Внукові діти

Відома істина: сім’я — той острівець, де дитині найкраще. Діти, які відчувають свою бажаність і родинне тепло, зростають відкритішими до світу і добрішими. Але як бути тим, від кого байдуже відвернулися найрідніші, над ким знущаються люди, які, за всіма канонами, мали б підтримувати і захищати? У поляка Марека Внука є відповідь на таке запитання: цих дітей треба прийняти — на рівні серця — і полюбити. У дитячому центрі «Сонячне світло» в селі Требухів, що неподалік Києва, про який ми свого часу писали, сьогодні виховується тридцятеро дітей. Кожен із них по–різному, волею обставин, потрапив у скруту й опинився на семи вітрах. Тут їм просто кажуть: я тебе приймаю таким, як ти є, але й ти маєш довіритись нам, щоб разом ставати кращими. Так що хтось озброюється гучними гаслами про важливість добра і милосердя, а президент дитячого центру разом з однодумцями вже сьомий рік створює для дітей відчуття родинного затишку.

На світло добра

Ранок видався сонячний, і знайти потрібний мені будинок на околиці села виявилося не складно: на стінах його здалеку виблискували намальовані сонечка. Поруч два прапори — український і польський, на затишному подвір’ї маленький фонтанчик, гойдалки. Назустріч із будинку вибігла чорнява дівчина років п’ятнадцяти. «Передайте тьоті Ірі, що я до магазину, скоро повернусь, — прощебетала на одному диханні. — Дядя Марек старається для нас, а я от не завжди чемна. Це правда... Знаю, він хоче, як краще, хоче, щоб я вчилася. Мабуть, стану перукарем».

Дитинство Тамари, з якою я зіткнулася на східцях будинку, було важким. Циганська дитина змалечку привчилася до крадіжок, до «дегустацій» спиртного, мала непевне коло «друзів». Дівчинка в центрі четвертий рік, а на самому початку її треба було повертати до життя з нуля — одягнути, навчити читати й писати, пояснити ази поведінки. «З нею непросто знайти спільну мову, — зізнається вихователька Ірина Довбуш. — Ось і зараз вона втекла — конфлікт виник через те, що Тамара не захотіла вчитися у нашій школі. Скоро вона відійде... Дівчинка закінчує цього року дев’ятий клас. Ми збудували школу для занедбаних дітей, які в 13—14 років не вміють читати й писати. Тут екстерном — рік за два — діти наздоганяють у навчанні своїх однолітків, і вже тоді можуть іти у звичайні сільські класи».

У холі просторого двоповерхового будинку — комп’ютер, піаніно, внизу кімната з тренажерами і тенісним столом. На стіні фотографії усміхнених і відкритих дитячих облич. Ось хлопці й дівчата в засніжених Карпатах, далі на байдарках серед стрімкого потоку, у польо­ті на планері. Тут справді багато світла — не тільки того, що струменить через великі вікна, а й — це відчувається — світла людської теплоти. Ірина Довбуш працювала в трьох закладах подібного типу, і дай, Боже, каже жінка, щоб у кожній сім’ї так ставились до дітей, як у їхньому центрі.

У будинку тихо. Діти в школі, вдома залишився лише семирічний Замір. Хлопчик збирається з вихователем кататися на велосипеді. Спершу неохоче йде на контакт, супить брови і відповідає простими реченнями. Та, коли підходимо до стенду з дитячими малюнками, враз оживає. «Ось цю пальму і сонце я малював, і вихователька мене похвалила», — запишався малий. Замір — з родини афганських біженців. Коли ціни на оренду квартири у Києві підскочили до захмарних висот, мама і восьмеро дітей опинилися на вулиці. Тих копійок, які жінка заробляє, торгуючи на базарі, не вистачає навіть на харчування. Діти змушені були заглядати в смітники. За цим заняттям Марек Внук і знайшов малюків. Скільки не звертався в районні і міські дитячі служби за підтримкою, скрізь чув відмову. Відтак Замір і четверо його старших братів знайшли у «Сонячному світлі» не лише ліжко й тарілку з борщем, а й нових друзів та розуміння. Маму з молодшими дітьми пустила жити на кухню якась добра бабуся у Києві, жінка час від часу навідується до синів у Требухів.

Потрапляють до центру різними шляхами. Є вуличні діти, яких знаходять самі співробітники. Після цього на дитину оформлюють необхідні документи, обстежують у лікарні, аби знати, з ким мають справу. Буває, що дітей скеровують сюди обласна і районна служби охорони дітей. «І третя категорія — діти, яких приводять за руку, — розповідає Марек Внук. — Добрий дядечко знайшов вуличну дитину, потримав у себе добу, а потім зрозумів, що це не канарейка і не мишка, а жива людина, яка потребує щоденної уваги і великих зусиль, і віддає нам... Хоча таких людей я дуже поважаю, тому що їм не байдужа доля покинутих дітей».

«Інструменти» для життя

У «Сонячному світлі» з дітьми працюють за двома методиками. Перший напрямок — щоденна педагогіка: гігієна, розпорядок дня, культура поведінки за столом. Не менш важлива і «педагогіка пригод», досвід якої Марек Внук перейняв у швейцарському центрі. Діти вчаться польотам на параплані, здійснюють походи на байдарках. А ще мандрують із компасами за маршрутами, які самі складають. Знайшли в інтернеті карту світу, де позначені точки перетину паралелей і меридіанів. В Україні таких точок понад тридцять, і недавно діти завоювали останній «пункт». Марек пригадує, як разом з дітлахами «брали точку» в Одеській області. Вона виявилася посеред виноградника в глухому болгарському селі, де всі розмовляють болгарською, і дійти туди через бездоріжжя було вкрай важко. Діти пережили справжній тріумф, діставшись мети.

