А на тому боці, там живе чиновник

01.04.2008
А на тому боці, там живе чиновник

Така необхідна для міста споруда (макет Дарницького мосту), судячи з усього, запрацює ще не скоро.

Кияни, котрі мешкають на лівому березі Дніпра, а працюють на правому, чудово знають про цю проблему: аби проїхати у час пік, доведеться зіпсувати чимало нервів у заторах, та, у підсумку, на годину запізнитися на роботу. Причому ситуація «на переправі» погіршується з кожним роком. Що чекає на футбольних уболівальників, які ризикнуть прибути до столиці України в 2012 році на євпропейський чемпіонат, можна тільки здогадуватися.

Сполучити «Схід» і «Захід» та трохи розвантажити існуючі переходи мав би новий Дарницький міст, який найближчим часом запланували здати в експлуатацію. Так, уже наступного року по ньому мав би проїхати перший потяг, а паралельно з ним — перша автомашина. У будівництво вже встигли вкласти пристойну суму державних грошей, але нині робота на об’єкті аж ніяк не кипить. Мостобудівники прямим текстом заявляють: якщо нічого не зміниться, перехід над Дніпром будуватимуть на рік­два довше. А це означає, що вартість об’єкта зросте на третину. Як це не сумно, знову ж таки державних, тобто наших із вами грошей.

 

Повільно працювати — дороге задоволення

Дарницький залізничноавтомобільний міст почали споруджувати ще в 2004 році. Оскільки замовником будівництва є ПівденноЗахідна залізниця, цілком логічно, що основну увагу приділяли тій частині полотна, на якій має лежати залізнична колія. Певна логіка тут є. Хоча б тому, що старий міст, яким нині курсують потяги у східному напрямку, вже давно вимагає ремонту, а деякі фахівці називають його аварійним.

Автомобільна частину мосту мала бути відкрита до 2012 року. Про це сказано у постанові Кабінету Міністрів. Колишній віцепрем’єр Андрій Клюєв, зустрівшись із будівельниками, поставив завдання жорсткіше: організувати рух по Дарницькому мосту, хоча б односторонній, у реверсному режимі, вже в 2009 році. Мостобудівці визнали: зробити це, в принципі, можливо.

Нині вони стверджують: терміни будівництва вже зірвані на півроку. Якщо ж врахувати, що відповідні служби навіть не приступали робити виноси комунікацій, виплачувати компенсації власникам ділянок, які підпадають у зону будівництва, то зачекати з відкриттям доведеться щонайменше рік­півтора. І це дуже оптимістичний прогноз, який передбачає, що Київська міська державна адміністрація у гарячий передвиборчий період аніскілечки не турбуватиметься підготовкою до голосування, а зосередить усі сили на оформленні ділянок.

Навіть неспеціаліст знає: затягування будівництва — це не тільки «корки» на чотирьох існуючих у Києві мостах. Це, грубо кажучи, закопування державних грошей у землю. Якщо інфляція за минулий рік становила сімнадцять відсотків, це значить, що як мінімум на таку суму подорожчали будівельні матеріали, стала більшою заробітна плата. Два «зайвих» роки ударної праці — і міст уже коштуватиме не дев’ять мільярдів гривень, як підрахували на початку, а щонайменше на третину більше. І компенсувати ці втрати будуть змушені платники податків.

Автомобілям в’їзд заборонено!

Голова наглядової ради корпорації «ПланетаМостометротунельбуд», яка є генеральним підрядником будівництва, Мусій Балтакса погоджується: стоїмо!.. І пояснює — з вини замовника, керівництва ПівденноЗахідної залізниці. «Проблеми почалися наприкінці 2007 року, — розповідає він. — Коли ми будували залізничну частину, нам працювати не заважали. Але тількино перейшли до автомобільної, як почалося гальмування». Корені проблем між замовником і підрядником, за словами пана Балтакси, навіть не впираються у фінансування, як це часто буває: мовляв, ви не даєте гроші — ми не будуємо. «Ми готові брати кредит і будувати в борг. Адже чудово розуміємо, гроші все одно нам заплатять, — каже Мусій Михайлович. — Подібним чином ми діяли, коли будували автодорогу Київ—Одеса: роботи закінчили у серпні, а кошти надійшли на наш рахунок аж у грудні».

Станом на нинішній день, розповідають будівельники, залізниця навіть не подала до міської державної адміністрації клопотання про землевідводи на лівому березі, не заплатила компенсації тим підприємствам на Правобережжі, яких мають відселити. А зробити треба дуже багато. Насамперед, комплекс мостового переходу — це 160 гектарів київської землі. Перелік фізичних, юридичних осіб, які підлягають відселенню, становить майже півтори сотні пунктів. Для того аби розв’язати ці проблеми, в умовах Києва потрібно дуже і дуже багато часу. А до цього почати будівельні роботи неможливо.

...Так звана Харківська автодорожна розв’язка має значно скоротити час доїзду з центру міста на столичне Лівобережжя. «Столична влада криком кричить, вимагаючи, аби ми збудували її якнайшвидше, — розводить руками Мусій Балтакса. — Після її здачі в експлуатацію ця частина міста просто оживе, з’являться додаткові зручності для транзитного транспорту, але, на жаль, ми нічого зробити не можемо...»

У мостобудівників нині є кілька поганих виходів із ситуації: або сидіти склавши руки і чекати, або будувати тільки залізничну частину. Але як тільки міст відкриють і по ньому підуть поїзди, проводити будівельні роботи і споруджувати автомобільний міст суто технологічно буде неможливо. Проводити роботи у так звані «вікна» (технологічні перерви у русі транспорту. — Авт.)? «Та це ж знаєте, скільки часу треба?!! — каже пан Балтакса. — Мого життя до кінця робіт, мабуть, не вистачить».

