Генерал Валерій Кравченко: У нас багато що не має розвитку. Але вода камінь точить

24.02.2004
Генерал Валерій Кравченко: У нас багато що не має розвитку. Але вода камінь точить

Генерал Кравченко з дружиною Людмилою у студiї «Нiмецької хвилi». (Дмитра ЛИХОВІЯ.)

      Перш ніж оцінювати вчинок Валерія Кравченка, який виніс на суд не лише української, а й міжнародної громадськості факти протиправних наказів керівництва розвідки СБУ щодо стеження за опозиціонерами і взагалі чільними вітчизняними діячами за кордоном, потрібно зауважити головне: розмова ведеться навколо доказів злочинної діяльності наших лідерів. По-друге, слід дати оцінку справжності цих доказів. І лише потім говорити про мотиви, які спонукали головного офіцера безпеки української амбасади в Німеччині на такий безпрецедентний крок.

      Головний аргумент Леоніда Кучми та Служби безпеки України в суперечці з генералом Кравченком: таких наказів не було, бо їх не могло бути. Шифровані злочинні «циркуляри» існують, вони в мене на руках, каже журналістам Валерій Максимович, але погоджується віддати ці документи лише офіційним органам на Батьківщині, причому покладаючи надії не на Генпрокуратуру, а на комітети Верховної Ради. Наразі в нас немає можливості перевірити дійсність паперових вказівок із Києва стежити за неугодними особами. Втiм, розуміючи сутність нашої влади та методи її «роботи», майже не випадає сумніватися, що такі директиви справді були. Інша річ, чи генерал, котрий 25 років тому садив за грати людей на кшталт Стуса, «засвітив» ці вказівки лише за велінням совісті, чи це політична або меркантильна гра. Попередні консультації ставлять під сумнів вагу в судовому процесі незрозумілих сторонньому оку шифрограм із кодами «Альбіна» абощо. Отож  доводиться припускати, що генерал Кравченко вдався до свого демаршу, переслідуючи як мінімум не одну (лише донкіхотську мету).

      Тут може бути зарито одразу кілька собак. Оприлюднення «палених» свідчень акурат перед візитом Кучми до Берліна могло бути на руку і українській опозиції (адже те, що на шкоду моєму ворогові — мені на користь), на руку й росіянам (оскільки справа розвитку тристороннього газового консорціуму отримала додаткове гальмо). Кравченко справді міг бути виразником настроїв старої гвардії СБУ, яку почали «шикувати» «молоді орли» після приходу до стерна в цій спецслужбі політично заангажованого Смешка та надто молодого Синянського. Але ж якщо це веління совісті прозрілого служаки, то дещо підозріло — в сенсі політичних ігрищ — обрано дату вибуху «бомби». Крім того, зіставлення різних фрагментів різних інтерв'ю Валерія Максимовича дає підстави засумніватися в абсолютній щирості принаймні деяких його фраз. Скажімо, з одного боку, він хоче передати свої документальні надбання поважним депутатам Олійнику та Юхновському, нібито не розуміючи їхньої реальної ваги в українській політиці й можливому розслідуванні цієї справи взагалі, начебто не відає, що таке газовий консорціум, але при цьому знає політичні симпатії «України молодої». Таких нестиковок автор цих рядків помітив чимало. Особливо незрозуміло, як це скандал у посольстві здійнявся ще до публічних заяв Кравченка. Чому все-таки його міняли ще до ефіру на «Німецькій хвилі»? Додам також, що в інтерв'ю нам («УМ», «УП» та Бі-Бі-Сі) Кравченко і словом не обмовився про вказівки, які надходили до нього, стежити за німецькими журналістами та депутатом Європарламенту від ФРН. Про це він заявив лише в наступні дні в інтерв'ю телеканалу ZDF. І взагалі, чи не потрапив ветеран нашої розвідки під ковпак розвідки німецької, БНД? Валерій Максимович це заперечує, але, скажімо, в його «колеги» Миколи Мельниченка з приводу цього власна версія.

