж кількох місяців не можуть знайти спільної позиції — у цьому немає нічого фатального. Адже є демократичний інструмент для виходу з цієї ситуації: швиденько, за два місяці проводяться нові вибори, і в парламент заходять нові люди. Або старі, але за нових обставин. За яких ніхто з них не є Прем’єр–міністром, Головою Верховної Ради чи комітету. Ось вам білий аркуш паперу — малюйте нову систему балансів і противаг. А коли цей аркуш наполовину заповнений, ми мучимо суспільство і себе. Не можна по шматках відрізати коту хвіст — якщо не можете знайти компроміс, то йдіть на вибори.

— Тоді, може, є сенс поновити дію указу?

— Наша з вами розмова відбувається фактично напередодні Нового року. Нинішня ситуація вже не та, що три місяці тому, і говорити про дострокові вибори як спосіб розв’язання проблеми зараз недоречно. Треба завершувати політику 2008 року і формувати політику 2009–го, а не займатися виборами. Це вже не пріоритет, тому ні уряду, ні Верховній Раді нема чого боятися. Замість цього нам усім зараз треба згадати про те, що ми українці, і об’єднатися для боротьби із зовнішніми і внутрішніми викликами.

«Погрози Партії регіонів вивести людей на вулиці — це як бравада боксера своїм халатом»

— Як ви ставитеся до наміру Партії регіонів підняти на вуха всю Україну, якщо протягом ста днів уряд Юлії Тимошенко не впорається з кризою? Чи потрібно, на вашу думку, зараз збурювати країну?

— Очевидно, інститути політичних партій придумані для того, щоб через політичний діалог демонтувати кризи, які виникають. Партії існують як спосіб гармонізації суспільної і владної позиції, і їхнє завдання — не творити кризи, а вирішувати їх. А заяви такого типу — це політична бравада, розминка перед боєм. Знаєте, як боксери перед виходом на ринг демонструють, який у кого халат, яка обслуга, як там їх одеколоном бризкають і масажують... Думаю, це саме той варіант. Бо, якщо навіть у ВР не буде відчуття, що виконавча влада дає відповідь на ситуацію, парламент переформатується. Я в цьому переконаний, бо негоже тим силам, які перебувають у Верховній Раді, зі сторони давати оцінки тому, що відбувається.

«Я — самодостатня людина. А розмова про участь у президентських виборах зараз не на часі»

— Наступного дня після обрання Головою ВР Володимира Литвина Юлія Тимошенко звернулася до народу і заявила, що джерелом усього, що відбувалося протягом останніх місяців у парламенті, є «пустопорожня боротьба за другий президентський термін». Днями лідер Партії регіонів заявив, що братиме участь у виборах Президента. Чи обдумуєте таке рішення і чи усвідомлюєте, який жорстокий реванш може відбутися у 2009 році?

— Я дам на це запитання дуже спокійну відповідь: це не моя проблема. Це ваша проблема — вас, журналістів, і тих 47 мільйонів людей, яким належить вибирати, з якою владою вони хочуть жити. Це вибір, який у тому числі зроблю і я. Я прожив своє життя так, як і хотів — достойно. І був переконаний, що найкращим подарунком для нації є режим демократії. Який треба відстоювати щодня. Щоб ми були вільними. Щоб Печерський суд не звільняв суддю–злочинця Зварича від відповідальності. Щоб те організоване злочинне угруповання, яке працює під проводом БЮТу по махінаціях із землею на Київщині, не рятував Верховний Суд. Я не ідеаліст, і знаю, у якій країні живу. І скільки треба зробити для того, щоб у нас з’явилися чесні судді, чесна і сильна прокуратура. Усе це не питання одного дня, і моїх зусиль для їх реалізації занадто мало.

Треба бути реалістом. Україна незалежна тільки 17 років. Це період становлення для людини, а ми ж говоримо про державу. Я вчора був на ювілеї Євгена Сверстюка, і він, як на мене, блискуче відповів на одне запитання. За його словами, ми прийняли незалежність України разом із великою купою сміття — у нас була вкрадена історія, згублена ментальність, здавлена мораль, розбита церква. Ми сторіччями жили як філія (іншої держави). Не було атрибутів державності, не було політиків, які могли б сказати: «Я українець, я відстоюю інтереси суверенної України і не хочу їхати на консультації у будь–яку іншу державу». У більшості політиків ще рефлексу такого немає. Навпаки, сказавши слово, озираються туди — що там скажуть, а то ще й пальчиком поманять...

А це все відчуття каліцтва. Коли ми не можемо щиро говорити про критерії, на яких розбудовується нація і держава. У якій державі ми збираємося жити — в такій, яка не шанує свою мову? Такого ніде у світі нема, адже тоді й держави не буде. Держави, яка не пам’ятає свого імені? Та кожна нація по крупинках збирає свою історію з усього світу і звозить до одного місця, бо це одна з основ її ідентичності. Культура, традиція, економічна і політична гармонія — це все здобутки, на яких твориться нація.

