Леся Нарбут: Дід Данило був прямолінійним і безапеляційним бунтарем

Десять років тому в Черкасах не стало народного художника України, лауреата Шевченківської премії у галузі образотворчого мистецтва Данила Георгійовича Нарбута. Його пензлю належать портрети гетьманів України та сподвижників Богдана Хмельницького, він автор таких значних живописних картин, як «Покрова Пресвятої Богородиці», «Вибори кошового», «Козак Мамай», «Страшний суд», серій полотен — «Київська Русь», «Гетьмани України», «Полковники», «Квіти України», «Черкаський базар».

Він був сином українського художника–графіка Георгія Нарбута, який народився на хуторі Нарбутівка Сумської області. У чотири роки Данило Нарбут залишився без батька і всього у своєму житті досягав сам. Вже в 14 років почав працювати в декоративній майстерні Київського театру опери і балету, пізніше писав ескізи костюмів та декорацій для театрів багатьох міст України, а в останні роки був успішним і шанованим головним художником Черкаського обласного музично–драматичного театру імені Шевченка. Згадуючи діда Данила, так майстра пензля почали називати після народження його єдиної і улюбленої онуки Лесі, «Україна молода» розмовляє зі спадкоємицею художника — Лесею Нарбут, головним редактором Черкаської телерадіокомпанії «Ільдана».

— Лесю Георгіївно, зі скількох років ви пам’ятаєте свого дідуся?

— Мені здається, ніби від самого мого народження. Ми жили в одній квартирі, котра була на другому поверсі будинку художників, а дідусева майстерня розташовувалася на п’ятому. Я постійно там товклася. Годинами розглядала дідові картини і раритетні речі: старовинні ікони та хрести, пістолі та шаблі, керамічні карафки, іграшки. Дома усі знали: коли дід у майстерні, то фактор часу для нього переставав існувати. Він міг піднятися до майстерні, якщо приходила цікава ідея, і опівночі, і о четвертій ранку. Коли дід творив, ніхто із домашніх не ризикував йому заважати.

— У дідовій майстерні ви теж брали до рук пензля?

— Я пробувала там малювати. Однак чомусь ніхто не помічав мого бажання. Моя мама з бабусею Галею водили мене в танцювальний гурток, музичну школу, займалася я і спортом. Дідусь залучав мене до театрального мистецтва: в шестирічному віці я грала на сцені Черкаського драмтеатру у виставах «Медея» та «Титарівна». А з мистецтвом не склалося.

— А як познайомилися ваші батьки?

— Моя мама — тепер директор Черкаської телерадіокомпанії «Ільдана» Тетяна Олександрівна Шадріна, розповідала мені цю історію. Якось знайомі актори облдрамтеатру зібралися до Данила Георгійовича і запросили її також. Мамі було незручно йти до чужих людей, однак її переконали, що квартира художника відкрита для всіх. Там мама вперше побачила тата на фотографії. У ту пору він служив на флоті. І лише через півтора року вони познайомилися, а згодом побралися. Як завжди радикально, пригадує моя мама, Данило Георгійович поставив питання руба: «Ти, невістко, житимеш у нас!».

— Кажуть, квартира Данила Нарбута була дуже колоритною?

— То й справді була незвичайна квартира, вона, скоріше, нагадувала музей. На стінах висіли картини Нарбутів, Заливахи, стояли вітрини з колекціями писанок. Колоритними акцентами були старовинні рушники. Під самісінькою стелею були прибиті полиці, і там стояли глечики, макітри різних обрисів та кольорів. Така квартира, звичайно, викликала цікавість колег — художників, поетів, артистів, котрі приходили до діда. Інколи стільців на всіх не вистачало, тож на табуретки клали звичайну дошку, і лава — готова. Баба Галя була майстринею приготування страв, тож гостинна родина нікого не випускала без частування. Мама мені розповідала ще й про те, як гарно співали мої бабуся Галя та прабабуся Віра, мати Данила Георгійовича, не лише українських пісень, а й арії з відомих українських опер.

— Ходять легенди про гумор Данила Георгійовича. Він справді був веселою людиною?

— Дідусь Данило дійсно мав неабияке почуття гумору і був душею компанії. Правда, його солоні жарти інколи зупиняла бабуся, оскільки вони перемішувалися з народним фольклором і балансували на межі допустимих літературних форм. У моїй пам’яті до сьогодні залишилися віршики, яких він і мене навчив ще в дитинстві. Найпристойніший із них — «Прошла зіма, настало лєто, спасібо Брєжнєву за ето!» — дідусь порадив розповісти в дитсадку. Я й розповіла. І не лише в садочку, а й в автобусі дорогою додому, де була більша аудиторія.

— А дідусь цікавився справами онуки?

— Постійно. Ще коли в садочок ходила, дід завжди малював ескізи для моїх костюмів на свята. А баба Галя шила їх. Уже коли була студенткою, то сукню на конкурс краси одягала від Данила Нарбута. Не так давно ми з мамою знайшли дитячу книжку, яку дід мені подарував і підписав: «Єдиній улюбленій спадкоємиці Лесі». Дід любив мене і не шкодував свого часу для спілкування. Для нього нормально було катати малу онуку на спині. Заради цього він міг навіть малювання відкласти. Майже на всі дні народження він дарував мені картини. Я бережу їх. На картині «Тиша» дідусь написав: «Дарую онуці Лесі на добро і тишу в сім’ї. Від зовсім не тихого діда Данила».