      Утім, як уже було зазначено вище, виходити треба з факту наявності конкретних обвинувальних матеріалів. А своє ставлення до генерала Кравченка можна скласти на основі інтерв'ю, яке він дав у тому числі й відомій йому «Україні молодій» у вечірній студії «Німецької хвилі» у п'ятницю ввечері. Майже всі журналісти розійшлися, прийшов він — схожий на високого, довговолосого сивого художника з підземного переходу. Російська мова без натяку на український акцент. А з вікна — вид на адміністрацію канцлера Шредера, де вранці на прес-конференції більше говорили не про україно-німецькі стосунки, розуміння Берліном нашої політреформи та задоволення гера Герхарда тим, що колега Леонід не балотуватиметься на третій термін, а саме про Кравченка...

 

«Садити Стуса мені не «пофартило»

      — Пане Валерію, перше питання — про вашу «трудову біографію». Як ви дійшли до такого становища, як зараз?

      — (Для початку генерал показав свій дипломатичний паспорт та акредитацію. — Авт.). Родом я з міста Новочеркаська Ростовської області. Так склалася доля, що в 14 років, коли загинув батько, я переїхав в Україну, до рідного брата. Він старший за мене на 14 років.

      — Ви з Росії, а прiзвище у вас українське.

      — Я з Росії, але предки мої з України. Я ж, так склалося, повернувся назад. Закінчив в Україні, у Кіровограді, середню школу з медаллю. Там і «бойову подругу» знайшов, одружився (киває в бік дружини Людмили, яка схвильовано ходить по кабінету. — Авт.). Потім виїхав у Москву, п'ять років навчався у Вищій школі КДБ на «Ленінградці», дуже вдячний своїм учителям. Приїхав до Києва, працював у київському управлінні КДБ деякий час — з 1974-го по 1980 рік. Працював по «п'ятій лінії»...

      — Розшифруйте, будь ласка.

      — Це напрям боротьби з дисидентами, які вели антирадянську агітацію та пропаганду й тому подібне. У 1980 році мене відкликали назад до Москви, в Перше головне управління розвідки. Два роки я там провчився, опановуючи мову фарсі та дарі (кабульський діалект), вивчаючи Афганістан загалом, і в 1982 р. був відправлений до цієї країни. Два роки пропрацював у провінції під назвою Гур (як бачите, і тут ці літери — наче Головне управління розвідки), столиця — Чукчаран. Затим ще три роки відпрацював у Кабулі, до 1987 року. Повернувся в рідні пенати, в українську розвідку. Тоді ще існував Комітет держбезпеки. Ну а тоді, всім відомо, розвалився Союз, а ми залишилися. Єдине, що назва змінилася: спочатку на Службу національної безпеки України, потім — СБУ. Я продовжував працювати в розвідці. У 1996 році був направлений у друге закордонне відрядження, в Німеччину. Працював у нашому посольстві в Бонні. Потім, у 1999 році, посольство переїхало в Берлін, я був офіцером безпеки. У 2000-му повернувся знову до Києва, де знову працював у розвідці. Моя остання посада — перший заступник начальника Головного управління розвідки. У квітні 2003 року знову був направлений у німецьке відрядження, сюди, до Берліна. І отак працював офіцером безпеки до лютого цього року...

      — До Афганістану, по «п'ятій лінії», на вашому рахунку чимало посаджених дисидентів? Чи були «гучні» процеси?

      — Справа в тому, що в той час усі «гучні» процеси йшли по «п'ятій лінії». Дисиденти, «відсиденти»... А сказати про «найгучніші» справи, як-то Стуса, Дзюби... Тут мені не «пофартило» — я з ними не працював. Що ж стосується інших, то так, було. Я не хотів би торкатися цієї теми, хоча й розумію ваш інтерес до неї.

«Слова до справи не пришиєш. А я маю конкретні докази»

      — Ви сказали, що почали роботу в Берліні як офіцер безпеки у квітні 2003-го. Уже через місяць, у травні, до німецької столиці приїхали всі лідери української опозиції — Ющенко, Мороз і Тимошенко — на запрошення Соціал-демократичної партії Німеччини. Чи були вже тоді вказівки щодо стеження за ними?

