Майно для духовності

13.06.2008
Майно для духовності

Андріївська церква: кому належить символ?

Науковці, пам’яткоохоронці, музейники й громадські діячі обурилися, дізнавшись наприкінці травня про ідею працівників секретаріату Президента передати 225–річну Андріївську церкву з балансу Національного заповідника «Софія Київська» у відання Української Автокефальної православної церкви. Відомо, що це творіння архітектора Бартоломео Растреллі не призначалося для постійних богослужінь, а є радше символом київського православ’я. Адже стоїть на місці, де, за легендою, пророкував і встановив хреста апостол Андрій. Пам’яткоохоронці ще раз подивувалися, що самозваний настоятель УАПЦ митрополит Мефодій (Кудряков), не раз помічений у хуліганстві й крадіжках, має лобі в поважній державній структурі. Ця малозрозуміла подія — привід поміркувати про анемічний процес реституції церковного майна у нашій державі, його засади і критерії.

 

Право, підтверджене в архіві

Вивчення питання «про долю колишніх культових будівель, церковних приміщень та майна, належність яких до колишньої церковної власності підтвер­джена відповідними архівними документами», передбачав затверджений урядом України у 2002 році «Перспективний план невідкладних заходів щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій». Цей план був прийнятий після однойменного указу Президента Кучми від 21 березня того ж року. Утім ні «невідкладних заходів», ні навіть «вивчення питання» упродовж наступних років не сталося. Отож слово «реституція» (відновлення права власності) і надалі залишається не символом законності, а важелем для різноманітних спекуляцій. Звернімо увагу на фразу про «колишню власність, підтверджену архівними документами». Окрім українців, власні сакральні споруди й майно в Україні мали юдеї, мусульмани, а також християни різних конфесій — румуни, болгари, поляки, угорці. Оскільки державної робочої групи з істориків, архівістів і представників церков створено не було, кожна релігійна організація й національна громада на свій розсуд вирішує або не вирішує це завдання.

Юдеї, починаючи з 1993 року, описали громадсько–релігійні будівлі по всій Україні й знайшли підтвердження права власності в архівах. За словами віце–президента Конгресу національних громад України Йосифа Зісельса, євреї готові передати свій досвід іншим громадам. Греко–католики взялися за обгрунтування свого права на церковну власність у 2006–му, коли було вирішено започаткувати в кожній єпархії збирання переконливих для державних органів доказів права власності церкви на майно, незаконно реквізоване під час ліквідації УГКЦ в Радянському Союзі. «УГКЦ є наступницею довоєнної Української греко–католицької церкви. Репресії 1946 року навряд чи можна вважати легітимною втратою такого правонаступництва», — пояснила «УМ» доктор канонічного права, директор Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету Леся Коваленко.

Українська православна церква Київського патріархату такої роботи ще не починала. «Спеціальної комісії з реституції при Церкві немає, ми і так знаємо, які храми мають належати нашій церкві», — пояснив «УМ» доктор історичних наук, отець Юрій Мицик. Утім право Київського патріархату на церковне майно, створене до незаконного підпорядкування Київської церкви Московському патріархату (1686 рік) і храми, збудовані на українських теренах пізніше на пожертви мешканців України, має бути доведене грунтовними історичними дослідженнями.

Пограбування і відповідальність

Кримськотатарським мусульманським громадам за політичними й економічними проблемами нема коли доводити державі своє право на незаконно відібрану духовну спадщину. Відомо, що за роки радянської влади, тим паче після злочинної депортації цілого народу, сотні мечетей було зайнято під стайні, склади, крамниці. Твори сакрального мистецтва розікрали або передали до різних музеїв України і СРСР. Проблема відшкодування збитків народові ускладнюється через те, що в Україні досі немає закону про права депортованого народу і громадян.

Схоже, потуги окремих національно–релігійних громад і державне клопотання про реституцію залишатимуться несерйозним «хвилюванням морської поверхні», поки не буде здійснено двох важливих актів: публічного визнання злочинності комуністичного режиму, що призвів до втрат духовної спадщини народів і реабілітації постраждалих у ході комуністичного експерименту церков. Одним із реліктів «пролетарщини» залишається запроваджене у 1919 році позбавлення церков статусу юридичної особи. Тоді храми перейшли у відання місцевих рад депутатів, які, за бажання, передавали їх у користування релігійних громад. Тому і досі, як зазначає доктор філософських наук Микола Рибачук, церкви в Україні не мають статусу юридичної особи. Місцева влада на свій розсуд передає майно новоствореним релігійним організаціям, які також не є «юридичними особами», отож отримують храми не у власність, а в «безоплатне користування». Водночас в Україні не створено загального каталогу даних про собори, костьоли, кірхи, мечеті, синагоги й кенаси, а також про пам’ятки сакрального мистецтва в усіх обласних і районних музеях.

