На безриб’ї — й хамство риба

Гран–прі книжкового сезону–2007 — культурологічне дослідження Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (К.: Факт). Наталія Яковенко, книжка якої конкурувала за цей титул, назвала свою працю просто: «Вступ до історії». За цією жанровою аналогією твір пані Забужко мав би зватися так: «Вступ до історії хамократії».

Власне, так і названо останній розділ–підсумок «Notre Dame...», й авторка не претендує на патентування терміна «хамократія» — він уперше з’являється 150 років тому в листі Дмитра Пильчикова. Постать ця геть не відома сучасному читачеві, проте, виявляється, «саме Д. Пильчикову українська культура завдячує Д. Яворницьким, І. Карпенком–Карим, Т. Зіньківським і ще цілою низкою нині теж забутих і «призабутих» діячів, яких він «породив», як «Авраам Ісаака», «навернувши» в українство» — недаремно ж Євген Чикаленко, цей «український Сорос ХІХ століття», згадує Пильчикова як «одного з найвидатніших українців, яких мені на своєму віку доводилося бачити» (усі цитати — з рецензованої книжки).

«Випадок Пильчикова» вельми показовий для книжки О. Забужко — весь її текст переснований конспірологічною, сказати б, інформацією про нашу «відреставровано–відчищену» класику. Ось Михайло Драгоманов — «політичних мислителів його класу в Росії після смерти Герцена не було». Ось Олена Пчілка, «мати українського націоналізму... Перша в нашій історії «модерна жінка» ібсенівського типу... Де їй не вдавалося скорити світ, вона завзято «творила собі новий» і порядкувала в ньому за власними правилами. У кожному разі, свою країну вона, що називається, здала нащадкам у цілком іншому вигляді, ніж прийняла».

Онде ближчі до нас постаті: «Тичина, з його трагедією мистецького відступництва — взагалі дуже «Лесин» персонаж — ніби він розіграв у житті роль, раніше намічену Лесею Українкою в тексті». Або «Олесь Гончар... кого першого з повним правом можемо визнати творцем української радянської літератури» зі своїм «еталонним взірцем «дискурсу брехні» — романом «Прапороносці». Подибуємо навіть «генія чистого утилітаризму В. Леніна»...

Так–от, ніби розгортаючи кут зору читача аж за 180 ступенів, О. Забужко намагається «бодай означити начерком, як на контурних мапах, обриси затонулого материка» незнаної нами нинішніми справжньої української культури. І тут наша «Notre Dame d’Ukraine» («для мене особисто Леся Українка завжди була «наше все») — і є головним дешифрувальним кодом: «З усіх наших класиків вона найбільше відповідає давній формулі «України, яку ми втратили».

«Леся Українка є для нас... самовидцем і трубадуром загиблої кількасотлітньої культури українського лицарства... Та «Беатріче», ступаючи в слід якої, тільки й можемо сьогодні ще увійти в «утрачений Рай» нашої шляхетської культури... «Лісова пісня» — це українська леґенда про Ґрааль» — концепція лицарської культури, котра відмерла в Лесиному поколінні (відмерла не метафорично, а правдиво–трагічно; так, що «зі спільнотою тією ми вже ототожнюємо себе цілком безпідставно!»), є основою цієї книги. За шумовинням довкруг Забужчиного літературного жесту — роману «Польові дослідження з українського сексу» — ми якось призабули, що вона — насамперед філософ. Або, сучаснішою мовою кажучи, — культуролог. І свій нинішній культурологічний сеанс вона провела бездоганно, залучивши собі в «асистенти» весь цвіт вітчизняної та світової історіософії; нефаховому читачеві не лишається іншого, як безоглядно повірити хору авторитетів.

Але не оприлюднення феєричної концепції було її метою (на першій прес–конференції з нагоди виходу «Notre Dame...» О. Забужко кваліфікувала свою працю як таку, що на ній далі «паразитуватимуть» автори новітніх «Кодів да Вінчі», — і така перспектива, думаю, існує). Помилиться й той, хто купуватиме цей, за самовизначенням, «інтелектуальний роман» (роман — не як жанр, а як любовна пригода) як чергову книжку «про Лесю». Славна драматургиня для О. Забужко — не так навіть «самовидець» («свій антихамський імунітет українська культура втратила ще за життя Лесі Українки»), як Кассандра–пророчиця: «У міфі Лесі Українки представлено — вже в готовому вигляді — ту «матрицю», на яку взоруватиме вся «глибокохамська» чуттєвість «масової людини» ХХ ст.».