      — Вказівки надходять по-різному, можуть і телефоном. Але слова до справи не пришиєш. Тому немає сенсу говорити, надходили тоді такі вказівки чи ні. Це все одно буде спростовано. Йдеться про інше — коли ми говоримо про злочини режиму Кучми, то постає питання: а докази де? Отож у мене такі докази є. І вони є в роздрукованому вигляді, я можу пред'явити це Генпрокуратурі та Комітету Верховної Ради з прав людини. Йдеться про злочини високих посадових осіб України.

      — Як виглядають ці вказівки?

      — Iз  Центру, з Києва, надходять вказівки здійснювати стеження за опозиціонерами, що перебувають на території Німеччини.

      — Аби за ними слідом по вулицях Берліна ходили «топтуни» — зовнішнє спостереження, «наружка»?

      — Ні, звичайно. Це збір інформації — хто з ким тут зустрічається, хто підтримує їх серед німецьких політиків, суспільних діячів. Чи виступають ці особи з критикою, який її характер.

      — Збір інформації з відкритих джерел?

      — Та ні, з закритих теж.

      — Коли вперше ви одержали такі «письмові» вказівки?

      — Це листопад-грудень 2003 року. Може, є циркуляри за січень 2004-го — треба подивитися в мої документи

      — Ці  інструкції, вони в зашифрованому вигляді?

      — Зрозуміло, це закритий зв'язок. Це передається по електронній пошті, існує певний спосіб розшифровки.

      Якби ці документи були відкриті, я б вам їх показав. Але, оскільки вони з грифом «ДСК» («для службового користування»), то я, природно, не можу це зробити. Тому що я порушу закон. І тому я передам цей матеріал не в ЗМІ, а тим, хто подібними речами повинен займатися.

      — Чий підпис стоїть під цими циркулярами?

      — Керівника розвідки пана Синянського.

      — Підпис відкрито стоїть під цим документом?

      — Звичайно, ні. Він там стоїть певним чином.

      — Чи можуть бути такі закриті, зашифровані матеріали доказом у юридичних розглядах?

      — От у цьому і мусить розібратися Генпрокуратура.

«У Берліні я отримував 2 тисячі євро. Але справа не в грошах»

      — Поясніть, чому раніше накази надходили в усній формі, а зараз почали в письмовій?

      — Я так думаю, що з приходом нового керівництва СБУ — Смешка Ігоря Петровича і «юного розвідника» Синянського Олега Григоровича — десь, може, непрофесіонали прийшли в розвідку... Або вважають, що всі повинні падати на коліна і виконувати вказівки.

      От сьогодні Президент Кучма заявив, що він хоче всіх цих КДБістів викинути з органів влади. Напевно, правильне рішення. Але чому він це не зробив три-чотири роки тому? Я так думаю, це пов'язано не з присутністю в рядах СБУ колишніх співробітників КДБ. Причина в іншому: віддавати мені злочинні накази набагато складніше. Я людина з певним життєвим досвідом, маю життєву філософію. Я просто можу не виконати цю вказівку пана Кучми, Смешка, Синянського. Напевно, з молодими їм легше працювати. Сказав капітану — він узяв під козирок, і все. А генералові з таким досвідом наказати складніше.

      — Що ви думаєте з приводу заяви СБУ, в якій сказано, що ваш виступ — це спроба залишитися в Німеччині після рішення відкликати вас на Батьківщину? Притому йдеться, ніби таке рішення ухвалено, зокрема, i  за станом здоров'я?

      — А от це неправда. У мене є докази, що мене відкликали не через це. Мене викликали для обговорення питань, пов'язаних із забезпеченням безпеки Президента Кучми під час його візиту до Берліна. Викликали мене в Київ з 13 по 16 лютого, а не 11 лютого, як зазначено у заяві СБУ. Але я людина, що вже 30 років працює в цій «конторі». І знаю, як це робиться. Такі наради проводяться не за чотири-п'ять днів до візиту, а за місяць-півтора.