— Ім’я вашої доньки — Богдана — співзвучне з іменем Даня, саме так називали домашні Данила Георгійовича. Це не випадково?

— Звичайно, ні. 15 років тому, 22 січня, якраз у день його 77–річчя, я народила доньку, і мама повідомила про це дідові Данилу і бабі Галі та привітала їх із новим статусом — прадіда та прабабусі. Дідусь так зрадів! «Це Богом даний подарунок!», — крикнув у телефонну слухавку. Тому ми так і назвали мою доньку — Богданою.

— Чи відпочивали ви разом?

— Постійно. Мене оздоровлювали або в селі Сулимівка на Київщині — це батьківщина бабусі Галі — або на березі Дніпра неподалік села Тубілець Черкаського району. Там стояли саморобні намети, в яких ми жили все літо. На одному з них дід Данило написав: «Хутір Данила Нарбута — Нарбутівка».

На відпочинку він постійно працював. Брав удосвіта пензлі, фарби, мольберти і йшов на натуру — там народилися такі його полотна, як «Вітер», «Схід сонця», «Світанок» та багато інших.

На природу завжди забирали й дідових собак. Він віддавав перевагу спаніелям або таксам. Жила в нас і дворняжка Вєста. Цю собаку дід забрав з ветлікарні, коли її хотіли приспати.

— Як жилося Данилу Георгійовичу після смерті дружини Ганни Панасівни?

— Тяжко було. Він ніби трохи розгубився. З бабусею вони прожили разом 50 років. Вона була не лише дружиною, а й другом, порадницею, інколи виконувала функції особистого секретаря. Навіть листи замість нього писала. Дід не пам’ятав номера домашнього телефону, своєї поштової адреси. Не був він пристосований і до побуту — яку сорочку вдягати, де лежать светр чи піджак, куди Ганна Панасівна заховала його шкарпетки... Побутові питання для нього — наче вища математика для першокласника. Він весь був у своїй творчості! Коли бабусі не стало, його туга вилилася в картину, на якій він зробив напис: «Пам’яті моєї дорогої вірної дружини».

— А з ким найбільше дружив Данило Георгійович?

— З Миколою Тодосьовичем Негодою, моїм хрещеним. Йому дідусь довіряв. Вони товаришували багато років. Їхні розмови за шахами тривали годинами. Вони розуміли один одного, підтримували і цінували стосунки, які між ними склалися. А свою всесвітньо відому пісню — реквієм «Степом, степом...» — Микола Тодосович презентував у нашій квартирі.

— У талановитих людей часто є чимало заздрісників, чи були вони в Данила Георгійовича?

— На жаль, їх було більше, ніж друзів. Дід Данило був прямим і для багатьох некомфорт­ним. Він був прямолінійним і безапеляційним бунтарем, який не добирав слів. Говорив те, що думав. Причому у вічі і досить різко. Це не подобалося. Тож із багатьма у нього складалися недружні стосунки.

— Про недавній скандал навколо серії картин Данила Нарбута «Квіти України» стало відомо трохи не всій Україні. Чим він закінчився?

— За рішенням двох судів — першої інстанції та апеляційного — нашій родині повернули цю серію, котру незаконно розміщували в міському Будинку культури. Згідно з актом, у якому вказані всі пошкодження на цих картинах, ми їх прийняли та віддали на тимчасове зберігання в Черкаський обласний краєзнавчий музей. Незабаром плануємо зробити виставку картин дідуся в Черкасах. Разом з іншими, які зберігаємо ми з мамою, виставимо й серію «Квіти України». Хочемо, щоб черкащани побачили, в якому стані полотна, котрі зберігала родина Данила Нарбута, і в якому стані ті, що зберігали в Будинку культури міста. Уже сьогодні найбільш пошкоджені картини перебувають на реставрації.

— Данило Георгійович — почесний громадянин міста Черкаси, після його смерті міська рада вирішила назвати одну з вулиць його ім’ям. Де та вулиця?

— Її немає. Таке голосування справді було. Але те рішення залишилося на папері. До перейменування вулиці справа не дійшла.

— Лесю, розкажіть про ще один родинний проект — альбом робіт Данила Нарбута, над яким ви працюєте. Що це буде за видання?

— Цьогоріч Черкаська обласна державна адміністрація за нашою заявою на експертній раді прийняла рішення підтримати цей проект фінансово. Сьогодні стан справ такий — видавництво Юлії Чабаненко перефотографувало понад 300 робіт дідуся, які є як у власності музеїв, організацій, так і в приватних колекціях. Усе це готується до друку. Це буде найбільш повне видання робіт мого дідуся. Альбом вийде у світ у листопаді й матиме не лише художню, а й соціальну цінність. Його буде розіслано до загальноосвітніх та художніх шкіл, бібліотек, «вишів», музеїв Черкащини.