Агентура з тризубом

25.03.2008
Агентура з тризубом

Будівля СБУ на Володимирській, 33, стіни якої багато бачили і чули.

З виникненням держави з’являється необхідність її захищати, виявляючи і знешкоджуючи зовнішніх і внутрішніх недоброзичливців. Отож, разом із літописом української державності, упродовж століть писалася й історія українських спецслужб. Перші відомості про СБ українців маємо з козацьких часів. Національна служба безпеки розвивається у часи визвольних змагань ХХ століття, в періоди Центральної Ради (від проголошення УНР), Гетьманату, Директорії, ЗУНР, Державного Центру в екзилі, діяльності ОУН і боротьби Української повстанської армії.

 

«Козацький спецназ»

Про службу безпеки часів козаччини нам відомо як з історичних джерел, так і з народних переказів та легенд. Богдан Хмельницький у часи визвольної війни 1668 років заклав основи розвідувальної служби на основі традицій, започаткованих козацькими провідниками Дмитром Вишневецьким, Северином Наливайком, Михайлом Дорошенком. Спеціальних розвідувальних шкіл у той час не було, але козацьке виховання і вишкіл у Запорозькій Січі сприяли тому, що майже кожен воїн міг бути розвідником: умів маскуватися, швидко переміщуватися, лишаючись непоміченим, тривалий час перебувати під водою, дихаючи через очеретину, подавати сигнали голосом птахів і звірів. Переодягнувшись у калік, ченців, жебраків, українські «шпигуни» поширювали чутки про бойову міць Хмельницького та закликали люд до боротьби. Також діяла диверсійна та розвідувально–вартова служба. Зокрема пластуни, яких сьогодні можна назвати «козацьким спецназом».

Розвідники Центральної Ради

Доба української Центральної Ради ознаменувала створення хоч і нетривкої, але незалежної Української держави. У межах «суспільної самодіяльності» українського військового руху в збройних силах Російської імперії (під час Першої світової війни у лавах царської армії служили два мільйони українців) у травні 1917 року відбувся перший Всеукраїнський військовий з’їзд, що зібрав 700 делегатів. З’їзд ухвалив резолюцію про створення українських частин у складі загальноросійських збройних сил. Головою українського військового руху обрали члена УСДРП Симона Петлюру.

Як зазначає історик Володимир Сідак у своїй монографії «Національні спецслужби в період Української революції 1917—1921 рр.», діяльність перших «революційних» органів безпеки України була малоефективною. Бо керманичі країни не мали чіткого уявлення про статус і функції служби безпеки. Тому органи безпеки й оборони створювалися на «громадських» засадах, а діяльність комітетів і комісій майже не контролювалася. Сідак проводить паралелі з подіями в Україні початку 1990–х. Надто великі сподівання Центральної Ради на розв’язання економічних проблем за рахунок іноземної допомоги, суперечності між урядом і місцевими адміністраціями, постійні виступи незаконних збройних формувань, — усе це сприяло діяльності в Україні іноземних розвідок, котрі намагалися здобувати конфіденційну інформацію, впливати на український уряд через своїх агентів, або ж через підтримку тих чи інших політичних груп або їхніх лідерів, ініціювання релігійно–містичних організацій.

«Шпигуни» Директорії

За Української держави Павла Скоропадського, яким би суперечливим не вважали цей період наші історики, сформовано потужну систему розвідки, контррозвідки та інших служб. Але збройні сили та спеціальні служби за Гетьманату не встигли зміцнитися настільки, щоб надійно захистити владу. До того ж, нестабільна ситуація у країні та рішення гетьмана утворити федерацію з можливою «небільшовицькою Росією» знеохотила силові структури служити Скоропадському. У ніч із 13 на 14 листопада 1918 року в Києві на таємній нараді членів УН сформовано Директорію — орган політичного керівництва на період повстання та захоплення влади. У складі штабу створили розвідувальний та зв’язковий відділи. Разом із чоловіками інформацію збирали й жінки–розвідниці. Здобута інформація надходила до «Робочого клубу» на Лук’янівці, там же відбувалися таємні зустрічі з агентурою.

У Західно–Українській Народній Республіці державна Служба безпеки була представлена «Корпусом української державної жандармерії». Він мав чітку організаційну структуру: керівну команду і регіональні органи. Судячи з тодішніх документів, цивільне населення своїх таємних захисників поважало. Утім, незважаючи на героїчну боротьбу Української галицької армії й наполегливу працю спецслужб республіки, західноукраїнські етнічні землі з кількома мільйонами українців були зайняті поляками.

Партизансько–повстанський штаб

Після утвердження радянської влади на теренах східної України уряд УНР у екзилі продовжує роботу. Діяльність розвідувальних і контррозвідувальних органів центру мала чітку мету — всеукраїнське повстання і звільнення країни від більшовицької окупації. Задля цього спецслужби організовували партизанські й підпільні формування. Володимир Сідак наводить дані радянських дослідників історії органів держбезпеки СРСР: «Тільки за 1921 р. за завданнями польської розвідки Партизансько–повстанський штаб направив на території республіки близько 900 шпигунів, емісарів, ватажків петлюрівського підпілля, десятки озброєних загонів, які сприяли пожвавленню політичного бандитизму на Україні в 1921—1922 рр». З припиненням активної діяльності Партизансько–повстанського штабу була перегорнута чергова, але не остання сторінка історії вітчизняної розвідки та контррозвідки. Естафету прийняли інші спеціальні інституції УНР. Почали діяти й органи безпеки політичних угруповань та рухів опору, що боролись за самостійність і незалежність України.

