Голодомор. Перевірка Жолдаком

Людина і зло

Поєднання теми Голодо­мору і прізвища Жолдак дало ефект напруженості, в повітрі Нацопери пахло легким ажіотажем. Біля входу в театр побудували із нових дощок коридор, в якому пахло тирсою та свіжим деревом і на стовпах висіли старі дитячі фотографії, очевидно, 30–х років. Дерев’яний барак переходив у червону «кишку», по якій глядач і доходив до дверей опери. Через цей коридор, напевне, за задумом, мали пройти всі — така тоталітарна природа Жолдака–режисера, але з огляду на якість публіки зробили й обхід. Підкреслено демократичний режисер у чорних джинсах і з наплічником походжав у фойє, поки помічники лагодили останні приготування — великих зусиль коштувало пояснити людям із квитками в четвертий ряд, що там п’ять місць «з’їв» телевізійний кран, який працював «на вічність» — знімав виставу для телебачення.

Поки глядач осягав сувору сценографію — яму з водою на сцені, купи землі, дерев’яні прямокутники хат барачного типу, тирсу, актори Черкаського академічного обласного музично–драматичного театру імені Шевченка почали якось аж занадто академічно, добре поставленими голосами. Стало страшно, що селянка в чорній хустці так і говоритиме фальшиво всю виставу. Через десять хвилин артисти опанували голоси й інтонації, а публіка освоїлася з двома екранами, на яких то з’являлися крупні плани акторів «он–лайн», то крутилися заготовки цих сцен, зняті раніше. Це був режисерський задум чи творчі неполадки — залишилося незрозумілим. Через деякий час ти вже не помічав умовностей і театральних прийомів — білі маски на обличчях людей, присутність віолончеліста в масці, лампи денного світла на хатах, екрани: чорні селяни похмурого чорного села з роману Василя Барки «Жовтий князь» наближалися до тебе зі своїм горем, правдою, простими життєвими ритуалами. Мирон Катранник(Олександр Кузьмін), його Дарія(Наталія Вігран) і діти Андрійко й Оленка (Віра Климковецька) — доля кожного розкладається в часі на молекули болю: спочатку ГПУшник і активісти катують Мирона — прив’язують до хреста, занурюють на хресті у воду, топлять і знову відливають; Докія з сином їде в місто і губиться — мати в розпачі бігає перонами, вона загубила єдиний сенс свого життя; хлопчик прибігає додому і чекає на матір у хаті, потроху дичавіє. Віра Климковецька грає дитину і реалістично, і натуралістично, і пластично — безпорадна і безпомічна маленька істота, самотня в цьому світі, який із затишного — в батьківській хаті як у Бога за пазухою, перетворився на звірячий, де на людей полюють, як на зайців чи лисиць. Деякі жінки в залі плакали, по ідеї плакати мали всі — долю цієї сім’ї кожен проектував на себе: що б ти робила, якби у твоєї дитини витягли останню картоплю з рота, що б ти сказала, якби твій чоловік не поміняв правду на мішок зерна і торбу борошна — в житті, не на сцені. Сергій Буковський у фільмі «Живі» свідомо уникав тиснення на кнопки сліз і навмисне відмовився від страшних епізодів, які розповідали ОЧЕВИДЦІ страшного голоду 1932—1933 років, Андрій Жолдак не втримався від улюбленого художнього прийому — зображення насильства на кону, тим паче тут і тема відповідна. У мистецтві обидва підходи мають п­раво на життя — вмістити все горе в гіркому мовчанні 80–річної бабусі й довести насильство до апофеозу, показати їм, ситим і буржуазним у залі з ліпниною і позолотою, як фізично катують живу людину — Ні За Що. У спектаклі Жолдак акцентував цей момент — ні за що, бо представники радянської влади — не ідейні, і не романтики, елементарні садисти й покидьки, а надто відповідальний працівник ЦК ВКП(б) із Москви — клінічний параноїк ще й із натяком на наркоманію. Радянське ЗЛО ніхто ще, здається, не зображував так карикатурно, так схематично, так зневажливо — однією фарбою, одним мазком, як у радянських фільмах навпаки.

За логікою трагічних історій, вони мають закінчуватися світлом в кінці тунелю, так і ця: малий Андрійко знаходить церковну чашу, яку сховали селяни від совєтів, і значить виживе. Але назвати це хепі–ендом не повертається язик...

Мистецтво і горе

От я сиділа в залі, мучилась і так і не змогла відповісти собі на запитання: чи є необхідність представляти на сцені жахи Голодомору? У житті все одно було страшніше. Як би вони, ці селяни, що лежать на дорогах і в ярах непоховані, невідспівані, зариті, вставши там, поміж янголами, де родичів не розлучають, подивились на цю виставу. Це мені муляє і незручно, бо боляче дивитись, чи гріх ГРАТИ цю історичну трагедію як справжню?

Ще в суботу мене почали запитувати: ну як? Добре: правильна конструкція, цікаве завповнення і хороші актори (не було заявленого раніше Богдана Бенюка), я б навіть плакала, я завжди плачу в потрібному місці, якби внутрішнє відчуття, що режисер склав цю конструкцію так, щоб я в цьому місці плакала. Нібито Президент сказав, що цю виставу треба показати в усіх великих містах (для цього її й робили, щоб провезти Україною), і, само собою, — представити на міжнародних театральних фестивалях. Для іноземного глядача ця мова сучасного мистецтва, і назва «Ленін love, Сталін love», і «екологічна» сценографія — земля, дерево, вода, зерно будуть зрозумілими і переконливими, бо розказана історія мовою сучасного театру. А непритаманна нашій культурі недипломатичність і неполіткоректність — у виставі є чіткий винуватець української трагедії — Москва, для сучасного мистецтва — додатковий бонус: тільки вільний художник сьогодні має право називати речі своїми іменами.

Жолдак пройшовся по межі — серйозної «державної» теми, не скотившись у чисту провокацію (єдина «нецензурщина» — як «совєтські» мочаться в яму, куди кинули Мирона», і не відступився від принципів сучасного театру, використавши всі засоби — кіно, музику, маски, пантоміму, перформенси з портретами Леніна і Сталіна, навіть зробив чіткі відбивки епізодів за допомогою комічної стрілочниці, яку грає Олег Телятник. Як сказали б по–російськи: «лавировал, лавировал, да и вылавировал».

Влада пішла на експеримент, що саме по собі — оксюморон. Навіть, якщо напишуть, що у часи кризи із бюджету Жолдаку відвалили велику суму, нехай: всі так боялися липкого офіціозу щодо цієї теми, що будь–яка контраверсійність — прогрес. Довіряти треба...