Місія виконувана

Проект Міністерства культури і туризму «Україна пам’ятає — світ визнає» продовжує свою місіонерську мандрівку світом. Щойно музиканти й історики повернулися з Амстердама й Праги. В цих двох столицях українські посольства виправили гнітючі враження від попередніх проявів вітчизняного дипломатичного менеджменту за кордоном, принаймні концертні зали були заповнені на 90%.

Такий масштабний проект — виконання «Панахиди за померлими з голоду» Євгена Станковича та наукові конференції з істориками на тему Голодомору–33 в Україні — справді перший державний захід за багато останніх років, і ефективність його залежить від координації зусиль Міністерства культури та Міністерства закордонних справ. На якомусь етапі чи в якомусь кабінеті цю ініціативу сприйняли як чергову спущену згори божевільну ідею й особливої уваги не звернули. Інакше як пояснити, що в тур за маршрутом Лондон—Амстердам—Прага понад 180 осіб вирушили у вихідні для цих країн дні, коли люди роз’їхалися за міста, і в політиків теж були міні–канікули?

Амстердам: козаки й тюльпани

«Навіщо робити концерт в Амстердамі, якщо наше посольство і всі посольства розташовані в Гаазі?» — запитує Ярослав Голіцин, аташе з культури української амбасади в Нідерландах. «Ми узгоджували й радились із Міністерством закордонних справ, вони затверджували дати та міста, — парирує заступник міністра культури і туризму Тимофій Кохан. — Звичайно, ще й з урахуванням «прогулів» у графіку концертних залів».

Запрошувати на поважний офіційний захід за тиждень, як це роблять українці, на Заході моветон. «Тут усе сплановано на місяці вперед, ніяких авралів і скасувань бути не може, — каже Голіцин. — А в Києві працюють так, ніби світ влаштований за українськими звичаями»

Muziekgebouw в Амстердамі — це розкішний сучасний концерт–хол на 735 місць, відкритий буквально три роки тому, грандіозна споруда зі скла і бетону, з трьох боків оточена водою. У призначений час чемні й культурні голландці з квітами в паперових обгортках займають весь партер і практично весь балкон. У першому ряду сідають сиві українські козаки в шароварах, з оселедцями і сережками у вухах — це українські таки козаки, які ремонтують у Голландії чайку «Пресвята Покрова» і по–своєму пропагують нашу історію та ідентичність.

Акустика в залі фантастична — блискуче звучать не тільки Тарас Штонда і Ніна Матвієнко, кожну партію капели «Думка», кожен голос чути точно і виразно, кожен інструмент у симфонічному оркестрі під орудою Володимира Сіренка вихопиш із загального музичного потоку. За читця нідерландською мовою править Ірина Горванко–Рейкен, директор і диригент нідерландського хору імені Лисенка, інструктор народного ансамблю «Калинка» (Нідерланди), доцент Центру аматорського мистецтва Північного Брабанту, викладач української мови на курсах для голландців у Лейденському університеті. Хор імені Лисенка ледь не в повному складі прибув на концерт.

Великої української діаспори в Нідерландах немає — тільки в 1990–х роках туди почали підтягуватися українські люди від бізнесу, останнім часом трохи заробітчан, але голова громади, бізнесмен Ігор Кириченко каже, що живуть дружно, підтримують зв’язки з посольством, українським акціям допомагають грошима. От минулого року влаштували презентацію фільму Ігоря Подольчака «Лас Менінас» у Роттердамі. Є в громади і своя зірка — Вікторія Кубленко, відома нідерландська актриса, журналістка, телеведуча, модель, студентка політологічного факультету Лейденського університету, подруга півзахисника футбольного клубу «Гронінген» Євгена Левченка. На «Панахиду» вона теж привела чимало «селебрітіз».