      Ну і ще один момент. У мене досить друзів, які працюють там. Я б, мабуть, і поїхав до Києва, але вирішив подзвонити. І мені сказали: «Валєро, тебе просто відкликають. Ніякої наради не буде. А потім твою дружину з твоїми речами просто викинуть». Раніше існував такий метод: нібито викликають у відрядження...

      — Але ж СБУ має право вас відкликати?

      — Звичайно, має. Але для цього вони повинні мене запросити, поговорити: є такі-то причини, скажімо, у зв'язку з досягненням певного віку ми вас відкликаємо.

      — У вас був якийсь контракт?

      — Контракту як такого нема, є практика. Якщо розвідника посилають у країну, то він зазвичай працює чотири роки, як і всі дипломати. Я відпрацював у Берліні лише з квітня 2003-го. Тобто попереду — ще три роки, працюй спокійно і не висовуйся...

      СБУ обвинувачує мене в тому, що я маю якийсь меркантильний інтерес. Але ви уявіть: залишуся я тут — і що робитиму? Що, мої матеріали становлять інтерес для Німеччини?

      — Але можна стати політичним біженцем і жити на кошти правозахисної організації.

      — Це вам відомо, а мені про це не відомо. Я завжди жив на зарплату, це мій єдиний меркантильний інтерес.

      — Яка у вас була зарплата в Берліні?

      — Не така велика. 2 тисячі євро.

      — А в Києві ви отримували...

      — 350—400 доларів. Тобто ви маєте на увазі, чи мав я меркантильний інтерес у тому, аби тут більше заробляти? Та це «меркантильний інтерес» будь-якої людини!

«Після Баден-Бадена Центр подякував мені: «Молодці, хлопці, п'ять балів!»

      — Якщо торкнутися технічної сторони скандалу: що було причиною дій керівництва з вашого відкликання? Адже ви оприлюднили свої заяви лише через кілька днів після того, як вас викликали в Київ «на нараду»?

      — За їхньою версією, це пов'язано з віком, виходом на пенсію. От зараз Президент України ще одну версію висунув — «щоб позбутися колишніх співробітників КДБ». Я не знаю, які версії завтра з'являться...

      Мені важко сказати, з чим пов'язане рішення... Ну от, скажімо, Баден-Баден. Ви знаєте, напевно, менше, ніж я, що там відбувалося. І одна справа, коли за цим спостерігає молодий лейтенант, а інша — коли це відбувається на очах у генерала.

      — А що там відбувалося?

      — Ви взагалі знаєте оточення, що там було? Я можу вам перерахувати, хто там побував з 26 грудня по 17 січня: Бакай, Янукович, Медведчук двічі там був, Засуха із сімейством, Кірпа, два «губернатори» — по-моєму, Івано-Франківської і Рівненської областей, але щодо останніх я можу помилитися. По сусідству там жив Вадим Рабинович.

      — У вас ця поїздка Кучми в Баден-Баден — як один з аргументів, чому ви пішли на викриття. Що тут протиправного, якщо там побували ці люди?

      — Та нічого, в принципі... Але сусідство Президента України з Рабиновичем?... Не знаю, чи читали ви книгу Юргена Рота «Олігарх», але, на мій «хлопський розум», подібне сусідство не додає авторитету Президентові України й країні в цілому.

      Далі. Чому протягом такого короткого часу стільки людей побувало в Баден-Бадені? Вибачте, хлопці, за які «бабки» така кількість людей туди приїжджала? Ми що, така багата країна, щоб кожен міг дозволити номер за дві з гаком тисячі євро? Це не кожен із німецьких політиків може собі дозволити.

      — Ви перебували там усі три тижні відпочинку Президента?

      — Так, із невеликою перервою.

      — Але нам одна високопосадова людина з оточення Президента сказала неофіційно, що вас у Баден-Бадені не чекали і відразу звiдти вигнали.

      — Як мене могли вигнати, якщо я там був до 17 січня? Коли прибули чотири літаки, коли Президент злетів, я подзвонив у Центр і сказав: усе, слава Богу, всі живі-здорові, всі полетіли. І Центр мені подякував: молодці, хлопці, п'ять балів!

