Там, де гори й полонини...

30.05.2008
Там, де гори й полонини...

Учасники свята спробували різноманітні традиційні гуцульські страви.

Остання неділя травня для Путильщини — віддаленого гірського району Чернівецької області — завжди свято. Урочисто проводжають вівчарів на літування — тобто на випас овець високо в горах. Цьогоріч гуцули святкували цей день вже всорокп’яте. До Путили з’їжджаються тисячі людей із Буковини, сусідніх областей, з усієї України й навіть із–за кордону. Бо іноземні гості навряд чи десь бачили такі цікаві та оригінальні традиції цього гірського свята.

Під час офіційної частини кращим із кращих господарів вручали грамоти та нагороди. Потім обирається ватаг, який буде старшим над усіма вівчарями під час літування. Вибирають його всією громадою, і основним критерієм є високі показники в господарстві. Цього разу ватагом був обраний Ярослав Євенчук, який сам тримає 110 овець. Вівчарі, які йдуть на полонини на півроку, забирають у людей овець і разом із ними долають шлях у 70 кілометрів за два дні.

На двох полонинах випасатимуть по 700—800 голів. На кожну таку отару планується не менше шести людей та вісім собак. Романтичним таке літування навряд чи можна назвати, бо ночують вівчарі майже під відкритим небом, слідкуючи, аби не втратити овець — щороку ж недораховують кількох голів. Найбільшим ворогом вівчарів є, звичайно, вовки, які так і чекають, коли ж якась вівця відіб’ється від отари. Як каже новообраний ватаг Ярослав, тоді доводиться або віддавати господарям своїх овець, або вертати грошима. А сьогодні вівця коштує 300—350 грн. На полонині високо в горах вівчарі пробудуть кілька місяців, за цей час вівці відгодуються, а вівчарі нароблять смачної бринзи. Тваринництво — основна галузь сільського господарства на Путильщині. Тому вихід на полонину — це, в першу чергу, праця і заробіток, а в другу — випробування на витривалість у важких умовах високогір’я. Навіть літної пори там іноді випадає вночі сніг. А легкі курені, де живуть вівчарі, не рятують від холоду і дощу. Але справу цю передають від діда–прадіда і вважають почесною і вкрай потрібною.

Отож до Путили з’їхалося близько 10 тисяч гостей. Організатори ввели навіть тимчасову митницю на під’їзді до села, з кожної машини брали 10 гривень, а навзамін видавали квитки, які потім брали участь у лотереї. Гості свята — вигравали дерев’яні шкатулки, намиста, вовняні шкарпетки та різний інвентар, навіть молоденьких козлят та овечку. Щоправда, господаря овечки довго шукали, але зрештою молода путильчанка Анжела Федорченко прийшла за своїм виграшем. Правда, «виграш» ніяк не хотів іти з новою власницею, впиралася й бодалася, але згодом усе владналося.