Ярослав Кендзьор: До мови звикнуть. Навіть «група 239» звикла до тризуба...

18.01.2008
Ярослав Кендзьор: До мови звикнуть. Навіть «група 239» звикла до тризуба...

Ярослав Кендзьор.

Верховна Рада підготувала до розгляду близько двох сотень нових законопроектів — таку цифру принаймні озвучив спікер Арсеній Яценюк. Відповідаючи на запитання про те, яку частку в масі цих актів складають законопроекти «від культури», заступник голови профільного комітету Верховної Ради України Ярослав Кендзьор насамперед називає зміни до закону про свободу совісті та до закону про державну мову. Останній проект (у розробці «нашоукраїнця» Павла Мовчана) конкуруватиме з майже двома десятками альтернативних варіантів, написаних комуністами та «регіоналами». Кожен із них так чи інакше лобіює двомовність у державі — неприховану або латентну — залежно від здатності автора закону маскувати свої дійсні наміри, говорить народний депутат.

 

Депутати підуть до ченців, а прихильники двомовності черпатимуть досвід у США

— Пане Ярославе, а яких саме змін торкнеться новий закон про свободу совісті? Чи йтиметься у ньому, наприклад, про нові умови оренди церквою пам’яток культури? Маю на увазі дуже гостру ситуацію на території київської Нижньої лаври, де церковники в усіх промахах свого господарювання винуватять світське керівництво заповідника, а те, у свою чергу, — Московський патріархат...

— Так, це велика проблема — те, що на 17–му році незалежності з пам’яткою, яку охороняє ЮНЕСКО, так безпардонно поводяться представники неукраїнської церкви, котра, до того ж, не соромлячись, відстоює інтереси іншої держави. Якщо у нас церква відділена від держави, вона не повинна втручатися у дер­жавні справи і зловживати таким унікальним багатством, як пам’ятки Києво–Печерської лаври. Якщо ми не маємо проблем із функціонуванням Софії (хіба що поруч з заповідником ведеться будівництво, яке загрожує його цілісності), то в Лаврі ми стикаємось із доволі агресивним поводженням церковної установи, тож постає питання: а чи має вона право знаходитись там узагалі?

— Але Московський патріархат звідти вже не виженеш...

— Але й спостерігати далі за тим, як напівграмотні ченці доруйновують заповідник, теж не випадає...

— Гаразд, що конкретно ви пропонуєте для розв’язання цієї проблеми?

— Я думаю, що ми обов’язково будемо практикувати виїзні засідання комітету до Києво–Печерської лаври (які вже проводились, до речі, і в минулому), бо коли ти безпосередньо на місці пересвідчуєшся у тих «дивах», які творять у Лаврі, робота йде якось продуктивніше.

— Хочу уточнити щодо мові: чи є серед останніх законодавчих напрацювань зміни до Закону «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов», на яких наполягає Кабмін?

— Знаєте, на цій Хартії йде велика спекуляція. Чомусь, наприклад, до дії цієї хартії віднесено російську мову...

— Маєте на увазі те, що в Хартії насправді говориться про міноритарні мови, а не про мови національних меншин? Але яким тоді ви бачите статус російської мови?

— Це мова, якою користується певна частина громадян України. У Сполучених Штатах принаймні проживає (за деякими даними) близько мільйона українців, але їхніми мовними проблемами якось ніхто не переймається — це є справою української громади, яка за власний рахунок створює недільні школи, видає журнали тощо. Я не відкидаю добру волю дер­жави — допомагати у цій справі, але порівняйте, скільки витрачає Україна на комфорт російськомовного населення і що у цьому плані робить Росія? Я противник того, аби щось забороняти, проте вважаю, що 90 відсотків роботи і матеріальних витрат має брати на себе громада. А до української мови як єдиної державної звикнуть, як звикла колись (хоч процес був довгим і болісним) «група 239» до «бандерівського» прапора в стінах Верховної Ради, тризуба та до «Ще не вмерла Україна...».

Тимошенко дала мільярд, а Богословська — свою вимушену згоду

— Пане Ярославе, скільки коштів закладено в бюджеті–2008 на розвиток культури?

— Ви знаєте, мені завжди було прикро усвідомлювати те, що культура у нас — на останньому місці. Що зішкребли з бюджетного «столика» — те й дали на культуру.

— І що, Тимошенко цю традицію продовжує?

— Ні. В бюджеті–2008 асигнування на культуру збільшені дуже суттєво: за попереднього уряду на потреби культури закладалося 88 мільйонів 533 тисячі гривень, а в цьому році — 1 мільярд 160 мільйонів 242 тисячі...

— По–моєму, досить солідно. Але скажіть, будь ласка, наскільки взагалі ефективним є існування Комітету з питань культури і духовності, як і будь–якого іншого профільного парламентського комітету? На що впливають «комітетники»? Чи вплинули ви з колегами, приміром, на суму, яку ви щойно назвали?