«Після інтерв'ю Кучми Піховшеку чаша мого терпіння переповнилася»

      — І все-таки, що для вас було вирішальним моментом, «водорозділом», щоб почати викриття? Ви — колишній співробітник КДБ, який мав відповідні переконання, — зараз обвинувачуєте Кучму і його режим, при цьому користуючись ідеологічно забарвленою лексикою опозиції. При тому, що вже кілька років існують обвинувачення на адресу Кучми, а ви в цей час служили в розвідці, СБУ...

      — По-перше, я не користуюся лексикою опозиції — у мене є своя. А обвинувачення на «Німецькій хвилі»... Це була заява. Власне обвинувачення повинен висунути суд.

      Що ж до імпульсу для такого мого рішення... Чому не раніше, а пізніше... В одних подібне буває раніше, в інших — пізніше. У мене настало зараз.

      Ви читали інтерв'ю Кучми Піховшеку, де він відповів: «Хіба це добре, коли опозиція їде за кордон і там намагається вирішувати свої питання»? Я дуже уважно читав це інтерв'ю, і всередині все переверталося. Ця чаша — вона наповнюється, а потім уже все — вона повна, немає терпіння далі так жити. І тоді вже немає можливості далі так жити.

      — А чи немає у вашому вчинку іншого мотиву, наприклад образи, що керівником розвідуправління призначили молодого Синянського (1970 року народження), а не вас? Адже ви до від'їзду в Берлін працювали першим заступником глави управління?

      — Я взагалі в житті мало на які посади розраховував. Мене цілком влаштовувала і та моя посада, й остання посада. Та й смішно було б розраховувати, що при новому главі 0СБУ мене призначать на якесь місце.

      — Як звуть вашого наступника на посаді офіцера безпеки посольства України в Німеччині?

      — Ми його називаємо Льончиком. Леонід Соколюк. До речі, ми з ним разом працювали із забезпечення безпеки візиту Президента. Чому я так відкрито про нього говорю? Тому що він задекларований офіцер безпеки. Нас німецька влада знає як розвідників.

      Його скерування до Берліна було некоректним. Центр дав мені доручення виїхати з 13 по 16 лютого з Німеччини. А я не виїхав, і вони призначили його. Я з ним до цього говорив — він мені сказав, що їде на моє місце.

      — Ви намагалися вплинути на хід українсько-німецьких урядових консультацій?

      — Я не намагався. Я знав тільки приблизну програму, що повинно бути на цих консультаціях.

      — А чи відомо вам те, що багато експертів пов'язували ці консультації з можливими політичними деклараціями щодо тристороннього газотранспортного консорціуму? До того ж це були перші консультації Кучми та Шредера після зустрічі у Санкт-Петербурзі влітку 2002-го, коли було задекларовано намір створення газового консорціуму за участi Росії, України й Німеччини. Чи усвідомлюєте ви, що ви могли вплинути негативно на процес ухвалення рішень щодо консорціуму під час консультацій, на інші аспекти українсько-німецьких стосунків?

      — Консорціум? Я не знаю, який такий консорціум...

      — Із чим усе-таки пов'язаний той факт, що ваші заяви були зроблені саме напередодні одного з нечисленних та, за оцінками експертів, важливих для України візитів Кучми в Європу?

      — От дивіться: мене хотіли відкликати саме перед візитом, викликали з 13 по 16 лютого в Київ на нараду щодо безпеки Президента під час консультацій. Я, природно, не поїхав. А 16 лютого, у понеділок, я довідався, що не встигли мене викликати до Києва, як на моє місце їде нова людина.

      — Чи усвідомлювали ви те, що ваш учинок міг зашкодити Україні, яка намагається заручитися підтримкою європейських держав у своїй інтеграції до ЄС? Адже міг постраждати не лише Президент, а й імідж держави?

      — Імідж нашої держави давно страждає. Мій вплив на це не настільки великий.

      — Але, скажімо, в п'ятницю, у день переговорів Кучми і Шредера, «передовицею» однієї з найповажніших німецьких газет «Франкфуртер алльгемайне» став матеріал про ваш учинок.