За келихом вина — про Голодомор

Тим часом українські історики — три доктори історичних наук Геннадій Боряк, Юрій Мицик, Валентина Борисенко й один кандидат, Володимир В’ятрович — були дуже розчаровані пішою прогулянкою по Амстердаму замість професійного схрещування думок і позицій стосовно Голодомору 1932—1933 років як геноциду проти українського народу. Тим паче за наявності в Нідерландах центру дослідження Голокосту та геноциду при Амстердамському університеті. Від ідеї «круглого столу» Центр відмовився, кажуть посольські працівники, там не сформулювали офіційної позиції щодо Голодомору, але прийдуть поспілкуватися після концерту за келихом вина. Пікантний формат: за келихом вина — про Голодомор.

Карел Беркоф, відомий голландський дослідник Голокосту, співробітник Центру, який до того ж вільно говорить українською, розповідає «УМ»:

— Наш центр не висловлює офіційної позиції щодо цього питання, але я маю свою думку. Штучність Голодомору є очевидною, і я не маю ніяких сумнівів, що цей голод був спланований. Тільки якщо йдеться про Конвенцію ООН 1948 року, що таке геноцид, тоді не зовсім ясно, чи можна Голодомор вважати геноцидом. Ми всі знаємо, що Конвенція не має на увазі знищення соціальних груп, а має на увазі тільки національні, етнічні, расові й релігійні групи. Голодомор був спрямований проти селянства, більшість із якого — українці, але все ж таки Голодомору не було в українських містах. І тому я маю сумнів, що всі держави будуть погоджуватися з українським урядом у цій справі.

n Мені здається, що політики в цьому питанні більше, ніж бажання дійти до істини. Адже Голодомор не визнають не тому, що мало доказів, а тому що існує певна протидія цій темі.

— Голландський уряд, наприклад, мало знає про цей факт, як і більшість голландців ніколи не чули про Голодомор. Я помічаю це по студентах — коли вони чують про український Голодомор уперше, їхнє питання: «Чому я ніколи про це не чув? Може, це якась брехня?» Якщо українці самі розповідатимуть світу про Голодомор, можливо, у світової спільноти зміниться думка. У своєму курсі я розповідаю студентам про такий цікавий, м’яко кажучи, феномен, що український уряд не тільки заперечував спланованість вбивств, а навіть не визнавав самого факту голоду.

До речі, мені дуже сподобався концерт, він дуже вплинув на мене емоційно».

Прага: а міг бути й президент...

У Празі аудиторія конференції на тему Голодомору — два редактори українських журналів, один журналіст із Радіо «Свобода» та один «місцевий», студенти, представники молодіжної громади. Коли Валентина Борисенко розповідала, як вона з помічниками збирала свідчення очевидців трагедії, дівчина в залі почала плакати. Це ніяка не екзальтація: якби світ схотів прислухатися до аргументів, доказової бази, документів, які мають у своєму розпорядженні українські історики, він вжахнувся б від шекспірівщини цієї трагедії.

Геннадій Боряк розповів, як влада намагалася нищити докази злочину зразу: вже у квітні 1934–го по всіх сільрадах розійшлася вказівка вилучити Книги запису смертей за 1933 рік для їхнього подальшого таємного зберігання. Але цю настанову виконали на дві третини, тому третина документів збереглася. Зійшлися на тому, що поки ключові документи про Голодомор 1932—33 років не будуть перекладені всіма мовами світу і розповсюджені за кордоном, сподіватися на визнання чи претендувати на знання нашої історії Україна не може.

Увечері представники українського посольства в Чехії помітно хвилювалися — в цей день у концертному залі поруч було державне свято, День звільнення від фашизму, урочистий концерт, тож високі урядовці і дипломати за протоколом мали йти туди. Але в палаці «Жофін», де виконували «Панахиду», зібралося близько 600 людей — депутати парламенту, посли Латвії, Болгарії, В’єтнаму, Його Блаженство Христофор — архієпископ празький, митрополит чеських земель та Словаччини, верхівка чеського духовенства. Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чехії Іван Кулеба потім бідкався, що не було президента Чехії Вацлава Клауса. Адже вони в чудових стосунках, Клаус — великий прихильник джазу, тож раз на місяць збирає в себе компанію на джаз, і наш посол не пропускає жодного зібрання. Але державне свято не перенесеш.

