Іграшковий культ

11.01.2008
Іграшковий культ

Цьогоріч на виставці в київському Музеї Шевченка вперше експонуються вертепи XVIII століття. (Фото УНІАН.)

Восьмий рік поспіль у різдвяний час виставка української традиційної іграшки та ляльки демонструється в київському Музеї Тараса Шевченка — старовинні й сучасні іграшки з глини, дерева, соломи, тіста, сиру, ляльки з тканини, різдвяне печиво для дітей. Якось демонструвалися археологічні старожитності — іграшки трипільської культури, яким по п’ять тисяч років. Цього року відвідувачі, окрім іншого, милуються старовинними вертепами XVIIІ століття. До організаторів виставки (Національного музею Тараса Шевченка, Музею народної архітектури та побуту НАНУ, а раніше — Спілки майстрів народного мистецтва України, галереї «Ляльковий Дім», Кабінету іграшки Міністерства освіти, що після кількох років виставок став Державним музеєм) вперше долучився Музей театрального, музичного й кіномистецтва України, який зі своїх фондів надав вертепні будиночки і ляльки, зокрема знаменитий Сокирянський вертеп. Ініціатор і головний організатор виставки етнограф Олесь Доля розповідає читачам «УМ» про ідею і восьмирічну історію столичного свята іграшки.

 

Донька Ющенка замовила на виставці ляльку–мотанку

— Пане Олексію, перший рік виставка іграшки і ляльки в Національному музеї Тараса Шевченка вмістилася в одному залі. На цей раз іграшки виставлено уже в шести залах. Все більшає робіт сучасних майстрів. Можливо, вони стали робити іграшки заради виставки?

— Справді, на першій нашій виставці були іграшки переважно з музейних колекцій. На другій виставці з’явилося кілька нових робіт сучасних майстрів. А тепер дуже багато творчих людей хочуть взяти участь у цій виставці, приносять багато іграшок, ляльок. Доводиться навіть відмовляти. А тоді, вісім років тому, було враження, що відійдуть старі майстри і народну іграшку вже ніхто не робитиме. Років п’ять тому я запитав у майстрині Ганни Діденко з Опішні: чому немає молодих майстрів? Вона відповіла, що невигідно. Вони ліпше зроблять якісь сувеніри — це швидше, простіше і дорожче продасться. На той час в Опішні залишалися одиниці гончарів, які робили іграшку. Але зараз, слава Богу, традиція відроджується. Над іграшкою працюють багато майстрів, які раніше й не думали про це. Наприклад, різьбяр Анатолій Бровченко робить чудові воли і коні з дерева. До цього він робив меблі, лише для сина вирізьбив коника. Він був переконаний, що більше нікому такі іграшки не потрібні. Але зробив кілька робіт на виставку. І став отримувати стільки замовлень, що ледь встигає їх виконувати.

Перші роки в мене іноді запитували: навіщо це робити, сучасним дітям це вже нецікаво? А я пропонував спитати про це в самих дітей, які приходять на виставку. Я не чув жодного разу, аби на виставці якась дитина сказала, що їй це нецікаво. Діти бачать світ по–своєму, не спотвореним. Ринок сучасної іграшки роблять дорослі — вони її і придумують, і купують. У дитини немає вибору. Тому нині переважає агресія, зло, насильство. На виставці ж української традиційної іграшки та ляльки з тисячі–півтори іграшок, які там представлені, ви не побачите жодної злої чи агресивної.

— Ви знаєте якихось відомих людей, чиї діти гралися б народними іграшками?

— Багато відомих політиків, митців замовляли й купували для своїх дітей народну іграшку. Коли два роки тому на виставку прийшла Катерина Михайлівна Ющенко зі своїми дітьми, дівчатка довго ходили, розглядали ляльки — від мотанки до авторських складних робіт. Тоді одна з дочок Президента підійшла до найпростіших ляльок–мотанок (я попросив у селі, то мені наробили) і сказала: «Як би я хотіла мати в себе таку ляльку!».