Найголовніше, коли «пригода» вже минула, перенести враження на щоденні ситуації. Коли діти літають на парапланах, то переживають дуже багато різних емоцій, почуттів. «Політ — це філософія, — переконаний директор центру. — Треба довіритись інструктору і цьому шматку матеріалу, який над тобою. А головне — здолати страх, який завжди присутній в небі. І ні з чим не порівняти ті емоції, які людина переживає під час посадки. Тож, коли дитина каже — я не піду до школи, бо мене там не розуміють, я запитую — а як з парапланом? Адже треба вийти на гору, занести спорядження, повірити інструктору, що все буде добре. І коли ти приземляєшся і переживаєш момент щастя, як вважаєш, ціна зусиль вартувала цього успіху? Ну звичайно! — погоджується дитина. Ось так і в школі, кажу йому. Треба повірити в себе і все буде гаразд».

У центрі працюють два педагоги і п’ять вихователів. «Тьотя Іра», «дядя Марек» — саме так звертаються діти до своїх наставників. Я запитую пана Марека, а як він сприймає своїх підопічних — як дітей, учнів, друзів? «Не хочу їх обманювати і казати: я ваш тато, — відповідає щиро. — Бо в такому разі мав би забрати їх до себе додому. Однак із дітьми, які тут живуть, у мене відбувається емоційна прив’язаність. Я люблю цих дітей як рідних і хочу бачити їх успішними, переживаю за них, коли щось не так складається — не сплю ночами...»

Колишні вихованці «Сонячного світла» часто телефонують, приїжджають у гості, скучають. Дехто, зіткнувшись із холодом і байдужістю світу, просить прийняти назад. Чи можуть діти вулиці повернутися до нормального життя? В ідеальних умовах — так, вважає пан Марек. Якщо вони зможуть вибачити рідним кривду і біль, якого зазнали. Звісно, їм «на дорогу» треба дати певний набір інструментів — допомогти закінчити школу, привити навички самообслуговування, вселити відчуття власної гідності. Багато залежить від держави, у якої, на жаль, до цих дітей не «доходять руки». Валя, яка потрапила до центру, не вміючи ні читати, ні писати, закінчила школу й академію краси в Києві, працює перукарем. Але, отримуючи 300—400 доларів зарплатні, не може винайняти собі в столиці квартиру. Як сирота вона має за законом право на житло, однак на практиці все інакше.

Вітя — специфічна вулична дитина. Хлопчик не крав, а намагався гроші завжди заробити: мив машини, розвантажував товар. Пішов із дому через складні стосунки з вітчимом. Чотири роки провів у центрі. Тепер повернувся в родину і замінив своїм молодшим братам і сестрам батька.

«Вибив шибку? Значить, ваш!»

У селі до дітей центру ставляться по–різному. Хтось схвалює Марекову справу, а дехто стереотипно вважає, що «дитбудинківець» означає хуліган, злочинець. «Недавно я косив траву на подвір’ї, — розповідає пан Марек. — Прибігає сімейна пара, яка недавно сюди перебралася з Києва. Чолов’яга давай кричати: я вас тут усіх переб’ю». Виявляється, хтось розбив шибку в його будинку. Ну й він вирішив: хто ж, як не наші діти? І хоча через два дні з’ясувалося, що це не так, ви думаєте, ці люди вибачилися?» — риторично запитує пан Марек.

Існує центр на добродійні кошти від західних організацій і меценатів. Українські ж добродійники значно «скромніші». Марек зізнається, що на пальцях однієї руки може перерахувати ті пожертви, які надійшли з України. Одна Броварська автозаправка переказала тисячу гривень, трохи допоміг знайомий бізнесмен та підтримав грошима особисто голова Броварської райдержадміністрації Микола Діденко.

Знайома, розповідаючи мені про дитячий центр у Требухові, весь час повторювала: ну для чого це йому треба? Але Марек Внук на такі «закиди» лише посміхається. «Скільки людей ганяються за грошима — квартиру купити, машину, порозважатися. І багато з них не доживають навіть до пенсійного віку, помираючи від стресів. Яка різниця — одна в мене машина чи дві? Я знаходжу втіху в тому, що бачу надію в очах дітей залишених, яким нізвідки чекати на допомогу, і знаю, що цю надію їм дають у нашому центрі. А ще я вірю в покликання, в те, що Бог благословив мене займатися такими дітьми...»

P. S.

«А я вже й повернулась, — випурхнула з–за рогу Тамара, коли я виходила з будинку. — Приїжджайте до нас частіше!»

ДОВІДКА «УМ»

Марек Внук, президент дитячого центру «Сонячне світло», 33 роки, поляк.

Народився в Перемишлі. Одружений, має трьох дітей. В Україні — 8 років. Раніше працював у центрі реабілітації наркозалежних і в молодіжному центрі у Швейцарії.

За освітою — теолог і педагог, «допоміжні» професії — радіоелектронік, інструктор з планеризму. Знає шість мов. По материнській лінії має українське коріння.