«Мін’юст повинен заборонити БЮТ!»

Минулого тижня мені телефонував розлючений мій старий друг і сказав, що «Мін’юст повинен заборонити БЮТ». Я спершу почав про те, що заборонити можна партію, а не блок, бо блок існує для ЦВК, а не для Міністерства юстиції. Тоді він продовжив: БЮТ — ніяка не партія і не блок, а суміш секти з бандитським угрупованням, і тому на нього має обов’язково поширюватися вся суворість українського права. А коли я віджартувався, що то ж «пам’ятник» і «його ніхто не посадить», стріли невдоволення були переведені на конкретних осіб: «І я не знаю, якими... служать там, у тій банді, всі ці... — Мовчан, Яворівський, Терен та іже принацдомкрачені!». Помітьте — не «...демокрачені», а вже навіть «домкрачені». Глибоко симптоматична обмовка. Мені нелегко говорити про мотиви і цілі моїх колег по літературному цеху, але ще важче мовчати.

Адже з життям літератора завжди пов’язаний цілий етико–моралістичний комплекс. Не обов’язково бути іконою публічного життя, але носієм того ж таки вищезгаданого комплексу бути варто. От хай мені читач заперечить: у кому більше політичної ефективності — у парламентарієві Яворівському чи в радикально аполітичній Ліні Василівні Костенко? У депутаті Мовчані чи Євгенові Сверстюку, чия стопа не надто тяглася переступати парламентський поріг? Чому перебування в українській політиці робить багатьох слугами сатани, а не Бога? Чому справжня українська і проукраїнська політика робиться де завгодно, тільки не в стінах номінально українського парламенту? Особливо коли в останні дні так звані «воїни світла» з БЮТ бігали по судах і безкарно гамселили справжніх воїнів Вітчизни, простих держохоронців, прикриваючись своєю депутатською недоторканністю.

Юлія Тимошенко з такою швидкістю рветься в українські президенти при живому Вікторові Андрійовичу, що не цурається нещадно знищувати на своєму шляху Україну, та так, що вона, тобто Тимошенко, може стати Президентом, тільки вже самої України тоді не стане. Бо те, що Тимошенко називає любов’ю і повагою, в її діях насправді перетворюється на глибоку ненависть і зневагу. Доки Тимошенко бореться за фінансове благополуччя простого українця, інші БЮТівці не забувають про власний добробут, підриваючи фінансову систему країни. Зокрема, днями СБУ оприлюднила дані про причетність депутата–БЮТівця Шепелєва до атаки на одного зі стовпів українських фінансів — «Промінвестбанк». Викрито відмивання коштів через один з донецьких банків на суму понад 400 млн. гривень.

Не знаю, чи мої літературні колеги з БЮТ уявляють цю суму і яку видавничу революцію здійснила б ця сума на ниві української книги в разі її інвестування в книговидавництво, але тут уже їхні виправдання мало кого цікавлять. Дивує їхнє мовчання в той час, коли політична сила, у лавах якої Яворівський, Мовчан та інші напрацьовують собі на пенсію, не по днях, а по годинах перетворюється не просто на інструмент досягнення кадрової мети свого лідера, а на відверто антиукраїнський комплекс. Для нього не тільки ідентифікаційні цінності втратили важливість, а й загальнодемократичні цінності давно спаплюжені. Чому мовчать БЮТівські інтелігенти, коли всіляка шантрапа в судах розмахує кулаками супроти військових із державної охорони чи працівників СБУ? Чи тільки для цього потрібна депутатська недоторканність? Ні, ще й для безкарного дерибану землі майже в усіх областях!

Особливо виразною на цьому тлі є трагічність вибору для Народного руху. Борис Тарасюк, чия постать не проглядалася в лавах борців за незалежність та націонал–демократів ані наприкінці 80–х, ані в середині 90–х років, тепер успішно намагається розчинити НРУ в лавах політичних сил, чиї лідери теж анітрохи не замащені в цій боротьбі. Зате вони надзвичайно активно заангажовані в іншому — в оскаженілому переділі майна. І знову за рибу гроші — тобто про ширму для злодійства, функцію якої успішно засвоїла частина псевдополітиків і псевдопатріотів.

* * *

Ми знову в ситуації морального вибору. Тільки, на жаль, нинішній ценз протистояння далекий від порівняння з протистоянням незалежників із партноменклатурою. Партноменклатура часів здобуття незалежності все ж мала хоч і спотворену, та мораль. А нинішня юрба «воїнів світла» незрівнянно цинічніша. Коли порівняєш мерзенний спротив минулорічним достроковим виборам «регіоналів» та нинішній спротив — БЮТівців, стає по–справжньому і страшно, і соромно. Страшно, що такі циніки претендують на звання національної еліти. Соромно — за вибор­ця: кого ми вважаємо національними лідерами?

Тому найпершим завданням громадськості на виборах, що незворотньо насуваються, є аналіз усіх виборчих списків на кримінальність. Політика потребує не меншої декриміналізації, ніж бізнес і підприємництво. Для політики потрібні запобіжники.

Що ж до заборони партій, то, як відомо, Українська держава забороняла–забороняла Компартію, а та й досі, як примара, просочується і просочується в парламент. А найпереконливішою була б така формула: з демократичними партіями потрібно обходитися демократично, з антидемократичними — антидемократично.

У виграненні дефініцій постає необхідність визначення для самої пані Тимошенко і для її політичної сили: а чи справді вона національна, чи справді демократична, чи справді партія чи блок? Досвід свідчить, що чим до вищої патетичності вдається пані Юлія, чим вкрадливіший голосок її сповіщень, тим більше зла чиниться під її прикриттям.

Володимир ЦИБУЛЬКО
політолог, письменник