Тому коли ми говоримо про те, хто повинен бути Президентом України, то принаймні за себе скажу: свою родину я можу довірити тільки демократичній людині. Людині, яка не асоціює слово «патріот» із лайкою, а є ним. Майбутній Президент повинен закріпити в Україні демократію — це поки що краще, що в нас є від Помаранчевої революції. А потім засукати рукави, і дай Бог, щоб у нього була більшість у парламенті, уряд, з яким є ідеологічний і прикладний зв’язок. Таку гармонію я б хотів бачити в українській владі.

Але все починається з того, щоб не топтати демократію. Те, що маєш, легко забувається. Однак демократія дає унікальну можливість: відрізняти гірше від кращого. Хоч би про що йшлося — про економічну політику конкуренції, проекти приватизації, політичну модель тощо. За ці чотири роки ми навчилися принаймні говорити і трохи слухати одне одного. А коли людина слухає — це єдиний спосіб бути розумним. Бо коли ти говориш сам, то цей шанс втрачаєш, а коли слухаєш іншого, то збагачуєшся знаннями. У нас виник суспільний діалог. Про це свідчать навіть ті шоу, які є на телебаченні, той діалог, який ведеться у пресі. Думаєте, мені як Президенту легко на це дивитися? Але я радий, що через такі дискусії приспане суспільство рано чи пізно зрозуміє, хто є хто. Хто шоумен, хто авантюрист... Демократія — це те, що найкращим чином змінює суспільство.

Я самодостатня людина. Я знаю, чого я досяг. І я буду там, де захочу.

— Але все–таки, чи обдумували ви питання своєї участі в наступних президентських виборах?

— Я його обдумую. Бо переконаний, що для серйозних людей не час робити такі заяви, не про це зараз треба вести розмову. Прийде час — думаю, ми про це поговоримо.

«У падінні гривні винен не НБУ, а «проколи» в політиці уряду»

— Вікторе Андрійовичу, раніше в нашої молодої держави було надбання, яким ми пишалися, — стабільна національна валюта. А зараз із кожним днем вона втрачає свої позиції. Парламент і Кабмін звинувачують у цьому Нацбанк...

— Як для людини, яка зробила все, щоб Україна мала надійну грошову одиницю, мені неприємно бачити те, що зараз відбувається із гривнею. Я довіряю Національному банку і є прихильником того, щоб він був сильним. Це не державний, а наднаціональний, ні від кого не залежний інститут, для якого уряд, бізнес, приватна особа — усі є рівними. У цьому особливий і статус, і особлива відповідальність НБУ.

Але Нацбанк не встановлює курс гривні, а лише фіксує його. Курс встановлюється на ринку, де відбувається змагання двох потоків: продажу і купівлі. У Нацбанку є валютні резерви, які він може використати, якщо курс поставлений під ризик через певний епізод. Епізод, а не тенденцію. А якщо ми маємо торговий дефіцит 14 мільярдів доларів, то Нацбанк повинен обслуговувати цей дефіцит, а не змінювати його. Поки НБУ б’ють батогами за те, що падає гривня, йому у 2009 році треба обслужити 29 мільярдів платежів. Цей ресурс треба десь узяти — в ідеалі з виручки від екс­порту, але експорт у нас падає. Тому коли йдеться про зміни курсу, то треба шукати причину. Бо вона зовсім не в Національному банку. Такі проблеми означають серйозні «проколи» — у торговій політиці, платіжній, бюджетній. Курс лише сигналізує про те, що десь є втрата ресурсу. Якщо уряд не змінює торгову політику, то її змінює курс. Девальвація — це комплімент національному виробникові, адже тоді експорт починає переважати над імпортом. Сьогодні місячний імпорт становить 4 мільярди, а три місяці тому було 10 мільярдів. Ми вперше маємо тенденцію, за якої національні виробники експортують більше, ніж держава закуповує на зовнішньому ринку, і це позитивна тенденція.

Думаю, однією з ключових проблем НБУ була слабка комунікація з населенням. Нацбанк повинен зранку до вечора бути на телеекрані, пояснювати народу, де в нас проблеми. Я не можу сказати, що поділяю всі кроки, яке зробило правління НБУ, але треба розуміти, що найбільшого удару по монетарній політиці було завдано тоді, коли після першого кварталу країна увійшла у високу інфляцію. Треба було змінювати бюджетну політику, займатися економікою розвитку, а не споживання. Але в міністра фінансів не вистачило на це мужності, у Прем’єра — здорового глузду. І замість визнати, що дії уряду ведуть до занепаду країни, знайшли винного — Нацбанк.

