Берлінська втома... На фоні української

21.02.2008
Берлінська втома... На фоні української

Урочиста зала Берлінського палацу, де роздають «ведмедів». (Фото Рейтер.)

Усе було доволі звично, а найтрадиційнішим для пейзажу Берлінського кінофестивалю були відгуки про те, що його конкурсна програма є надзвичайно слабкою. І що взагалі — далі нікуди, хоч фестиваль закривай, так він себе дискредитував...

 

Рентген екрана

Так само традиційним було обурення вибором журі щодо «Золотого ведмедя» — фільм «Елітний підрозділ» бразильця Жозе Падільї і мені видався непереконливою забаганкою журійних рефері. Й водночас логічною для Берлінале.

Пригадаймо, хто отримував головну нагороду в Берліні упродовж останніх років. 2002–го року — «Кривава неділя» британця Пола Ґрінграса, про розстріл демонстрації в Дубліні 35 літ тому (у чомусь схоже за стилістикою з новообраним переможцем із Бразилії, в якому спецназ наводить порядок у районах із підвищеною кримінальною аурою). 2005 — журі з нашим Андрієм Курковим віддає перевагу південноафриканській стрічці «Кармен із Халієтші» Марка Дорфорд–Мея, про чорношкіру робітницю сучасної тютюнової фабрики і її соціальні та психологічні проблеми. Коли я запитав Андрія, чим пояснюється такий вибір, він відповів: «Сміливістю!». Себто певною зухвалістю як у виборі життєвого матеріалу, так і його потрактуванні.

У 2006–му ніхто не очікував «золото» для боснійки Ясміли Збаніч та її фільму «Грбавіца», одначе ж «Ведмедя» отримала саме вона — за конкретику у відтворенні проблем звичайної жінки в дуже непростому соціумі Балкан. Рік тому головним вибором журі стала так само традиційно прописана історія китайської жінки у фільмі Ванга Кванана «Весілля Туї». Як бачимо, підтримуються фільми, орієнтовані на дослідження, випроявлення реальності. Реальності доволі «низької», проблемної, та що там — кризової для людства.

Чимало нарікань, які видаються загалом справедливими, щодо слабкої присутності східноєвропейського кіно на Берлінале. Справді, дивлячись деякі стрічки великого конкурсу, думалось: невже в Росії, Польщі, Угорщині не знайшлося фільму бодай такої ж якості? Одначе ж подивімось і з іншого боку. Які, до прикладу, російські картини запрошували на найбільші світові кінофоруми? «Сонце» Олександра Сокурова у Берліні три роки тому (й потому, три роки поспіль — нікого). Минулого року «12» Нікіти Михалкова у Венеції, «Александра» Сокурова та «Вигнання» Олександра Звягінцева в Каннах. Запрошують, по–перше, режисерські «зірки», по–справжньому відомі та авторитетні імена. А, по–друге, фільми, в яких проробляються великі ідеї світоглядного та соціально–психологічного штибу.

Таких небагато і в Росії, про українське кіно говорити у цьому плані все ще некомфортно. Хоча недавнє запрошення фільму Ігоря Подольчака Las Meninas до конкурсу авторитетного Роттердамського кінофестивалю говорить про те, що пертурбації можливі. Ну хто ще кілька років тому всерйоз сприймав румунське кіно? А нині вони — у великій фестивальній моді, без них уже ніяк. Минулого року в Каннах володарем «Золотої пальмової гілки» стала картина «4 місяці, 3 тижні і 2 дні» Крістіана Мунджу і там само, в програмі «Особливий погляд», кращою визнали стрічку «Каліфорнійські мріяння» Крістіана Немеску. Одне з пояснень, яке дають критики: румуни взялися досліджувати спадщину тоталітарного суспільства і можливості подолання тієї спадщини в соціальній психології, у товщі світоглядних, світочуттєвих нашарувань. Котрі так просто не вивітрюються і можуть поставати знов і знов (приклад сучасного російського, а за ним і українського, суспільства є красномовним свідченням того).

Хтось закопилить губу: як то можна пояснювати злет мистецтва соціальними устремліннями? А от, подумаймо — чомусь виходить, що художники ростуть в епохи, коли суспільство всерйоз хоче стати вільнішим, звільнитися від фальшу і бруду. У цьому сенсі замислимось: чи не є стан українського кіно і телебачення рентгенівським знімком нас із вами? Чому поняття «революція» перестало кореспондувати з «помаранчевими» подіями? Бо нині маємо швидше контрреволюцію... Телеекран вичистили до гламурного блиску — нас буквально примушують (у нескінченних серіалах) приймати на віру, що, окрім ситих буржуїнів і їхніх щурячих проблем, іншої реальності просто не існує. А в кіно? Його небагато, а все ж подивімось — картинку визначають фільми на кшталт «Аврори» Оксани Байрак та «Інді» Олександра Кирієнка: мелодраматичні історії казкового розливу — від реального життя тут шерсті шмат. Ну, ще історичні полотна, які не доходять до прокату — за відсутності потреби в широких мас, так слід розуміти.

