Жінки з моря

02.04.2008
Жінки з моря

Із–за штурвалу можна чарівно посміхатися.

Клеопатра і римські імператори, Жанна д’Арк і Столітня війна, Жорж Санд і література, Марія Складовська–Кюрі та Нобелівські премії. Жінка завжди прагнула подолати обмеження чоловічого світу. Революція 1917 року в Російській імперії та радянська влада мали на меті розкріпачити жінку як класову групу. Масовий експеримент мав підняти соціальну роль «вєрного товаріща женщіни» до рівня ролі чоловіка. Тож коли Паша Ангеліна сіла за кермо трактора, мали бути і ті, хто спрямує літаки чи поведе кораблі...

 

Попереду епохи

Мореплавання споконвічно належало до суто чоловічих занять. Побутувала думка, що жінки, опанувавши такий фах, набували «чоловічих рис» у зовнішності. Рибачка Соня спростувала цей міф. Ліричний герой, типова одеситка, «золота ручка», тьотя з Привозу, власниця та шкіпер баркасу... Марк Бернес увічнив її епізодичний образ, наділив морською аурою.

Самодостатність завжди дорого коштувала жінці. Щоб вирушити у самостійне плавання життям, жінка мала випередити епоху, стереотипи, чоловіків. Скільки б не створювали скульптурних груп «рибачки Соні та Кості моряка», вона буде залишатися яскравою і самотньою. Ось як писав у «Оді про рибачку Соню» Роман Бродавко:

Быть интересною чудачкой,

из мая в май листать года,

Ловить бычки и миг удачи,

мечтать о счастье иногда

И мужиков ругать без злости,

стирать белье, водить баркас

И верить, что какой–то Костя

тебя увидит в первый раз...

Рибачка Соня — перша емансипована дочка «Одеси–мами». Спосіб життя рибачки був скоріше вибором, ніж примусом. Її фольклорне, іноді шансонне буття у ХХ сторіччі засвідчило: жінка навіть у чоловічому профілі — жінка.

Сталеві Афродіти

Революційні, громадянські, воєнні потрясіння перших десятиліть ХХ століття на теренах Російської імперії змінили жіноче життя. Значні втрати в основному чоловічого населення мали компенсовуватися за рахунок жінки. 1920—30–ті роки подарували вже радянській жінці недосяжні зразки краси та тріумфу: Мері Пікфорд, Ліа–де–Путі, Ема Цесарська, Віра Холодна. До них існував і паралельний світ, реальний шлях до успіху — віддатися професії, перевиконати план, започаткувати змагання і тоді, можливо, вправна професіоналка здобуде прихильників. Екранним втіленням такого образу стали Любов Орлова чи Марина Ладиніна, що зображали життєрадісну, переповнену щастям у праці радянську жінку. Орієнтирами для загалу, випещеними радянською системою, ставали льотчиця Валентина Гризодубова, ланкова Марія Демченко, бавовнярка Мамлакат Нахангова. Емансипованою іконою, прикладом для наслідування дівчат 30–х років, стала і Анна Щетініна — перша у світі жінка–капітан далекого плавання.

До кінця свого життя (1908—1999) вона стверджувала: «Я пройшла весь складний шлях моряка від початку до кінця. І якщо я тепер капітан великого океанського корабля, то кожен із моїх підлеглих знає, що я явилася з піни морської!». Справді, вражають віхи цього шляху: в 1925 році сімнадцятирічною вступила до мортехнікуму, в 27 років стала капітаном, здійснила 17 тихоокеанських переходів. Єдиним недоліком капітана Щетініної в 1940—50–ті роки була дружба з дружиною В’ячеслава Молотова. Першій жінці–капітану довелось пробивати несприйняття чоловіків не лише як фахівця, але і в подальшому — як викладача Ленінградського мореходного училища. Отримавши всесвітню славу, Анна Щетініна зізнавалася, що так і не відчула справжнього жіночого щастя.

До плеяди перших на флоті увійшла і Валіста Нєсмєлова–Делакруа — перша жінка–радист торговельного флоту. В середині 1920–х років Валіста була радистом найбільшого судна СРСР «Трансбалт». Непересічна жінка, близька до гуртка футуристів художниця, приятелька учасників експедиції Амундсена, згодом провідний викладач «морзянки» у СРСР. Увінчувало морські експерименти 30–х років призначення в січні 1939 року на посаду народного комісара рибної промисловості Поліни Жемчужної (дружини голови Раднаркому СРСР В’ячеслава Молотова). Вона поплатилася кар’єрою за надуманий зв’язок із Голдою Меєр (першим послом Ізраїлю в СРСР). Радянський Союз демонстрував приклади жіночої емансипації. Але за лаштунками успішного підкорення жінкою стихії вирувало реальне життя.

Show Your Legs

Англійська приказка «показати ноги» безпосередньо стосувалася дружин та жінок на кораблях. Цю команду віддавали в тих випадках, коли необхідно було визначити кількість матросів на кораблі. Якщо моряк був у ліжку, за командою оголялися ноги: для того, щоб офіцер міг порахувати екіпаж, не враховуючи жінок.

