Двері до Європи

23.09.2008

Минулої суботи місто Гадяч відзначало 350річчя «іменної» для себе угоди майже весь день. Урочисте зібрання та театралізоване дійство доповнили вуличні гуляння, козацькі розваги, виставка творів народних майстрів, виступи самодіяльних і професійних артистів, святковий феєрверк і молодіжна дискотека. Теперішній райцентр Полтавщини нарешті згадав про те, що свого часу він був однією з гетьманських столиць України. Причому саме тією, де відбувалися події, що могли найсуттєвіше «переписати» подальшу історію не лише нашої держави, а й Європи та світу.

 

Від Гетьманщини — до Великого Князівства Руського

Адже тут 1658 року гетьман Іван Виговський зібрав козацьку раду, на якій 16 вересня з посланцями польського короля підписали історичну угоду про входження ГетьманщиниУкраїни під назвою «Велике Князівство Руське» разом із Королівством Польським та Великим Князівством Литовським до складу триєдиної Речі Посполитої. Формально Україна, яка об’єднувала тоді Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства, ставала рівноправним суб’єком договору, а значить, і новоствореної федеративної держави. Зі своїми обраним довічно гетьманом, збройними силами, рідною мовою для діловодства, Національними зборами, навіть монетним двором.

І це при тому, що за чотири роки до Гадяча попередній гетьман Богдан Хмельницький разом зі своїми соратниками, серед яких був і один із найближчих — генеральний писар Іван Виговський, у Переяславі нібито поклявся у «вічному підданстві» Москві. Однак у більш ніж сумнівних «милостях» протекторату російського царя, власне, брутальному порушенні останнім домовленостей і зобов’язань перед Козацькою державою її новий гетьман переконався досить швидко. Тож підписана тим же таки Іваном Виговським Гадяцька угода фактично перекреслювала Переяславську і «прорубувала» для України двері до Європи.

Подібна «зухвалість», звісно, не влаштовувала Москву. Вже на початку 1659 року російський цар оголошує Виговського зрадником і закликає його підданих до повстання. Однак улітку 1658 року гетьман уже придушував збройні виступи промосковських заколотників Якова Барабаша і Мартина Пушкаря. Тож цього разу для «прінуждєнія к міру», тобто до покірності цареві, з Москви вирушає добірне військо. Але і його гетьман Іван Виговський за підтримки союзників­татар у липні 1659 року вщент розбиває під Конотопом. І лише підступні дії проти легітимного провідника Козацької держави всіляко заохочуваної тією ж Москвою внутрішньої антигетьманської опозиції призводять до швидкої втрати Іваном Виговським своєї булави у тому ж 1659 році, підпорядкування російській владі Лівобережної України та засмоктування її у тяжке болото Руїни.

Невивчені уроки історії

Неабияк посприяла тому й інша прикра обставина: Гадяцький договір не був реалізований і навіть не набув чинності у повному обсязі. Адже у квітні 1659 року під час ратифікації у польському сеймі саме ті його статті, де йшлося про права та вольності козацької старшини і «народу руського», суттєво «урізали», чим , власне, вихолостили угоду, яка спершу мала всі ознаки міждержавного союзу. Як з’ясувалося, значна частина польської еліти воліла розглядати підписану в Гадячі «унію» лише як тактичний хід, спосіб утихомирення своїх «заклятих друзів» — українських козаків, забезпечити спокій на дальніх «кресах» Речі Посполитої і не хотіла ділитися ні власними привілеями, ні загарбаними раніше територіями та маєтностями. За що пізніше також поплатилася (Польщу, як і Україну, неодноразово шматували сусідні імперії). Та перед тими набагато серйознішими викликами і загрозами тоді ще до усвідомлення необхідності спільних дій справа не дійшла...

То чи був підписаний 350 років тому Гадяцький договір лише таким собі протоколом намірів, нездійсненною мрією, історичною утопією? Чи залишив він слід у реальній історії? І чи став уроком для нащадків його фігурантів? На ці та чимало інших подібних запитань прагнули дати відповіді учасники міжнародної конференції «Гадяцька унія 1658 року: контраверсії минулого і сучасність», яка також відбувалася на Полтавщині.

Про високий рівень згаданого наукового форуму свідчить хоча б той факт, що на ньому текстологічний аналіз Гадяцької угоди робила доктор історичних наук, професор СанктПетербурзького університету Тетяна ТаїроваЯковлєва — авторка сенсаційної не лише для російської історіографії книги про гетьмана Івана Мазепу в серії «Жизнь замечательных людей». А польські «корені» згаданої унії на конференції репрезентували одразу три доктори історії, професори Варшавського університету — Піотр Кролль, Кшиштоф Коссаржецький та Конрад Бобятинський. Одним із організаторів і фактично головним спонсором заходу, за кошти якого видали ґрунтовний збірник праць його учасників, став Канадський інститут українських студій Альбертського університету.

Директор цього інституту, професор історії Зенон Когут, також доповідав на конференції у Полтаві. Разом із такими відомими українськими дослідниками нашої минувшини, як доктори історичних наук Тарас Чухліб, Віктор Брехуненко, Юрій Мицик, Петро Кулаковський та інші. І якщо, вдаючись до узагальнень, Тетяна ТаїроваЯковлєва назвала текст Гадяцького договору «чудовим феноменом» державотворчої думки тодішніх провідників Козацької держави, який можна порівняти з Конституцією Пилипа Орлика, то українські і польські історики навели конкретні приклади використання його ідей, постулатів у практичній діяльності послідовників Івана Виговського. І водночас спростували міфи про безальтернативність «вічного союзу» з Москвою, власне, вічного їй підданства українців. До речі, згідно з домовленостями президентів України та Польщі, на початку жовтня у Варшаві також відбудеться наукова конференція, присвячена 350річччю Гадяцького договору.