Себто не помітно якихось ознак видужання суспільства. Чи ж не тому звиродніння триває, Україна доборолась «до самого краю»: чиновнича братія докрадає останнє, корупція й хабарі зросли вже не на відсотки, а в рази (і це після майданних заклинань!). І нікому, виходить так, звернутися (з екрана чи книжкових сторінок) до «і мертвих, і живих, і ненарожденних» із закликом схаменутися, отямитися, не дерти останню шкуру «з братів незрящих, гречкосіїв». Натомість той самий, висміяний ще Тарасом Шевченком, ґвалт із приводу нашої вільнолюбної ментальності, наших гетьманів великих («грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани»; та от же й ніц, як послухати нинішніх оракулів). І от ся непритомність наша, яка сягнула вершин безсоромності й сюрреальної (знов–таки Шевченкова призма згодилася б; та хто ж його нині читає?) дикуватості, позначається і на відсутності справжнього кіно. Справа не тільки в кількості — ті ж румуни продукують не надто багато. Фільми, які робляться людьми байдужими, суспільно індиферентними, сказати б яловими, не заслуговують іншої долі, аніж побиратись по смітниках, лишатися на узбіччі — мистецтва, моралі, пошуків відповідей на головні виклики часу.

Що робити? І чи треба...

Висновок дуже простий — як тільки в нас з’явиться кіно, де будуть ознаки рефлексії щодо нас самих і можливостей одужання нашого суспільства, його одразу помітять у світі. Бо ж українців загалом помічають. Зарубіжні режисери раз по раз звертаються до персонажів українського походження, відтворюючи їхні соціальні проблеми — у житті за межами вітчизни. Нагадаю, скажімо, про австрійську стрічку «Помста» Гьотца Спілмена (її було представлено у програмі «Панорама») з Іриною Потапенко в головній ролі. Остання, як з’ясувалося, у восьмирічному віці разом із батьками виїхала з Криму до Німеччини й відтоді мешкає там. Так що генетична спорідненість вочевидь є — чим і скористався режисер.

Проте берлінський дебют Української кінофундації, яку очолює Андрій Халпахчі, викликав суперечливі відгуки — артикульовані здебільшого в кулуарах. Тільки Олександр Роднянський в інтерв’ю «1+1» висловився без реверансів: «кіна» немає, а вони розкішні прийоми влаштовують...

Одначе ж є й інший бік справи. Вітчизняне кіно — це не тільки його сьогоднішні фільми, а й доволі велика і солідна за мистецьким рівнем спадщина, з якою навколишній світ надто мало знайомий. Тож сидіти склавши руки, як це й було досі, і чекати розквіту фільмів і їх авторів не є чимось розумним і продуктивним. А із сучасного кіно належить виділяти те, що є перспективним — у власне мистецькому, а відтак і фестивальному плані. У невеличкій програмі, запропонованій командою Халпахчі Європейському кіноринку, впадала в очі установка на кіно завтрашнє, зроблене молодими режисерами. Такими, як Роман Бондарчук з його короткометражним «Таксистом», — тут є ознаки кіно, схильного до відтворення і аналізу соціальної реальності, кіно тверезого і притомного... Так що — уперед, тільки без дешевої помпи і приписок зайвого, чим, на жаль, позначений каталог українських фільмів (там я знайшов навіть не існуючий фільм «Запорізька Січ» Олега Фесенка; проект, що не був реалізований).

Світло в кінці тунелю — не ближче

Дехто з критиків цьогорічного Берлінале висловлював серйозні побоювання щодо його майбутнього: мовляв, із таким рівнем конкурсної програми його швидко засунуть на периферію світового кінопроцесу. Ну, це вже надмірний радикалізм. Попри усю нерівність і неоднозначність програми стрічок, у ній ми побачили світ як такий, у складних і доволі драматичних поворотах долі — націй, спільнот, окремих особистостей.

До речі, одна із очевидних домінацій — увага до історій родин, що розгортаються на тлі великої історії. Так це було в «Катині» Анджея Вайди, так і в фільмах, вибудуваних на гарячому, сьогоднішньому матеріалі. Скажімо, у доволі сильному фільмі «Безтурботний» знаного ізраїльського режисера Амоса Коллека. Батько й син. Моше (Моше Івгі) живе в Нью–Йорку і є таким собі старечим підлітком, митцем ресторанного штибу, який п’яніє під підбадьорливі крики публіки. Син же, Цах (Ран Данкер), є військовим і служить на кордоні з Палестиною. Трапляється так, що випадково убиває палестинського хлопчика і його звільняють з армії. Відтак зависає у повітрі... Мати — полька, батько — єврей. З батьківщини — вигнанець, і хто він, чий він, до кого притулитись?

Драма чималої кількості українців... Так чи інакше, думається про своє, резонує своє, наболіле. Те, що не знаходить досі відгуку в душах українських режисерів. Для того і треба виходити у світ, аби побачити: що є в інших і чого немає в нас. Не робімо з того драми — працюймо.