Дівчата потрапляли на судна, де перевага чоловіків була не лише кількісною, а й моральною. Життя на кораблі у відкритому морі — це обмежений простір, тяжка фізична праця, психологічні навантаження, та ще й морська лексика «емоційного спілкування». Практиканток та їхніх симпатиків списували з кораблів: за піддатливість почуттям чи відмову в домаганнях, але офіційне пояснення для обох статей було безапеляційним. Радянський моряк — людина високої моралі, яка «выше реи и топа мачты». З появою жінки на радянському флоті підкорювати доводилось не стихію, а почуття. Підсвідомо гору брало твердження, що жінка створена для сім’ї, для затишку на березі. На кораблі суто жіночими стали суднові ролі буфетниць та куховарок. Але почуття, що виникали між «половинами», відданими одній стихії, складались по–різному. Тридцяті роки дали подружжя майбутніх капітанів Алексєєвих, Гриб... і набагато більше розбитих сердець і доль.

Чоловіча психологія своєрідно сприй­має морську професію. Окрім покликання та романтики, у тривалому плаванні є практична чоловіча потреба — «чем дальше в море, тем менше горя». Парадоксально, але одночасно поєднувати на морі відповідальність та безтурботність, відданість та свободу вибору, чуттєву жадібність та щедрість здатні лише чоловіки. Жінка–моряк у чоловічому середовищі так і залишилась винятком. Обмеженням, скоріше, для уяви чоловіків, ніж для потенціалу самої жінки.

До речі, відома американська спортсменка Гертруда Едерле, чемпіонка й призерка Олімпійських ігор 1924 року з плавання, яка стала першою жінкою, яка перетнула Ла–Манш, назавжди залишилась глухою через тривале перебування в воді. Утім здобула славу: з нагоди подолання каналу вона отримала офіційний прийом, якого доти не знала жодна громадянка США.

Випробування стихією

Радянський експеримент мав на меті масово залучити жіночу стать до когорти фахівців для флоту, що досі мала закритий напіввійськовий характер. У 1930 році в Херсонський морський технікум вперше вступило 12 дівчат — на судноводійну спеціальність. Серед них були Максимова — дочка капітана з Севастополя, Наташа Бутенко з Миколаєва, Рая Александровська та Ксенія Корольова з Херсонської області, Шура Саєвич та Люба Петрович з Білорусії. Після першого курсу з практичною підготовкою продовжила навчання та закінчила технікум лише одна дівчина — Наташа Батуріна. Масовий експеримент не вдався в мореходках. Надалі підготовка жінок за «плавальними» спеціальностями ставала явищем поодиноким.

Адже не лише поклик романтики чи «жіноча примха», бажання знайти супутника життя чи довести чоловікам власні амбіції визначали такий вибір жінки. Голодні 1920—30–ті роки гарантували жінкам на кораблі виживання, харчування, забезпечення одягом, хоча й форменим. Що привело в 1930 році до мореходного технікуму з будівельної організації Шуру Саєвич та Любу Петрович? Дочки білоруських священиків розуміли нас­лідки «буржуазного походження» та перспективи перевірки відповідними органами доцільності закордонного плавання. Талановиті дівчата напередодні практики шокують адміністрацію, забравши документи з технікуму. Відверто зізнавались друзям, що йдуть працювати за фахом — «замуровувати» соціальне походження.

Корабель — дім для моряка, жінка має облаштовувати життя на березі. Шанси для жіночого щастя були більшими у тих, хто обирав земний шлях. Рая Александровська, закінчивши «морську освіту» в Ленінграді, народила дітей. Ув’язнення її чоловіка, теж моряка, в 1937 році змусило її назавжди забути море та перекваліфікуватись на педагога. Інша дівчина зі світлини, Ксенія Корольова, успішно закінчила медичне училище, стала заслуженим лікарем України, була членом Президії Верховної Ради УРСР.

Уже в середині 1930–х років вибір на користь моря стає прагматичнішим. Дівчата частіше обирали спеціальності, що відкривали перспективу працевлаштування в портах, без тривалого плавання. Після Другої світової війни стаціонарна підготовка жінок, за рідкісними винятками, в морських навчальних закладах припиняється. Але навіть у 70–ті в умовах прийому до навчальних закладів, коли існували обмеження щодо прийому жінок в деякі будівельні, гірські, повітряного та водного транспорту вузи, дехто звернув свій погляд до 30–х. У 1977 році Галя Царьова з Казахстану у листі до херсонської мореходки проклинає долю, що народилася дівчиною, та нарікає на таку несправедливість.

Змінюються часи, знімаються стереотипи. Сьогодні «гендерні забобони» у багатьох викликають усмішку, а доба експериментів зі штучного заохочення жіночого мореплавання залишилась в історії. Жінка у морі стала не обов’язковим атрибутом системи, а свідомим вибором. Хоча реалізувати цей вибір і досі складно...

Олександр ШУМЕЙ
  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>