Закритий сад

Московська преса у своїх анонсах нової стрічки Балаяна відсилала до недавнього фільму Олексія Балабанова «Вантаж 200 / Груз 200». Обіцяючи — буде так само страшно від споглядання радянських часів періоду найкрутішого «застою». Вірилося в те якось не дуже — Балаян не з тих режисерів, які в лякалки–жахалки граються, грубуваті, прямолінійні прийоми відкриття реальності застосовують.

Утім справді про «застій». Події картини відбуваються 1981 року... Того самого, до речі, коли знімався найвідоміший витвір режисера «Польоти уві сні і наяву». Там 40–річний alter ego Балаяна Сергій Макаров (Олег Янковський) усе хотів знайти точку опертя, аби відштовхнутися й полетіти. Куди? А до дідька. Просто в ньому ворушився цілий світ, невидимий нікому, а власне — і самому герою; він просто відчував його, просто носив у собі, як матір дитину, а коли прийде час народжувати — не знав, та й не міг знати.

У фільмі, й небезпідставно, почулися феллініївські мотиви. Ти виростив у собі свій сад, свій неповторний внутрішній світ. І що робити з тим, що наповнює тебе, що є дорогим для тебе, коли воно ніяк не стикується з навколишнім світом — пустопорожнім, самозакоханим, зануреним у рутинні ігрища на потребу живота свого? Хіба що імітувати політ над рікою, хіба що полякати цю міщанву, цих милих, одначе ж безхребетних людей. А після того «польо­ту» пробігтися лужком і скрутитися в позі плоду, покликатися назад, у материнське лоно...

Реакція деяких тодішніх критиків нагадувала буркотіння Луїзи, дружини кінорежисера Гвідо зі стрічки Фелліні «8 ?». «Ця фантазія — черговий обман, — констатувала вона, подивившись матеріал фільму, з яким він носився, наче дурень із писаною торбою. — Навіть якщо ти запхнув нас усіх туди, як зручно тобі. Правда — в іншому, і твоє щастя в тому, що у мене ніколи не вистачить зухвалості розповісти все так, як це робиш ти. Роби свій фільм. Роби. Тільки чому ти хочеш навчити інших?».

Подібна логіка по суті справи є бездоганною. Коли не можеш дати раду самому собі, тому, що вигрівається в глибинах твого мікрокосму, то який урок світові ти можеш піднести? Хіба що от сей: зухвалості. Відваги бути чесним перед собою. Зробити, скажімо, фільм, який, за словами того ж таки Гвідо, «може принести користь усім, допоможе поховати те мертве, що ми носимо в собі». Видається, саме подібний намір і є визначальним для Балаяна. І в попередній стрічці «Ніч світла», де герой стикається із світом сліпих і глухонімих. І в «Райських птахах», де буквально підставляється, вибудовуючи метафізичний світ своїх персонажів аж ніяк не кінематографічними прийомами а–ля Марк Шагал.

Події картини відбуваються у двох містах — Києві та Парижі. Чільні персонажі фільму, поставленого за сценарієм Рустама Ібрагімбекова (колись вони вже працювали з Балаяном — на фільмі «Оберігай мене, мій талісман»), належать до київської інтелектуальної фронди, яка перебувала в глухій опозиції до тодішнього режиму. Декого з них (Вадима Скуратівського, скажімо) режисер презентує в натурі, у невеличкому епізоді — як документальний доказ того, що вони були. Були–були, про це доводиться нині говорити з ностальгійними нотками. Бо ж за умов «торжества» ліберальних цінностей і повернення «торжища» на територію храму щось таки сталося з усіма нами. Таке, до прикладу, — ми втратили здатність літати.

Про це, власне, й фільм. Молодий письменник Голобородько (Андрій Кузичев) написав роман, у якого жодного шансу бути видрукуваним у СРСР брежнєвського розливу. Хоча це його аж ніяк не бентежить. Доля зводить його з письменником старшого покоління, в ролі якого Олег Янковський. Такий собі Макаров, що постарів і навчився літати, навчився свій нутряний світ одривати від земної кулі. У нього є дружина, ще юна Катя (Оксана Акіньшина). Удвох їм і літається — особливо ж у хвилини любовного випруження, чи то пак оргазму. Фотографія шістдесятницьких уявлень про свободу, яка немислима без свободи сексуальної. Ну справді так — у Балаяна вистачає зухвалості все те показувати на екрані. Годилося б якось тонше, в обхід, а він ту метафізику тягне на екранне полотно. Як не заусміхатися, як не подивуватися цьому наїву класика?

Наїв дехто вже пояснив пенсійним віком Балаяна — шістдесятнику за шістдесят, ну самі розумієте: нових ідей катма, пережовує старі, та ще й подаючи їх у старожитньому упаковочному матеріалі. Одначе, можна й по–іншому: в цьому доволі елегантному (не в останню чергу — завдяки камері Богдана Вержбицького) фільмі чується тихий відчай. Молодий герой стрічки таки одірветься від київської землиці й перелетить до Парижа. Який, за відомою кожному радянському інтелектуалу формулою, є «святом, що завжди з тобою». Рай лібералізму, те саме місце, де нашому дисиденту, носію спротиву, таланту і майже янголу літати не перелітати, реалізуючи все закладене в ньому. І видавці паризькі готові мало не кожен рядок друкувати. А от, не пишеться. Ба, навіть більше — і не літається. У чім справа?

Ні, це не про 81–й, це вже про нас, сьогоднішніх. Ми піднімалися над київськими пагорбами, над Дніпром широким, допоки існували ЦК, райкоми–обкоми, цензура, КДБ (у фільмі його втілює Сергій Романюк — такий «добрий і зворушливий», що й кісточки ламатиме з приязною усмішкою). А коли цього всього не стало, коли довгоочікувана свобода радісно зустріла нас біля воріт тоталітарної в’язниці, ми (шістдесятники, сімдесятники) чомусь скисли і втратили потугу. Нам стало нецікаво жити. Нами не цікавиться влада, заклопотана проблемами значно приземленішими. Спецоргани й поготів — нас ніби й немає для них: образлива байдужість, а ми ж так звикли сукати дулі в кишені. Допоки вороже довкілля чинило спротив, дмухаючи з усіх дірок і тим створюючи повітряні потоки, ми охоче і навіть натхненно літали. А тепер відчуття, пригадуючи відомий вірш Миколи Вінграновського, що «сіли не в той літак». Летіти хочеться, тільки крила кудись поділися.

Усередині ж усе щось ворушиться. Той самий Рай, що значить, староєврейською, «закритий сад». Ніякою камерою його не схопити, не ловиться та картинка, не втрапляє в фокус. Лелійте його, вимахуйте крилами — може, з тих рухів сметанка коли–не–коли збиватиметься.

А може, так: світ ловив нас, і це було так здорово. А потім йому це заняття набридло. Як набридає хлопцеві бігати за норовливою дівкою... Ми з ним тепер і так, й інак — «ноль вніманія, фунт прєзренія». І що тепер — вік бо вже не той, щоби когось іншого приманути.

Чи зрозуміють картину Балаяна інші, молодші покоління? Велике питання... У них свої проблеми, свої світоглядні і буттєві драми. Які вони, швидше за все, ще не усвідомили. От коли постаріють і почнуть учити молодших мистецтву польотів... Тільки великі поети знають, що старість — це штука химерна: «не читки требует», не дригання ніжками, а «загибелі всерйоз». У метафізичному вимірі, звичайно.