      — Сьогодні стаття вийшла, але за тиждень про це забудуть. Ви це прекрасно розумієте.

      — Але резонансна стаття без вашого демаршу не вийшла б узагалі.

      — Для мене головне не це. Я чому звернувся до «Німецької хвилі»? Тому що вони можуть оперативно донести інформацію до України, що вони й зробили. Моє завдання було привернути увагу до цього питання української громадськості, а не німецької.

      — Пане Валерію, ви розумієте, що в українській прокуратурі ваше звернення, найшвидше, не матиме розвитку?

      — У нас багато що не має розвитку. Але вода камінь точить.

«Я не «Мельниченко-2»

      — Чи позиціонуєте ви себе, як «Мельниченка-2»?

      — У Мельниченка своя історія, доля, у мене — своя.

      — Чи хотіли б ви з ним зустрітися?

      — Ні. Навіщо?

      — Тому що у вас усе-таки дуже подібні долі, ви вдалися до схожих кроків, отримавши документальні свідчення, які свідчать про порушення владою закону.

      — Ну і що з того? Ви зрозумійте, я хочу діяти в рамках законів України.

      — Виходить, ви засуджуєте крок Миколи Мельниченка з оприлюденням «плівок» як протиправний?

      — Я не хотів би торкатися цього питання.

      — Ви знали Мельниченка по службі в органах?

      — Ні.

      — А якби чотири роки тому ви виявилися на його місці, як би діяли?

      — Давайте не будемо: якби те, якби се... Те, що він зробив, — його справа. Я отримував указівки, які вважаю злочинними. Я їх не хочу виконувати. Я хочу передати ці матеріали до відповідних органів.

«Стежити наказували навіть «за міністрами і вище»

      — Скільки загалом таких указівок ви отримували?

      — Я їх просто не виконував.

      — Це була одна вказівка чи п'ятдесят?

      — А хіба це може на щось вплинути?

      — Ну, якщо була одна така вказівка, то це може бути помилкою «юного розвідника»...

      — Якщо це так, то він отримає за цю похибку по заслугах. Звичайно, таких указівок було менше, ніж п'ятдесят, але, звичайно, це була не єдина директива.

      — В інтерв'ю «Німецькій хвилі» ви сказали, що одна з таких указівок стосувалася стеження з Німеччини за проведенням форуму «Нашої України» в самій Україні. Про який форум ішлося?

      — Цей форум повинен був відбутися в Києві в грудні 2003 року. На нього мали бути запрошені відомі політичні діячі зі США, Великої Британії, такі як Збігнєв Бжезинський (колишній радник президента США з нацбезпеки. — Авт.), Вацлав Гавел (колишній президент Чехії). Туди хотіли запросити Солану (верховний комісар ЄС), Проді (президент Єврокомісії), Геншера (екс-міністр закордонних справ Німеччини)...

      — А чому це стосувалося Німеччини?

      — Тому що надійшла вказівка — збирати інформацію про те, чи буде цей форум, коли та хто з політиків Німеччини туди поїде, з якими виступами.

      — Тобто цей циркуляр не стосувався приїзду до Німеччини когось з опозиції та стеження за ними?

      — Я не хочу, щоб була підміна понять. Коли я говорю «стеження», я маю на увазі збір інформації. Це те, чим розвідка займається. Якщо ви думаєте, що «стеження» — це ходити слідом за опозиціонером, це не так.

      — Чи надходили вказівки, пов'язані з приїздом до Берліна інших політиків?

      — Вони стосувалися взагалі приїзду українських делегацій сюди, відстеження їхніх зустрічей. Необхідно було повідомляти, чи звучала там критика Президента та державного устрою України. Були також указівки здійснювати збір інформації про приїзд сюди чиновників — «від міністра і вище».

      — Прізвища можете назвати?

      — Я вже говорив — блок «Наша Україна».

      — Хто приїздив від них за цей період часу до Німеччини?

      — У травні, припустімо, Ющенко.

      — Але ж ви самі казали, що в травні не було письмових указівок. Чи була Тимошенко в цей час у Німеччині?

