Квартет самозванців

30.10.2008
Квартет самозванців

Із часу розпаду імперії зла і відновлення української державності перманентне протистояння — економічне, інформаційне, політичне — Росії з Україною як колишньою колоніальною територією і не припинялося ні на мить. А з приходом до влади Путіна його доктрина повернула Росію до збирання втрачених земель і утвердження світового гегемонізму.

 

Після півстолітніх важких випробувань...

Ця доктрина має три визначальні складові: одержавлене російське православіє з благославляючим неприкриту державну агресію духовенством (приклад — Чечня); шовінізм, в основі якого богообраність «русского народа» і право на «опікування», тобто окупацію інших народів; а також енергоносії як інструмент диктату. «Пришло время розширить нашу Святую Русскую Православную Веру по нитям «Газпрома» — таку мету поставили собі під час зустрічі й оприлюднили у спільному документі патріарх РПЦ і глава «Газпрому». Коментарі, як мовиться, зайві. З цього погляду новоутворені держави й особливо християнські — Україну, Білорусь, Грузію, Молдову — Москва розглядає не як суб’єкти міжнародного права, а як тимчасово втрачені внутрішні території Російської імперії. І відповідно до цього, РПЦ вважає своєю невід’ємною канонічною територією Російської імперії. А отже, категорично не визнає помісних українських церков.

Саме тому проти цих конфесій російські спецслужби організовують і проводять небезпечні розкольницькі акції. Під прикриттям боротьби «за чистоту обряду» агентура КГБ–ФСБ розколола УАПЦ. Ця ж агентура спільно з «п’ятою колоною», очолюваною Вітренко, Кауровим і компанією, здійснює перманентні провокації проти УПЦ КП та її глави — Патріарха Філарета.

Здавалося б, після півстолітніх важких випробувань, які виявили силу Церкви, і тріумфального виходу УГКЦ із підпілля, а також діяльної участі її духовенства в розбудові Церкви, відродженні духовності та національної свідомості українців, УГКЦ виробила собі потужний імунітет, і підступні провокації російських спецслужб цілісності Церкви не загрожуватимуть. Навіть після того, як діаспорне духовенство, зайнявши ключові позиції в ієрархічних та освітніх структурах, суттєво знизило традиційну, історично сформовану й уже піднесену на висоту світочами Церкви й народу — Митрополитом Андреєм та Патріархом Йосифом — суспільну, національну та просвітницьку заангажованість усього священства УГКЦ.

Не можна не визнати, що таке звуження діапазону діяльності й зосередженість прибулої частини духовенства винятково на справах церковних викликало певні протиріччя між вірними та духовенством, що діяли в ізольованій від світу Церкві, і кліром діаспорним, сформованим уже після проведених у Вселенській Церкві реформ, що були ухвалені Другим Ватиканським Собором. Діяльну участь у цьому Соборі брав Патріарх Йосиф. Він голосував за оновлення Церкви та проведення реформ, радикальна реалізація яких викликала певні протиріччя. Однак це не стало причиною серйозного спротиву і, тим паче, опозиційного руху. Водночас стурбованість української інтелегенції викликали не новації в обряді, а виразний космополітизм, байдужість частини діаспорного кліру до національних і суспільних проблем — з однієї сторони, і свідома практика нав’язування рязано–суздальського «восточництва» в той час, коли українці мають власні тисячолітні традиції — з другої. Скажімо, о. М. Димид, працюючи ректором Богословської академії УГКЦ у щойно звільненому від совєтської окупації Львові, демонстративно ходив по місту з атрибутикою «батюшки» і до повного уподібнення з російським попом йому бракувало хіба що рязанських лаптів. А чого він навчав українських дітей — майбутніх священиків, можна лише здогадуватися.