— Комітет з питань культури і духовності завжди був проукраїнським. Але Міністерство культури (за винятком 2005 року) належало до сфери впливу Кучми або Януковича — тут, як ви розумієте, виникала певна несумісність. Я — свідок того, як і з Богуцьким, і з іншими міністрами велись дуже гострі суперечки. Зараз ми вперше маємо унікальну ситуацію, коли і Президент, і Прем’єр, і парламентська більшість — одного політичного поля ягоди. Тобто зараз, я думаю, є розуміння того, що культуру необхідно підтримувати.

— З приводу «проукраїнськості». За минулу каденцію (хай вона навіть і була «неповноцінною») ви як член комітету розробили тільки один законопроект — зміни до кримінального законодавства у зв’язку із запереченням Голодомору. Чому такий скромний коефіцієнт корисної дії?

— Минулої каденції по суті не було. Зрозуміло, що під час формування демократичної коаліції (йдеться про 2006 рік. — Ред.) було не до законотворчості. Потім, коли було сформовано «широку» коаліцію, стало ясно, що з такою більшістю жоден законопроект не пройде. Водночас у листопаді 2006–го був прийнятий закон про геноцид, тож як логічне продовження виникла потреба в юридичній підставі для кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору. Однак шлях цього законопроекту обірвався на етапі включення його до порядку денного — за це проголосували 160 депутатів...

— До складу вашого комітету входять десятеро депутатів — при необхідному мінімумі у вісім осіб. Зате в Бюджетному комітеті — натовп. Не скажеш, що «культурний» профіль користується особливим попитом. Що ви про це думаєте? І ще запитання: як до вас потрапила юристка Богословська?

— Ну, пані Інна, я так розумію, прийшла до нас не з власної волі. Вона делегована фракцією «Регіонів» за їх­ньою квотою... У нас був унікальний за складом комітет у Раді ІІІ скликання — з В’ячеславом Чорноволом, Петром Симоненком, Едуардом Гурвіцем та Леонідом Кравчуком. Щоправда, Симоненка, наприклад, ми взагалі жодного разу не бачили, і Кравчука — так само. А в попередньому парламенті комуністи делегували нам Яна Табачника, який, як не дивно, хотів бути членом комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Тобто, це я до того, що дуже часто до нас приходять люди, які не мають до культури жодного відношення або ж не хочуть мати цього відношення. Як, власне, і інтересу.

Про театри також не забудуть, а вивезених фресок складуть повний перелік

— Пане Ярославе, на початку розмови ви згадали про мовні проблеми та закон про свободу совісті. Це й усе, що цікавить профільний комітет Верховної Ради?

— Звичайно, ні. Я не хочу, аби склалося враження, що, окрім цих двох проблем, у нас більше нічого немає. На двох засіданнях комітету, які відбулися до Нового року, ми визначили ще цілу низку питань, що чекають вирішення — приміром, стан закладів культури, які мають статус національних (зокрема, Львівський театр імені Марії Заньковецької). У попередні роки аналогічна увага була до стану Одеської опери — зараз театр, слава Богу, реставрований. Тож ми плануємо провести виїзне засідання комітету в театрі Заньковецької — разом із представниками профільного міністерства і органів місцевої влади.

— А у вас прийнято брати на себе якісь персональні «соцзобов’язання»? Наприклад, конкретно вас цікавить проблема повернення художніх цінностей до України? Цьогоріч ми святкуємо 900–річний ювілей Михайлівського Золотоверхого собору, тож на часі було б згадати, як у 1934–му до Москви звідти вивозили фрески і мозаїки...

— Над цією проблемою комітет постійно працював. І багато що корисного було зроблено — з Франції повернуто архів Винниченка, частина його художніх творів та особистих речей. Наразі ми будемо ставити питання про завершення повного переліку того, що було свого часу вивезено з України зі зруйнованих більшовиками храмів, в тому числі і з Михайлівського Золотоверхого собору...

 

ДОСЬЄ «УМ»

Кендзьор Ярослав Михайлович

Народився у 1941 році на Львівщині. Освіта вища, закінчив Львівський державний університет імені Франка, факультет журналістики (1963—1966); Львівський інститут фізичної культури (1968—1976). У 1966–му — виключений із Львівського університету за контакти з «дисидентами» — Іваном Світличним, В’ячеславом Чорноволом та іншими. З 1970–го — залучений Чорноволом до видання нелегального журналу «Український вісник». У 1972 році — позбавлений роботи і виключений з інституту. Був членом ради обласної філії Української Гельсінської спілки, у 1998—1999 роках очолював редакцію газети «Час». Народний депутат шести скликань. З 2002 року обирається до Верховної Ради за списками «Нашої України». В нинішньому парламенті — заступник голови Комітету з питань культури і духовності.