Так, саме генеза «хамократії» й цікавила авторку насамперед. І то — «з точки зору тих моральних уроків, які поразка (українського аристократичного проекту. — К.Р.) може мати для нашого сьогодення». Над проблемою «ари­стократизм/плебейство» рефлексували, як знати, найбільші філософи — від Платона починаючи. У ХХ столітті в найконцентрованішій формі подибуємо її дослідження у іспанця Ортеги–і–Гасета. А затухання європейської лицарської культури, пише О. Забужко, востаннє відбулося саме в Іспанії та Україні — збіг, на думку авторки, геть не випадковий. От і виходить, що Леся Українка виконала ту саму інтелектуальну роботу, що й Ортега, — лише раніше, бо вона «була не лише сучасницею Ніцше, а й попередницею Шпенглера та Ортеги... і куди ближча до Ю.Крістевої та Е.Єлінек, ніж до своїх сучасників».

За Ортегою–і–Гасетом, «людське суспільство, хоч–не–хоч, є завжди аристократичне самою своєю істотою, аж до такого ступеня, що воно є суспільством у міру свого аристократизму і перестає ним бути в міру того, як утрачає аристократизм». Антитеза аристократизмові, за пані Оксаною, — хамство, «абсолютистська релігія власного «я». Це те наше сьогоднішнє «маємо, що маємо».

А чи маємо альтернативу? О.Забужко уникає прогнозів. Сумно констатує лише, що «можна самотужки вивчитись на професора, але не можна «вивчитись на лицаря»... Духовна аристократія репродукується тільки й винятково шляхом прямої міжпоколіннєвої трансмісії цінностей у «локальних спільнотах», творених «інтелігенцією традиції», — навіть в умовах національної держави й національної школи». Ба, більше — не лише правдива українська аристократія зосталася хіба у Лесиному міфі, а й метафорична «аристократія духу» — інтелігенція — уже зникла: «З цілковитою певністю можна ствердити, що з кінцем імперії — з постколоніальним крахом неонародницької парадигми й деміфологізацією держави — інтелігенція як суспільно авторитетна група вільних виробників ідей (каталізатор громадської думки) припинила в Україні своє існування».

Але по прочитанні «Notre Dame...» чомусь здається, що авторка так до кінця й не погодилася з висновком французького мислителя Алексиса де Токвіля про те, що «зниклу шляхту ніким не можна замінити, й вона ніколи не може відродитися»...

* * *

У школі вчать: наука — це те, що можна перевірити експериментально. О. Забужко написала: «Хамство й повага взагалі несумісні, максимум, на що здатен цей тип людини — це визнати конкурента, який може заважати... і з яким, відповідно, належить провадити війну на знищення». Експериментальним потвердженням цього є «рецензія» метра пізньорадянської журналістики Анатолія Стрєляного в газеті «Комментарии». Забужко для нього — таки конкурент. А що може продукувати конкурент — хіба «подделки под культуру». Справжньою ж культурою для нашого рецензента лишаються ті самі радянські підручники, де Лесю Українку потрактовано як «дочь мелкопоместного дворянина (це так про дійсного статського радника. — К.Р.), материалистку–социалистку». Неусвідомлений «гріх незнання» (про цей гностичний термін цікаво розмірковує у своїй книзі О. Забужко) призводить А.Стрєляного до дивовижного висновку: «Для культуры, для репутации Украины такая «Богоматерь» — плохо». Це — як заява Януковича про те, що рух України до НАТО небезпечний насамперед для «стосунків» зі стратегічним партнером, Росією. Обом адресую останню в цьому матеріалі цитату з Забужко: «А ось це вже хамство чистої води: коли «незрозуміле» трактується як таке, що заважає».

Костянтин РОДИК