Не Сусанін — Галаган

28.05.2008
Не Сусанін — Галаган

Таким художник уявив Івана Сусаніна.

«УМ» повідомляла про відзначення на Черкащині 360–ї річниці Славної битви. Тоді, в 1648 році, з Січі під Корсунем, де козаки вщент розбили польське військо, почався переможний похід за визволення України. Історія зафіксувала тоді яскравий факт. «Коли у травні 1648 року гетьман Богдан Хмельницький гнався за польським військом, один український селянин, Микита Галаган, узявся бути провідником польського війська, зумисне завів його в болото і лісові хащі і дав можливість козакам розбити своїх ворогів. Цей геройський подвиг відрізняється від Сусанінового тим, що він насправді відбувся», писав історик Сергій Соловйов у відгуку на статтю Миколи Костомарова «Іван Сусанін».

 

Дорога до Сусаніна

Йдеться про публічну дискусію видатних учених — ректора Московського університету, автора багатотомної «Історії Росії з древніх часів», академіка Петербурзької академії наук Сергія Соловйова та професора Петербурзького університету, автора унікального дослідження «Російська історія в життєписах її найголовніших діячів», члена–кореспондента тієї ж Академії Миколи Костомарова. Предмет обговорення обидва знали достеменно. У згаданій статті аналізуються події весни 1613 року. Тоді ополченці Мініна і Пожарського, визволивши від польських завойовників Москву, скликали Земський собор для обрання на російський престол малолітнього Михайла Федоровича Романова — одного з найближчих наступників династії, який залишився в живих. Поляки нібито намагалися його вбити. Тоді, за переказами, житель хуторця Деревеньки Іван Сусанін, який добре знав царську схованку в лісі, не показав її ворогам. Вдячний цар через 6 років, аж у 1619–му, пожалував за це у довічне володіння сільце Коробово його зятеві Богдану Мобініну і його дружині Антоніді, дочці Сусаніна.

У наступні два століття ця історія обросла легендами, в 1836 році Михайло Глінка навіть написав на їхній основі оперу «Життя за царя». При всьому розмаїтті тлумачень росіяни з вчинку селянина виплекали зразок неперевершеного патріотизму. Сусанін став взірцем захисника отчого краю і святої віри. Цю наївну патетику заземлює сучасний російський аналітик і письменник Олександр Бушков: «Кожна нормальна людина, яка заблукала взимку в лісі, вийде звідти по власних слідах на снігу. Загін мав би залишити за собою таку колію, що зворотний шлях можна знайти і вночі». Нинішнім авторам легенд про Сусаніна він ладен вибачити, бо вони нічого не вигадували, а лише добросовісно переписали абзаци праць­ попередніх «дослідників». «Класична» версія з’явилася вперше, мабуть, у підручнику Константінова (1820 р.) — там польські інтервенти виступають у похід, щоб погубити юного царя, але Сусанін, жертвуючи собою, заводить їх у хащі. Далі ця історія доповнюється у підручнику Кайданова (1834 р.), роботах Устрялова і композитора Глінки, у «Словнику достопам’ятних людей Росії», складеному Бантиш–Каменським.

У 1862 році Микола Костомаров (на його весіллі мав бояринувати Тарас Шевченко, але їх у переддень весілля заарештували за участь у Кирило–Мефодіївському братстві) у великій грунтовній праці остаточно розвінчав легенду про Сусаніна. «А проте, якийсь прототип Сусаніна все ж існував — в Україні, — нагадує Олександр Бушков. — І його подвиг, на відміну від Сусаніна, підтверджений документальними свідченнями свого часу. Коли в травні 1648 року Богдан Хмельницький переслідував польське військо Потоцького і Калиновського, селянин Микита Галаган зголосився піти до відступаючих поляків провідником, але завів їх у хащі, затримавши до приходу Хмельницького, за що й поплатився життям».

Навіщо визвольна війна?

Що ми знаємо про Галагана? Анічогісінько. Стверджую так, народився і виріс у місцях його подвигу, на Корсунщині над Россю. Від дідової хати у Листвині до Горохової долини, куди Галаган, ризикуючи життям, 16 травня 1648 року завів 25–тисячне польське військо, — зо п’ять кілометрів. Про містичні страховиння Різаного яру (так ця балка називалася після битви) начуваний з дитинства. У селі гомоніли, що там тліють незліченні останки поляків, козаків і татар. У центрі вимираючого села Виграїв стовпець цвинтарного фасону сповіщає: «Під Корсунем у районі села Виграїв 16—26 травня 1648 року повстанське військо українських селян і козаків під керівництвом Богдана Хмельницького розгромило основні сили шляхетської Польщі». Та ще на горбі за селом недавно вивантажили гранітну брилу зі згадкою про ту перемогу. До неї можна доступитися хіба що сухої літньої пори, бо влада не спромоглася на якихось пару кілометрів дороги. Відшукати у такому безладді щось про долю Микити Галагана — завдання не з простих.

Заглибимося до витоків українсько–польського протистояння. Зародилося воно з Люблінської унії 1569 року. Тоді Польська Корона та Велике Князівство Литовське об’єдналися у Річ Посполиту, при цьому більша частина української території перейшла від литовців до поляків. Литовці, як до них і татари, до місцевого населення ставилися лояльно.