— І як надовго ще доведеться затягнути паски тим, хто отримує зарплату не в доларах?

— Повторюю: курс — це наслідок. Якщо не будуть усунені причини, які його породжують, проблеми з курсом гривні можуть бути й надалі...

— Тобто швидкої стабілізації й зупинки падіння гривні чекати не випадає?

— Ні, це не моя відповідь. Насправді зараз є багато позитивних сигналів, бо причини змінюються на нашу користь. Гривня передевальвована, але ажіотажний спекулятивний попит на долар, який до цього призвів, уже спав. Минулого тижня люди вперше продали долара більше, ніж купили — отже, суспільство наситилося. Щоправда, ця тенденція тривала кілька днів, але навіть сьогодні різниця між купівлею і продажем долара населенням становить два мільйони, тоді як було 50. Це ще не стабільність, але вже її початок. Переконаний, що буде й зворотний процес (здешевлення долара). Хоча нам потрібна стабільна ситуація, бо, коли курс коливається у будь–який бік, це знову породжує спекуляцію.

Той факт, що на рахунках підприємств накопичилася рекордна кількість валюти, також свідчить: криза недовіри вже досягла верхньої межі й надалі відбуватиметься стабілізація. До речі, від сьогодні Нацбанк розпочинає серйозні інтервенції через аукціон. Давайте одне одного перевіримо: я думаю, сьогоднішній день уже покаже стабільність курсу національної валюти.

ЦИФРИ ВІД ПРЕЗИДЕНТА

«48 мільярдів гривень становив відтік депозитів населення у національній валюті за два місяці. Усе, що хотіли забрати люди, обслугував Національний банк, у тому числі 2,8 мільярда доларів, забраних із банківської системи».

* * *

«25% іпотечних кредитів не повертається сьогодні в Україні. А до закликів деяких представників уряду не повертати їх, бо, мовляв, нічого з банком від цього не станеться, цей показник становив 2,5%. Як можна так чинити з інтересами мільйонів людей? Адже ті гроші, які одна людина позичила на купівлю квартири чи автомобіля, належать не банку, а іншій людині, яка принесла свій вклад. Тобто насправді одна людина прокредитувала іншу через посередництво банківської установи».

* * *

«6 мільярдів доларів валюти за останній час придбало населення поза банками».

* * *

«На 1,5 мільярда доларів зменшили виторг підприємства–експортери. Якби не було паніки, ці гроші пішли б на ринок, але через панічні настрої суб’єкти підприємництва зупинили пропозицію валюти, залишивши її на своїх рахунках. Зараз на них накопичилося близько 4,6 мільярда доларів — такої кількості на авуарах ще ніколи не було, завжди перевага надавалася національній валюті».

* * *

«10,5 мільярда доларів — утричі більше, ніж рік тому — становить сальдо поточного рахунку. Тобто ми продали на таку суму менше, ніж купили. Обслуговувати такий дефіцит не може жоден Нацбанк. Потрібно виходити із цієї ситуації, створювати такі умови, щоб експортерам та імпортерам було вигідно змінити співвідношення на протилежне».

* * *

«На рахунку фінансових корпорацій — 1 мільярд у мінусі. А минулого року було майже 14 мільярдів у плюсі...».

НАЗАД У МИНУЛЕ

«Коаліція, яка не може працювати без комуністів, — це ганебно»

— Робоча коаліція — це мінімум 226 голосів. Ми сьогодні можемо полемізувати щодо того, є формально коаліція чи ні, але якщо немає цієї магічної цифри, то коаліція недієздатна. А її немає, бо 37 депутатів (від «НУНС». — Ред.) для більшості вочевидь недостатньо. І всі розуміють, що ця коаліція працюватиме тільки за умови, що її невіддільним членом буде фракція Комуністичної партії. Якщо ми говоримо про такий підхід до коаліції, то це ще більш ганебно. Як український громадянин, я не радив би нікому в третьому тисячолітті звертатися до послуг комуністичної ідеології. Вона принесла мільйони жертв, і українська нація заплатила найбільшу ціну у світі за те, щоб від цієї ідеології віддалитися. Комуністична партія привела до національної трагедії, і цього ніхто не повинен забувати. З вини комуністів ми ще й сьогодні шукаємо могили своїх дідів, а половина України ще й досі ходить нехрещена. І силам, які начебто декларують демократичність і ринковий характер своєї політики, звертатися сьогодні до послуг такої ідеології — це, на мій погляд, політична ганьба. Коли Компартія формує порядок денний і вирішує, що розглядатиме чи не розглядатиме Блок Тимошенко, то це принизливо. До того ж, на жаль, це Комуністична партія не України, і фінансується вона, як мені доповідає СБУ, не з українських джерел, і працює не на українські інтереси. І політика парламенту залежатиме від сили, яка виступає за святкування 7 листопада і другу державну мову?