Скульптурний вибух

До 15 березня в «Українському домі» триває великий скульптурний салон. Як каже директор «Українського дому» Наталя Заболотна, відвідувачів дуже інтригують Пінзель, Роден і Архипенко, яких не щодня і не щороку можна побачити. Але їх ніхто не продає і не купує. Відтак люди не полінуються піднятися на третій поверх і «спробувати на зуб» сучасні скульптурні композиції. Про деякі імена говоритимуть довго і перекуповуватимуть їх за великі гроші. Тим більше, що скульптурі в Україні приділяють дуже мало значення. Її, ніби між іншим, експонують на виставках живопису, виставляють як п’яте колесо до воза у галереях. А тут цілий великий салон...

Не набавилися в дитинстві

При вході на третій поверх першим бачиш величезне кам’яне яйце Петра Антипа. Передивившись десятки відносно малих скульптур Родена і Архипенка, розглядати глиняні паляниці, з яких зроблено «Кам’яну писанку», беруся не відразу. Після високого мистецтва класиків хочеться розважитися, і пластичних забавок, як виявилося, вистачає. Притягує, як магнітом, до дерев’яних різнокольорових народних скульптур львів’янина Романа Петрука. З десяток робіт стоять колом, створюючи всередині хорошу ауру. До робіт Петрука, на відміну від багатьох інших у салоні, можна торка­тися, їх хочеться обіймати, що я успішно й зроби­ла. Російський мистецтвознавець Григорій Островський якось зауважив, що все, що робить Петрук — ніби гра, бо не награвся в дитинстві. «Я так люблю давнє, що не можу перейти в сучасне, — розказує пан Роман про себе. — Народна скульптура мене формувала. Завжди кажу, що моя творчість, мої фантазії — з краю дитинства. У дереві мене зацікавила пластика, яка є в самій його суті. Її треба лише трохи підправити. Дерево має свою кінетику, і кінетику того, як росло, розвивалося, зберігалося, воно теж записує — і це можна вписати в історію життя образу. Тільки не треба старатися забагато. Щоб не «задушити» матеріал. Він має так само жити, як і образ, котрий там уписаний».

Зарядившись раннім дитинством, попрямувала до «підлітковості». Я не любитель складати роботів і бавитися у війну світів, але свого часу і цей період проходила. Тому старі пружини, гвинти, праски, м’ясорубки, коліщата, з яких змайстровано техно­скульптури та інсталяції, як кажуть, зачепили. Андрій Северинко працює за принципом — оголити сутність, щоб було видно, з чого зроблено і як. Він намагається поєднати зміст, фактуру і форму в художньому враженні. «Хтось відчуває глину, хтось — пластилін, гіпс чи дерево. Улюблений той матеріал, який відчувають руки і з якого ти можеш створити форму. Я з дитинства ліпив із глини. Але виник потяг до іншого. Я не мав наміру робити техногенні речі. Складність роботи з моїми металевими об’єктами полягає в тому, що вони створюються поступово. З гори брухту треба створити річ, яка була б образною і наштовхнула на різні відчуття цього предмету», — каже Северинко. Усі речі, з яких зроблено «Капітана Ревеса», його корабель, «Споживача води», «У пошуках матусі», Северинко розшуковував на звалищі брухту, на Сінному та Куренівському «блошиних» ринках. Утім його роботи не відлякують, а примушують думати. Наприклад, чого варто очікувати від металевих гангстерів з американських фільмів.

Без авантюри, з натури і за 200 тисяч

На одному з вигідних місць експонуються роботи світського і розпіареного Олега Пінчука. Його скульптури нагадують мені фігурки, які колись бачила у серванті своєї бабусі. Навіть у салоні він має безліч справ, дзвінків, розмов про колекціонування і сучасне мистецтво. За його твердженням, «сучасний художник — це провокатор, авантюрист, маніпулятор. Він оперує не духовними цінностями, а вічними категоріями страху смерті, любові, ненависті. Головна мета тут — самореалізація і утвердження свого «я».

Упродовж чотирьох років скульптор Леонід Козлов ходив на уроки балету, щоб спостерігати, як балерини до кінця заняття простягають свої витончені ніжки від смертельної втоми. «Не все так прекрасно у балеті. Є й протилежний бік. Ось тому моя балерина чорна і похнюплено сидить», — пояснює Козлов. Євген Дерев’янко не хоче ускладнювати собі роботи фантазмами чи кількарічними спостереженнями за моделлю. Він працює у перевіреній століттями формі — робить бронзових чоловіків і жінок, які то кружляють у дивакуватому танці, то вдячно щось чи когось слухають.

Один художник якось на дозвіллі розмірковував, чому в українському мистецтві так мало зображають оголених жінок. І сам собі відповів: напевне, все через сонце. «У нас то похмура осінь і весна, то сіра брудна зима, а скільки того літа, того сонця і бажання все з себе скинути. От добре було б жити в Італії. Там із моделями ноу проблем», — пояснював він мені. У скульпторів, виявляється, проблем із натурницями немає. Чи, може, вони часто бувають у краях, де багато сонця? Дерев’яну «Мавку» і «Наречену» у костюмі Єви зобразила Юлія Укадер, гіпсового «Велеса» зробив Анатолій Кущ (до речі, на натурі зі скульпторів він знається чи не найкраще), Василь Корчовий працює з пісковиком і творить з нього оголених «Натуру» і «Вівтар Діоніса».

Надивившись на скульптурні ню, все–таки повертаюся до кам’яної писанки, яку оминула на самому початку. «Ого, у вас тут стільки цікавого зображено. Шкода, що так мало світла. Не все розгледиш», — кажу Петру Антипу. «У мене тут 130 об’єктів. Це все символи — від Аратти, Трипілля, Київської Русі до козаччини і сучасності. А поруч стоїть берегиня, яка народжує Україну. Так що ми невмирущі. Працював над писанкою півтора роки. Через неї можна побачити автора, тут все сказано про Антипа. Я її ціную дорого. Продам за 200 тис. доларів, але з перехідного матеріалу (глиняні паляниці) за чотири місяці зроблю її бронзовою. Вона буде суперовою. Комусь пощастить», — відповідає Антип із Донецька, і вже очима шукає організаторів салону, щоб поставили ще одну лампу біля його писанки.

Купуйте, бо модно

Наталя Заболотна каже, що «Великий скульптурний салон 2008» виявився досить плідним для скульпторів. «У багатьох уже є замовлення від приватних осіб. Заможні люди будуються, хочуть мати якісні речі в своєму будинку чи садку. Модно мати у колекції автентичні речі, роботи з суб’єктивним смаком. Минулого року ми виставляли твори скульпторів за останні 15 років, а нині деякі живописці не потрапили в рамки салону, бо не так швидко працюють.

До завершення салону ще декілька днів, а ми вже маємо 30 замовлень. Це роботи вартістю від двох тисяч до трьохсот тисяч доларів. Найбільшим попитом користуються Михайло Вертуозов, Олек­сій Владіміров, Ва­силь Корчовий, Андрій Северинко, Юлій Синь­кевич та інші.

Є колекціонери, які все життя збирали антикваріат. На салон їх заманили Роден і Архипенко. Коли ж піднялися на третій поверх, не втрималися купити щось сучасне. Тепер підходять до мене і кажуть, що завдяки салону започаткували нову колекцію — сучасної скульптури».