І все ж, незважаючи на означені протиріччя, в УГКЦ домінували єдність і стабільність, нагромаджувався духовний потенціал через нові свячення. Резиденцію глави УГКЦ, хай із запізненням, перенесено до Києва. Цим Церква знову відновила свій всеукраїнський статус. Це вкрай обурило і налякало російських імпершовіністів і «п’яту колону» Москви у Києві. РПЦ та ФСБ організували провокаційні акції протесту — «хресні ходи», пікети «рускіх православних братств» і «общєств», які спільно з комуністами, «прогресивними» соціалістами, іншими українофобськими організаціями вимагали «видворення уніатів» із Києва: мовляв, УГКЦ — Церква «націоналістічєская, бандеровская». Отож українізація Києва та Сходу означала б кінець їхнім зазіханням на Україну. Саме тому московити будь–якою ціною намагаються втримати Україну у своїй орбіті. І саме тому Московія веде тотальну «холодну» війну з національними та духовними інституціями, у тому числі й з УГКЦ як Церквою національною, впливовою. Не зумівши знищити її забороною і терором, Москва сьогодні намагається розколоти її зсередини. Саме з цією метою використовує внутрішню церковну фронду мізерної частки духовенства.

Немає нічого таємного, що не стало б явним

Щоб підсилити поодинокі й слабкі голоси фрондерів в УГКЦ, несподівано, тобто без відома і рекомендації Синоду єпископів, глави Церкви та благословення Папи Римського, з’явилися аж чотири (!) самозваних єпископи. Три з них — Ілля А. Догнал, Самуїл Р. Обергаусер і Методій Р. Шпіржік — громадяни Чехії, а Мар’ян В. Гітюк — громадянин України. Усі четверо приховують ім’я єпископа Г. (якщо він, звичайно, існує), від якого прийняли свячення. Пояснюють це потребою суворої конспірації й таємничості, якої священики обіцяли дотримуватися в тоталітарну окупаційну добу. Однак тоді духовна особа зобов’язувалася не називати імені ні того, хто святив, ні кого святили. Вони ж про свою хіротонію голосять на весь світ усіма доступними їм засобами інформації, а ім’я святителя тримають у глибокій таємниці. В умовах легально діючої в демократичній державі Церкви це є не тільки незаконним, неканонічним, а й глибоко аморальним кроком.

Квартет самозванців має власний сайт в інтернеті, доволі потужну друкарню, поширює власні брошури, статті, звернення, листи тощо, надсилаючи їх священикам, у монастирі, громадським організаціям мирян, приватним особам. А це свідчить про великі фінансові можливості та багатих господарів, свої ж джерела фінансування вони також тримають у таємниці.

Щоправда, «немає нічого таємного, що не стало явним». У Чеській Республіці парламент уже давно ухвалив «Закон про люстрацію», на підставі якого оприлюднено списки діючої в комуністичну добу агентури. Отож на одному із сайтів фігурує Ілля Догнал як особа, що була тісно пов’язана з чехословацькими та росій­ськими спецслужбами.

Чому троє іноземців, залучивши, очевидно для прикриття, ще одного місцевого монаха, створили групу, метою якої стало цькування та дискредитація провідних постатей, зокрема глави УГКЦ та духовних інституцій Церкви? У своїх багатотиражних опусах вони по–блюзнірськи глумляться над главою Церкви — людиною, що здобула всесвітнє визнання, яка вже давно є високим моральним авторитетом в Україні, у світі, у Вселенській Церкві. Намагаючись розколоти УГКЦ, вони зневажливо обзивають Блаженнішого Любомира «нехристом», «схизматиком», сіють зневіру в душах греко–католиків і неповагу до Синоду єпископів як керівного органу Церкви.