Зрештою, дивною є ситуація, коли уряд вважає будівництво моста пріоритетом, а керівництво залізниці, судячи з його дій, цими проблемами не переймається.

 

А ТИМ ЧАСОМ...
Ну дуже довга ниточка!..

Редакція «УМ» спробувала дізнатися точку зору на цю проблему начальника ПівденноЗахідної залізниці Олексія Кривопішина. Але Олексій Мефодійович, на жаль, відмовився спілкуватися з нашим кореспондентом. На офіційний лист, у якому ми запитували, що саме заважає будувати Дарницький міст і коли будуть усунуті ці перешкоди, відповісти хоча б дуже стисло й у письмовому вигляді пан Кривопішин часу також не знайшов. Запит із логотипом «України молодої» начальник залізниці спочатку переадресував своєму заступникові Володимирові Тягульському (принаймні так нам повідомили у приймальні. — Авт.), а той — ще далі у нетрі залізничного відомства.

На час, коли верстався номер, одержати чітку і зрозумілу відповідь від замовника будівництва мосту ми не змогли.

  • Бізнес на безробітті

    Арешт директора Державного центру зайнятості Володимира Галицького та його дружків і вилучення у них за один раз валюти, коштовностей і золотих злитків на 7 млн. доларів наробив великого галасу. Цю подію восени 2011 року висвітлили чи не всі ЗМІ України. Наприкінці року завершилася ревізія КРУ всіх центрів зайнятості України та Фонду загальнообов’язково­го державного соціального страхування на випадок безробіття, через який вони фінансуються. Чогось серйозного ревізори КРУ не виявили, бо всі оборудки мають вміло побудоване юридичне прикриття. Як це робиться, можна легко простежити у будь–якому міському чи районному центрі зайнятості. Візьмемо для прикладу Бродівський районний центр зайнятості (РЦЗ) на Львівщині. >>

  • Геть із пляжу! «Прокурорського»...

    Влітку полтавці здавна заздрять мешканцям села Петрівка, що за якийсь десяток кілометрів від обласного центру. Ще б пак! Якщо спільна для всіх Ворскла протікає через місто добряче забрудненою відходами, то розташоване «під боком» у нього, але вище за течією село розкошує біля чистої води. Тож саме сюди, у Петрівку, сусідні Кротенки та інші довколишні села, у спеку щодня вирушають сотні чи навіть тисячі полтавців. Пляжі тут вважаються найчистішими. Тож ця місцина ще з радянських часів обростала базами відпочинку, «дачами» і «дачниками», відсоток яких у порівнянні з аборигенами зараз лише збільшується. Тож лист до «УМ», підписаний 33 жителями Петрівки, тамтешніми «дачниками», їхніми дітьми та внуками, на перший погляд, видається парадоксальним. Адже йдеться про фактичну втрату їхнього головного «козиря» — річки... >>

  • Цвинтарні війни

    Жити нині нелегко, але й відійти на той світ часто–густо теж непросто. У тому розумінні, що багато кому на цьому так і хочеться по­гріти руки. У Кривому Розі людей допекли настільки, що іншого виходу вони не бачать, як ініціювати всеукраїнський рух проти монополізації ринку ритуальних послуг. Бо де монополізація, там і цінова сваволя. Певна річ, відбувається це не без протекції з боку влади. >>

  • Утопія «закритого типу»

    Місто Ірпінь на Київщині ставало «героєм» публікацій «УМ» уже неодноразово. На жаль, йшлося не про досягнення тамтешньої владної верхівки, яка руками представників провладної партії міцно тримає штурвал колись мальовничого населеного пункту за курсом «роздай, що залишилося». Цього разу нашу увагу привернули не розбиті круглий рік дороги, посипати які взимку влада, схоже, просто не бачить потреби. І навіть не безкарний дерибан сакральних для міста земель — ділянки в районі парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів. Ідеться про місцеву загальноосвітню школу №3. Точніше про частину її приміщення в центрі міста, яке дивним чином відділили від цілісного майнового комплексу навчального закладу і передали у приватні руки. Причина, як завжди, банальна: у бюджеті немає коштів на ремонт чималої частини школи з надбудовою під дитячий басейн. >>

  • Земля мерців і землекрадів

    Навіть герої вже пішли «по руках», а корінні ірпінцi й досі виборюють право стати законними власниками декількох соток міської землі. Нещодавній скандал із розбитими на ділянки і розданими невідомим людям землями навколо святого для міста місця — парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів, сколихнув широку спільноту. >>

  • Чи є життя на «острові невезіння»?

    Місяць тому «УМ» розповіла про проблеми мешканців донецького «острова невезіння», оточеного залізничними коліями. За кілька днів ми отримали роз’яснення від прес–служби ДП «Донецька залізниця» із запевненням, що підприємство не усунулося від проблем мешканців цих будинків. Відтак кореспондент «УМ» вирішив на власні очі подивитися, як живеться мешканцям так званих колійних казарм.

    Із Донецького залізничного вокзалу переходжу підземним переходом на протилежний бік. До «острова невезіння» вирішую йти пішки. «Тут недалеко — приблизно кілометр», — на диво досконалою українською підказує один з аборигенів. За якихось десять хвилин повз мене пролітає кілька вантажних ешелонів, шокуючи як швидкістю пересування, так і висотою децибел. Аж ось помічаю три будинки, що виглядають із–за бетонного паркану. Поруч одразу 12(!) колій, причому з обох боків. >>