Храми без держави

Дерев’яні церкви, яким по 200 років — чим не розкіш? У Білоцерківському районі на Київщині їх аж три, у селах Шкарівка, Сухоліси і Сорокотяги. Ольга Петрівна Денисюк, відповідальний секретар районної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, знає багато про стародавні пам’ятки свого району, має цілу бібліотечку книжечок про храми Білоцерківщини, написаних на основі досліджень місцевого історика Євгена Чернецького. Разом із нею, на запрошення районної держадміністрації, вирушаємо на архітектурні оглядини. Авто мчить, а краєзнавець розповідає про змієві вали, тисячолітні городища, кургани, що збереглися в багатьох селах району. В’їжджаємо в Шкарівку — чисте, випещене село з трьома тисячами мешканців, де кілька успішних підприємств виробляють ковбаси і сир, вирощують печериці. Тутешній голова сільради найняв кількох працівників, які підмітають вулиці й дбають про впорядкування пам’ятних місць.

Дерев’яна церква Святого Духа у Шкарівці відома з 1706 року, у 1750–му перебудована. Церква діяла при радянській владі, тоді ж на неї почепили чавунну табличку Ради Міністрів УРСР: «Пам’ятка архітектури. Охороняється державою. Пошкодження карається законом». Утім начиння і книжки й тоді палили або ж розкрадали й перепродували. За словами настоятеля храму отця Михаїла, у 1920–ті роки тут зруйнували дзвіницю, позабирали дзвони й старовинні книги. А по ночах на церковному дворі розстрілювали селян. Років 20 тому церкву пограбували — винесли кільканадцять старовинних ікон.

«А зараз яка охорона? — риторично запитує Ольга Денисюк. — За останні 15 років держава не виділила жодної копійки ні на ремонт церков, ні на збереження начиння». Отже, майном розпоряджається громада під керівництвом священика, самі шукають робітників та іконописців. Реставраторів і мистецтвознавців, звісно ж, не запрошують — навіть не знають про їхнє існування. «Своїми коштами ремонтуємо, — розповідає отець Михаїл. — Раніше глиною мазали й білили. А ми оббили дошками й пофарбували». У вівтарі розпис місцевого художника у російському стилі. Батюшка показує новий хрест із Розп’яттям, хвалиться, що дуже дорогий, єдиний в Україні російського стилю — з чеканкою. «А що, в Україні не знайшлось би кому зробити хреста?», — питаю. «Та яка різниця?», — сміється батюшка. На подвір’ї нещодавно вибудували дзвіницю у вигляді стіни з отворами для дзвонів. Не стильну, з білої цегли. Але ж це вже не палиця з тарілками, як раніше. Та й дзвони новенькі придбали. «В управлінні архітектури нам не дозволяли будувати дзвіницю коло церкви, — каже отець Михаїл. — Так ми побудували трохи далі. Приїжджали люди з Києва, папери писали, мовляв, ви зобов’язані раз на п’ять років робити ремонт, і ніяких прибудов. А вони перед нами чимось зобов’язані? Грошей на охорону не дають, так могли б зробити газ і світло безкоштовними. Он узимку кілька днів не потопили, то труби порепались.

Інша пам’ятка з табличкою про державну охорону — церква Преображення в селі Сухоліси — здається, аж світиться благодаттю. У храмі немає електрики, лише свічки й лампади. Є пічка–буржуйка, де топлять дровами, які парафіяни збирають у лісі. «Так економніше, і ми не залежимо від світу», — пояснює настоятель отець Миколай. У радянські часи у цій церкві зробили комору. Богослужіння відновили німці у Другу світову війну. З того часу храм діючий. Стіни тут пофарбували білою олійною фарбою, «щоб приємно дивитися». Нещодавно за сприяння місцевого сільськогосподарського товариства у церкві перекрили дах. На думку отця, втручання мистецтвознавців і фахових реставраторів зайве: «Держава не знає, що треба робити. Це справа людей, які вірять у Бога, передають це знання спадково. Коли щось обвалюється, гниє, дах треба перекривати, ми вирішуємо це самі». За час служіння отця Миколая церкву вже тричі грабували, бо сигналізація не встановлена і немає коштів, щоб найняти сторожа. Рік тому впіймали якихось крадіїв сакрального аж на західному кордоні й вилучили в них багато ікон, також і з Київщини. Утім держава не може повернути викрадені ікони на місце, а віддає їх до іншого храму. Адже начиння по церквах не описане і часто неможливо визначити, з якого саме храму викрали ікону чи книгу. «Одну з своїх ікон, великий образ Богородиці, ми знайшли в храмі святого Михаїла, що при Жовтневій лікарні у Києві, — розповів отець. — Я їздив туди з міліціонерами, але ікону нам не віддали, бо заплатили за неї чималі гроші. Лише зробили нам копію».

За словами Ольги Денисюк, Товариство охорони пам’яток історії та культури також не може допомогти коштами, та й не має ніякого впливу на церковні громади, аби вони зберігали стародавню спадщину згідно з традицією, нічого не перебудовували і не підміняли розписи. Утім Товариство поширює інформацію про пам’ятки і опікується вихованням молоді. «До цієї дати у районі ми проводимо семінар «Охорона культурної спадщини Білоцерківського району», — говорить Ольга Денисюк. — А в селах учителі, завідувачі клубів і бібліотекарі водитимуть дітей до пам’яток і розкажуть їм про охорону культурної спадщини».