      — Здається, вона була, коли приїжджав Сан Санич Мороз — на ювілей Соціал-демократичної партії Німеччини.

      — Це був кінець травня 2003-го. А після цього тут хіба були лідери опозиції? Ніби ж ні.

      — Ви зрозумійте просту річ — злочин полягає вже в самому факті таких інструкцій. Це порушення закону про розвідувальні органи! Хіба в разі, якщо не приїхав опозиціонер, а вказівка стежити є, склад злочину відсутній?

      Злочин полягає в тому, що високопосадові особи в Україні давали злочинні указівки своїм співробітникам за кордоном. Виконувалися вони чи ні — це інше питання. Порушення закону саме в тому, що надходять злочинні вказівки. Причому вони надходять не лише мені, а й співробітникам в інших країнах. От у чому суть, і про це я заявляю — про злочинні вказівки, а не про те, що хтось за кимось стежив.

      Я заявляю про злочинні дії Президента, оскільки за законом про розвідувальні органи він здійснює загальне керівництво розвідкою. Потім ідуть його підлеглі — керівник СБУ і керівник управління розвідки. Якщо Президент не знав про такі злочинні накази, то він повинен, після того, як отримав ці документи, доручити перевірити їх. Якщо Смешко не давав таких указівок — може, тоді це був Синянський? А може, й вони не давали? Невже якийсь лейтенант це все придумав? Але лейтенант не міг цього зробити, тому що там стоїть підпис керівника розвідки.

      — Чи стосувалися такі вказівки також провладних діячів?

      — Якщо в циркулярі написано «від міністра і вище» або ж «українські делегації», мені важко сказати, про що йде мова. У будь-якому випадку, це порушення закону — на території Німеччини я не маю права здійснювати збір інформації про громадян України.

      — Чи відстежували ви факти фінансування українських партій з Німеччини?

      — Ні. В умовах Німеччини це зробити досить складно.

      — Які у вас були офіційні зобов'язання та функції в посольстві, якщо ви відмовлялися виконувати такі вказівки?

      — Я офіцер безпеки. До моїх функцій належить забезпечення безпеки посольства і наших дипломатів. А також забезпечення безпеки осіб, які охороняються, — Президента України, Голови Верховної Ради, Прем'єр-міністра.

      — Чи скрізь ці функції покладені на генералів? Кучма на прес-конференції в Берліні заявив, що генерали не повинні бути на таких посадах при посольствах.

      — Не завжди це генерали. Є генерали, є і полковники, є і підполковники.

«Зараз я вдаюся до заходів особистої безпеки»

      — Ви зараз мешкаєте в Берліні?

      — Так.

      — Ви переховуєтеся?

      — Звичайно.

      — Ви збираєтеся просити політичного притулку?

      — Не збираюся. Я зробив заяву і хочу тепер подивитися на дії влади. Якщо влада візьме ці матеріали, якщо по них почнеться розслідування, якщо для цього мені треба буде поїхати в Україну — я готовий це зробити. Якщо ж мене будуть поливати брудом, називати все абсурдом... Знаєте, раніше говорили: «Солженіцин поганий. — А ти взагалі читав його? — Ні». От і тут така ситуація. Називають абсурдом, але ніхто з цим матеріалом поки не ознайомився. Якщо в такому руслі все триватиме, я вживатиму адекватних заходів.

      Усі ці вказівки СБУ, про які я говорив, пов'язані з наближенням виборів у жовтні поточного року. На мій погля

  • Львовом — з колядою

    Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>

  • Ірина Геращенко: ЄС налаштований на асоціацію завдяки «війні» з Росією

    Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>

  • Віра Ульянченко: Обласна влада ні на кого не тисне і ні перед ким не плазує

    Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
    Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
    І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>

  • В'ячеслав КИРИЛЕНКО: Ми змогли повернути довiру людей

    «В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
    Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>

  • Андрій Шкіль: Регіони — «діти» слухняні. Але нерозумні

    Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>

  • Замiсть авантюр та полiтичної хитростi демонструйте власне бачення розквiту країни

    Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>