СБ націоналістів

Служба безпеки Організації українських націоналістів створена між 1920 і 1939 роками, пишуть історики Дмитро Вєдєнєєв і Володимир Єгоров у статті «Меч і тризуб. Нотатки до історії Служби безпеки ОУН». У проекті Конституції Української держави теоретика ОУН Миколи Сціборського пропонувалося утворити «Націоналістичну охорону держави» для захисту державної безпеки. Утім у лютому 1940 року ОУН розкололася на дві частини — Бандери і Мельника. При кожній з них була створена своя Служба безпеки, що захищала частини єдиної колись організації не лише від зовнішніх ворогів, а й від інакомислячих братів. СБ ОУН(Б) заснував і очолив Микола Лебедь. Рік тому його архів (що зберіг листівки, накази, інструкції, протоколи допитів, вирізки з преси, підпільні видання) повернувся із США в Україну. На початку 1940 року СБ ОУН уже мала в багатьох країнах Європи і в СРСР розгалужену мережу таємних агентурних підрозділів.

Тоді ж перед СБ постали завдання: боротися за здоровий моральний стан в ОУН; протидіяти розвідувально–підривній діяльності ворожих спецслужб та їхньої агентури; дбати про особисту безпеку членів ОУН та охорону її майна; створювати власні позиції «в чужих і ворожих нам середовищах в цілях розвідки, диверсії та провокації». Прикметно, що агентурно–повідомлювальний апарат УДБ НКВС у січні 1941 року на західноукраїнських землях нараховував близько 22 тисячі осіб.

Розвідка УПА випереджала противника

Українська повстанська армія мала потужну розвідку. Як пише Дмитро Вєдєнєєв у статті «Розвідувальна діяльність Української повстанської армії (1943—1945)», різноплановий досвід боротьби УПА, зокрема її розвідки, вивчався у військових академіях США, творчо використовувався кубинськими повстанцями й патріотами В’єтнаму. Керівництво СБ постійно організовувало «курси підвищення кваліфікації», де есбісти вивчали історію України і держав–сусідів, дипломатію, психологію, опановували конспірацію й спостережливість, шифрувальну справу. Викладалися також методика роботи МДБ і радянської військової розвідки, основи комуністичної ідеології, методи дезінформації і багато інших цікавих предметів. У документах польських силових структур 1945 року повідомлялося, що українські повстанці прослуховують радіотелефонні переговори. Серед інформаторів СБ було чимало молоді й жінок із місцевого населення. По суті, не залишилося територій, не охоплених мережею помічників есбістів. 11 вересня 1944 року на нараді у Рівненському обкомі КП(б)У один із командирів НКВС бідкався, що завдяки своєчасній розвідці УПА випереджує дії противника.

Після 1945 року есбісти ОУН(Б), що опинилися на теренах західноєвропейських держав, протистояли насильній репатріації українців до СРСР. Історики описують, як у 1949 році оунівці, колишні в’язні нацистських концтаборів спільно з СБ викрили штурмбанфюрера СС Вольфганга Вірзінга, що переховувався під латиським іменем. В Україні есбісти в ті роки переважно гинули, а в УПА через брак нових досвідчених кадрів у СБ проникали провокатори й агенти НКВС.

Міфи сьогодення

Після проголошення незалежності України у 1991 році відразу постало питання реформи колишньої союзно–республіканської системи органів держбезпеки. 20 вересня 1991–го Верховна Рада прийняла постанову «Про створення Служби національної безпеки України», якою було ліквідовано Комітет державної безпеки УРСР. У часи незалежності розсекречено безліч архівних матеріалів, зокрема, щодо Голодомору 1932–33 років, діяльності ОУН і УПА, Чорнобильської катастрофи. Переглянуто понад 300 тисяч архівних справ, за якими реабілітовано 248 710 осіб.

«В Україні деякі організації поширюють недостовірну інформацію, аби дискредитувати певні історичні періоди й діячів. Тому в суспільстві формуються міфи і стереотипи, що не мають фактологічного підгрунтя. Це — пряма загроза національній безпеці України, — говорить радник голови СБУ, директор Центру досліджень визвольного руху Володимир В’ятрович. — На сьогодні Служба безпеки України має у своєму розпорядженні архіви з документацією щодо історії визвольного руху початку ХХ століття та репресивної діяльності радянських спецслужб. Тому СБУ зобов’язана сприяти вивченню цих тем істориками. Сучасна Служба безпеки — це орган захисту громадян, а не їх терору, але у суспільстві досі побутує упереджене ставлення до неї. Пройде час, з’являться нові кадри, зміниться і суспільна думка».

Наталка ПРИСТУП,
Світлана МАКОВИЦЬКА
  • «Якби на Майдан відразу 100 тисяч вийшло, стріляти злякалися б»

    З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>

  • Навіть Азаров намагався...

    Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і  це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>

  • Яценюк — політик № 1 в Україні?

    Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>

  • «Зараз іде загострення складної суспільної хвороби»

    У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>

  • «Щоб ми перемогли»

    Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>

  • Ангели над Майданом

    До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>