Хіба не промовистим є факт, що квартет самозваних єпископів, про хіротонію яких не знає ні Синод єпископів, ні глава УГКЦ, ні Папа Римський, зухвало, за принципом «лови злодія», звинувачує в неправомірних єпископських свяченнях владики Гузара, які він прийняв без відома Святійшого Отця. Проте, облудно замовчують, що це була воля Патріарха Йосифа, який, проголосивши Патріарший статус УГКЦ, обрав собі найближчими помічниками в цьому святому й великому для Церкви чині отців Любомира Гузара та Івана Хому; висвятив їх таємно на єпископів, щоб опікувалися підпільною Церквою в Україні, а владику Любомира призначив ще й єпископом–коадютором з правом наслідства. На жаль, через надуману причину, мовляв, немає власної канонічної території, а, насправді, небажання погіршувати взаємини з СРСР, Папа не визнав Патріархату УГКЦ і, отже, не визнав хіротонії цих двох єпископів. Негативні наслідки невизнання Папою Патріаршого статусу наша Церква відчуває дотепер. Зокрема, й у тому, що створює можливості розкольницькій агентурі спекулювати драмою Церкви.

Патріархат УГКЦ проголосив і утвердив Патріарх Йосиф. Церква має власну канонічну територію, діє в самостійній Українській державі. Тому, кожен наступний після Патріарха Йосифа глава УГКЦ просто зобов’язаний визнавати й утверджувати Патріарший статус Церкви.

Брудні фальсифікації, як засіб боротьби за владу

Не менш промовистим фактом у намаганнях поділити й розколоти українців є солідарність квартету з атеїстами–українофобами. Вони вважають галичан — греко–католиків справжніми християнами, у той час як православних українців обзивають «схизматиками»! Виходячи із такого середньовічного розуміння ролі Церкви, вони звинувачують Блаженнішого Любомира у «злочинній ідеї»» — пошуках шляхів до наближення, а, з часом — об’єднання українських Церков у єдину Київську Церкву. І цю, воістину християнську та шляхетну діяльність глави УГКЦ, ниці духом і вірою оцінюють як намір знищити саму УГКЦ. Це в час, коли Папа Римський відвідує синагоги, мечеті, веде екуменічні перемовини з РПЦ (до якої, до речі, підгірецький квартет не приховує своєї симпатії), з Вселенським Православним Патріархом, з протестантськими Церквами. А в Україні ще не розпочато діалогу, ще лише виношується візія, а звинувачення в намірах «знищити» Церкву, якій Патріарх жертовно служить, уже висунуто. І ким ?! Хто є ці люди, можна дізнатися вже з того, до якої аргументації вдаються у своїх «одкровеннях», і чого прагнуть досягнути. Кінцеву мету вони бачать у тому, що самим захопити владу. Вони не визнають Синоду єпископів керівним органом УГКЦ, вважаючи його формальним згромадженням послушних ставлеників Любомира Гузара.

Задля посилення власного впливу та створення враження, що громадскість «гаряче» підтримує самозванців, квартет організовує собі відгуки підтримки в інтернеті, подаючи, звичайно, свою розкольницьку діяльність як спасіння Церкви. І не гребують при цьому відвертою фабрикацією схвальних відгуків; мовляв, нас підтримує суспільство. Наприклад, як додаток до власних публікацій, квартет самозванців подає начебто передруковані з інтернету відгуки схвалення їхньої діяльності аж чотирьох генералів УПА і УГВР. Таке посилання «на генералів» свідчить, що іноземці або цілком не знають історії української визвольної боротьби, або свідомо вдаються до брудних фальсифікацій, щоб переконати наївного читача у своїй «шляхетній» патріотичній місії. Адже УПА та УГВР як структури визвольної боротьби давно перестали існувати. Усі члени УГВР або загинули в совєтських таборах, або померли в діаспорі ще кілька десятиліть тому.

Можна б ще аналізувати аналогічні «факти» із писань мнимих єпископів. Та, на мій погляд, достатньо тут поданого, щоб переконатися, кого заслано в нашу Церкву, і чітко заявити провокаторам: чергова широкомасштабна операція російських спецслужб проти Української Церкви, а, отже, й проти Української держави — не пройде. Іноземну агентуру треба видворити з України.

Іван Гель
довголітній політв’язень, громадський діяч

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>