За поляків усе пішло шкереберть. Насаджувалися польські порядки, мова і католицизм. Більшість земель перейшла у власність знатних родів. Нищилася система самоврядування, виборність, віча і копні суди. Селянам заборонили ставити вітряки і водяні млини, рибалити і полювати, рубати деревину і бортникувати. Панщина з 12—14 днів на рік збільшилася до двох днів на тиждень, не рахуючи додаткових сезонних і аварійних робіт. Благодатний край перетворили на жахливий анклав работоргівлі. Пани за борги відбирали у холопів синів і дочок та віддавали перекупникам, які переганяли їх у Кафу (Феодосія) і Бахчисарай, де продавали у рабство веслярами на галери, каменярами, євнухами і наложницями в гареми. Прояви невдоволення кваліфікувались як «українське свавілля». Коли терпець уривався, холопи виходили з послуху, били і грабували панів, палили маєтки та масово тікали на південь, у Дикий степ, у Придніпров’я. Там зароджувалася вольниця — запорізьке козацтво.

Слово художнє і документальне

Історики й письменники по–різному описують вчинок Микити Галагана. Михайло Старицький у трилогії «Богдан Хмельницький», посилаючись на одного зі шляхтичів, учасника тих подій, розповів, що Хмельницький підіслав козака Галагана, який своїми свідченнями сприяв рішенню Потоцького відступати, наперекір думці Калиновського, який радив почати бій. Хмельницькому треба було виманити вороже військо з укріпленого табору: штурм його призвів би до багатьох жертв.

Один із дослідників козацької доби Адріан Кащенко, автор повістей «На руїнах Січі», «Над Козацьким порогом», «Гетьман Сагайдачний», у повісті «Під Корсунем» так описав момент прийняття Галаганом рішення завести вороже військо в хащі:

«Потоцький махнув рукою:

— А ну, розв’яжи йому язика.

Кат приклав до спини Микити розпечену, як жар, залізну штибу. Почулося шкварчання, й на спині козака схопилося синє полум’я, а в повітрі пішов дух печеного м’яса...

— Єсть до Богуслава інший шлях — манівцями, — мовив Микита. — Він увесь час іде лісом, і татарам ні стріляти, ні нападати незручно, їхні постріли будуть плутатись поміж гілками, козаків же з Хмельницьким лишилось обмаль. Тим шляхом ми зовсім непомітно й безпечно дійдемо до Богуслава...

Історик Микола Аркас у виданій у 1907 році «Історії України–Русі» описує цю подію так: «Вислав він (Хмельницький) Микиту Галагана з невеличкою купою козаків, щоб він заманив поляків у той ліс. Побачили вони Галагана, зараз перехопили його і почали випитувати, де й скільки війська у Хмельницького. Галаган набрехав їм чимало. Налякалися поляки тієї брехні й стали відступати до Богуслава, а Галаган узявся показати їм шлях, та замість того, повів у той ліс, де засів Кривоніс. Несподівано ззаду наскочив Хмельницький».

Сучасний історик Богдан Сушинський стверджує: «Потоцький чекав на військо Хмельницького, замкнувшись у міцно укріпленому таборі. Але майбутній гетьман і не збирався штурмувати його. Вчинив лише кілька демонстраційних атак. Натомість підсунув полякам добровольця–смертника Микиту Галагана. «Випадково» опинившись у полоні, Галаган спочатку вперто мовчав, а під лютими тортурами заговорив. Так, як його навчено: у Хмельницького вже велика армія, а на допомогу йому йде зі своєю ордою Іслам–Гірей. Отже, поляків чекає така сама погибель, як і тих, що чинили опір у таборі під Жовтими Водами. Величезний польський табір ще не оточено. Ще є можливість відступати. Галаган сам зголосився провести поляків найкоротшим шляхом у бік Богуслава. І повів. На засідку, де все було перекопано й забарикадовано, де стояли гармати, а з–за кожного куща стріляли з рушниць і луків». Командувач Потоцький та його заступник Калиновський потрапили в полон і разом із 800 невільниками, серед яких було близько сотні вищих офіцерів, дісталися татарам. Ця козацька перемога приголомшила Польщу. Країна зосталася і без армії, і без вищого офіцерства. Помер у ці дні й Владислав IV, отже, Річ Посполита зосталася й без короля.

Борис КИРИЧЕНКО

 

ДОВІДКА «УМ»

Корсунь заснований Ярославом Мудрим 1092 року для захисту південних рубежів Київської Русі. Правили містом Мономаховичі, а після підпорядкування Речі Посполитій — Вишневецькі. Польський король Стефан Баторій у 1585 році надав йому Магдебурзьке право і утворив Корсунське староство. Відтоді жителі міста звільнялися від кріпацьких повинностей, суду і влади старост і воєвод, обирали магістрат. Через конфлікт громади зі старостою Яном Данилевичем у 1607 році польський сейм позбавив жителів міста Магдебурзського права. Тоді вони пішли козакувати: із 2660 дворів 2200 стали козацькими. Організувався козацький реєстровий полк. Імена його полковників Трясила, Золотаренка, Морозенка, Гуляницького закарбувалися у народному епосі. З наближенням повстанців Хмельницького 16 травня 1648 року полк перейшов на їхній бік і з ними виграв вирішальну визвольну битву 26 травня 1648 року. Тоді з 25–тисячної польської армії було вбито і потрапило у полон 18 тисяч вояків, у тому числі 80 вищих командирів та гетьмани Потоцький і Калиновський.