Повернення «сильним світу цього»?

Утім якщо українським церквам буде надано статус юридичної особи без переосмислення наслідків антирелігійної політики СРСР і без грунтовного історико–культурного дослідження церковної спадщини, значна частина християнських храмів може опинитися у приватній власності Московського патріархату, який має кошти і вплив серед посткомуністичної еліти. Згідно з соціологічним дослідженням фонду «Демократичні ініціативи», до УПЦ Київського патріархату належить 27,8 відсотка дорослого населення, а до УПЦ Московського патріархату — 18,3 відсотка. Утім дер­жава передала УПЦ КП 1466 церков, а УПЦ МП — 5976. Звісно, останній легше «боротися за храми», адже вона володіла ними і після 1686–го, і після 1917–го. Але ж то була «церква Третього Риму», що виконувала в суспільстві певну політичну місію. Рештками «третьоримського» світогляду залишається віра в «канонічність» території колишньої Російської імперії і СРСР.

Сьогодні ж у нас — демократія, народовладдя. Прості й культурні люди мають право не лише вільно споглядати красу старовинних храмів, а й знати, що про них дбає суспільство і держава. Тим часом у Росії рік тому урядова комісія затвердила концепцію передання релігійного майна у власність Російській православній церкві. Не приховується, що церква, отримавши чималі статки, здобуде і «широкі комерційні можливості». Ще з 2005 року РПЦ взялася за велике будівництво. Поряд із десятьма храмами в Москві, на церковній землі взялися будувати торговельні центри. Будує церква й «елітну нерухомість» — житлові будинки і офісні комплекси. «За кордоном і в приватній, і в громадській власності різних церков є чимало торгових підприємств, — пише NEWS.ru. — Однак випадків розміщення супермаркетів у церковній огорожі не помічалося». Хтозна, може, якщо «пощастить з реституцією», Московському патріархові захочеться, аби й у Києві, поряд зі святими печерами забовванів супермаркет «Лавра»...

 

ПРЯМА МОВА

Йосиф Зісельс, віце–президент Конгресу національних громад України, голова координаційної ради Асоціації єврейських організацій і общин (Ваад) України:

У 1993 році Ваад України і Об’єднання релігійних юдейських громад створили Комітет збереження єврейської спадщини. Комітет взявся вивчати ситуацію з єврейською громадською власністю. Була створена мережа координаторів у різних областях України, які їздили по містах, вивчали архіви, збирали свідчення. Ми знайшли фінансування для здійснення описів і тренінгів для фахівців. Архів комітету вже налічує дві з половиною тисячі об’єктів нерухомості єврейської громадської спадщини. Це приблизно 800 синагог, стільки ж кладовищ, єврейські школи, будинки для людей похилого віку, дитячі будинки, ритуальні будівлі на кладовищах. Під час роботи проявилася серйозна ментальна проблема євразійської ідентичності, до якої, на жаль, належить значна частина українців, через кількасотрічний вплив Росії. Для Західної Європи немає сумніву, що незаконно відібране майно має бути повернене. У Східній Європі можна було упродовж сторіч щось забирати в людей безкарно.

З 800 синагог, які є в нашому списку, за 16 років незалежності повернули близько 50. Багато відібраних творів мистецтва потрапили в приватні руки або в якісь музеї, архіви. Вилучити їх назад неможливо. Закон про свободу совісті і релігійних організацій, у якому є стаття 17 про повернення культового майна релігійним громадам, увійшов у суперечність, скажімо, з Законом «Про Державний архівний фонд України», за яким нічого не можна віддавати з архіву у власність, а лише в тимчасове користування. У 1995—97 роках робоча група описала близько 1000 сувоїв Тори в різних архівах і музеях України. Усі намагання їх повернути виявилися марними. У Луганську в СБУ якось знайшли 4 сувої Тори і віддали їх громаді, бо на камеру схову речових доказів НКВС не розповсюджується закон про архіви. Деякі сувої зберігаються в музеях. На кордоні постійно затримують контрабандистів, які намагаються нелегально вивезти з України сувої Тори. Думаю, що деякі директори архівів, сподіваючись щось заробити на крадених пам’ятках, не хочуть віддавати їх у власність громад.

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>