У Празі Ніна Матвієнко роздала найбільше автографів — і українці, і чехи вистоювали великі черги, щоб народна артистка України розписалася на буклеті. Студент філфаку Празького університету Олексій Севрук каже, що його батько колись грав у цьому оркестрі, тож одразу після концерту побіг на сцену обніматися. Керівник самодіяльного українського театру «Джерело» Дар’я Любачевська засвідчує, що для молодого покоління українців у Чехії цей концерт узагалі важко переоцінити.

Діяти рішучіше

Заступник міністра культури і туризму Тимофій Кохан загалом поїздкою задоволений: «Проект — перший, серйозного досвіду співпраці Мінкульту, МЗС і посольств ще немає, тому є певні організаційні проблеми. У наступних проектах намагатимемося не наступати на старі граблі (залучення преси, вдосконалення оргпитань). Але якщо говорити в цілому, то такого проекту ще не було, тим більше в найкращих залах у столицях потужних європейських держав. Я вважаю, що це корисно й потрібно. На концерт приходять звичайні люди, які через емоції зможуть осягнути, чим же для України був Голодомор».

Натомість професор Геннадій Боряк розраховував на більше: «Обережна позиція наших посольств у більшості країн (Чехії це не стосується) гальмує проект. Розумію, що це питання надто делікатне, його слід добре продумати. Але діяти треба рішучіше, більш наступально стосовно нашої позиції. Якби це побажання було враховане, ми б мали більше користі з цієї акції».

До наступної поїздки — в Словаччину, 30 травня, — є час підготуватися і попрацювати над помилками.

ПРЯМА МОВА

Євген Савчук,
художній керівник і диригент капели «Думка»:

— Ми, як учасники цього проекту, надзвичайно зацікавлені, щоб він відбувся на високому рівні. У принципі, все проходить нормально, очевидно, можна було б краще подбати про організацію на місцях; наші представницькі організації — посольства, громадські організації повинні брати активнішу участь в організації глядачів, а це, як я розумію, часто робиться непрофесійно. І дуже шкода, адже захід дуже серйозний.

— Як ви готувалися до цього проекту?

— Готувалися і технічно, і духовно. Коли проникаєшся твором, вслухаєшся не тільки в музичну партитуру, а й зіштовхуєшся зі словом, з емоціями, з образом, це впливає на психіку людей — не тільки тих, що в залі сидять, а й тих, що виконують.

— Контакт із залом у вас скрізь прекрасний...

— Так. Я вам скажу, що музика Євгена Станковича — це твір світового рівня, яким Україна може сміливо пишатися й демонструвати в будь–якій країні. І, безумовно, чудові вірші Дмитра Павличка. Все це разом узяте дає видатний твір у нашій сучасній музичній культурі.

— Чи пригадуєте подібні державні проекти за останній час? Адже «Думка» багато працює на найвищому рівні, часто оновлює репертуар...

— Я бачив багато подібних спроб, але вважаю, що це безпрецедентний проект ще з часів, коли Петлюра викликав нашого знаменитого диригента Олександра Кошиця і сказав: «Ось тобі завдання — організуй хор, не зробиш — розстріляю». І послав цей колектив, на той момент найкращий в Україні, за межі України, щоб він пропагував Українську народну республіку. Кошиць не повернувся з тим хором до України, бо влада в Києві в 1918—1922 роках мінялася дуже швидко, але він настільки велику роботу провів! І наш колектив зараз виїжджає за межі України пропагувати Україну та українську музичну культуру. Ми відчуваємо, що це місія дуже важлива.