Діти відчувають ляльку по–своєму. Для них це образ, з яким можна фантазувати, творити.

Минулого року на відкритті виставки Юрій Іванович Костенко сказав, що дуже хотів би, щоб його внуки гралися такими іграшками. Звичайно, коли в нього народився внук, він купив йому дерев’яного коника.

— Чи могла б з’явитися в Києві крамничка традиційної іграшки, як це є в центрі Праги, Варшави та інших європейських міст?

— Думаю, що це можливо. Якийсь час на Андріївському узвозі була галерея «Ляльковий дім», де можна було придбати і народну іграшку. Було б добре в якомусь магазині зробити відділ народної іграшки поряд з покемонами, трансформерами та іншими потворами, щоб дитина сама могла вибрати, що їй до душі. Поки що таку іграшку можна купити в Музеї народної архітектури та побуту на ярмарках у травні й вересні, на які приїжджають 500 — 600 майстрів з усієї України, і на Днях ремесел. До речі, виробництво народної іграшки не може бути масовим. Колись її робили самі батьки. Для дитини іграшка, зроблена мамою чи татом, дорожча за куплену.

Замість матрьошок наші депутати везуть за кордон українську ляльку

— Мабуть, творення іграшок «виховує» і самого майстра...

— Мені запам’яталося спілкування з майстринею з Опішні Олександрою Селюченко, яка присвятила своє життя глині й іграшці. Жила сама, казала: «Кому треба такі жінки, як я? Інші несуть чоловікам пиво, а в мене завжди в сумці глина». Якось ми приїхали в Опішню, а в неї на столі стоїть композиція «Колядники», вона з ними розмовляє, кожна іграшка для неї — як жива. Вона розповідала, як її примушували на керамічному заводі робити якісь «конвейєрні» речі, які в магазині ніхто не брав. Вона скупила всі ті вироби і потрощила. У Олександри Селюченко навіть листи були особливі. Вона могла почати з того, що от зима, одна сніжинка хоче наздогнати іншу, щоб укрити теплою ковдрою землю. Такі майстри — особливі, вони бачать світ через дитячі образи.

Дуже гарні дерев’яні мальовані іграшки Івана Приходька — пташечки, зайчики, ведмеді–ковалі, які рухаються і б’ють молотками по ковадлу. Якось ми приїхали до нього: іграшки лежать на столі, на лаві, на печі. А одна — під лавкою, далеко. Дістаю — а то ведмеді–ковалі, де замість ковадла — голова Леніна і написано: «Катюзі по заслузі».

Є майстри, які творять авторські, колекційні іграшки. Тетяна Федорова з Ірпеня вже має цілу колекцію фігурок історичних постатей у відповідному вбранні. Зараз робить ляльки–листівки, є в неї мініатюрна лялечка, «зростом» у кілька сантиметрів, все на ній вишито вручну. Світлана Грибан із Глухова, що на Сумщині, робить фантастичні ляльки. Сама кроїть, вишиває. Людмила Тесленко–Пономаренко на цьогорічну виставку змогла дати лише одну ляльку, бо на кілька місяців наперед має замовлення на ляльки — і з Верховної Ради, і з секретаріату Президента, Кабміну. Лялька в народному одязі в усьому світі є сувеніром, що представляє державу. Раніше наші урядовці возили матрьошки, а тепер мають змогу представити Україну вишуканою українською лялькою.

— Чим ви самі гралися в дитинстві?

— Магазинні іграшки мені не дуже запам’яталися. Був ведмедик плюшевий… Пам’ятаю, ми самі щось робили: коники з дерева, корову з огірка, якихось звірів з жолудів, листочків. Для дитини іграшка завжди є в комплексі з цілою культурою, з грою, скоромовками, загадками, страшилками. Я завжди наголошую, що народна іграшка з дерева, соломи, кераміки, на відміну від дешевої китайської забавки, екологічно чиста і не шкодить, коли маля торкається її руками, бере до рота, гризе. До того ж вона розвиває дитину. Через звірів–птахів з глини, дерева, соломи пізнається природа. А що дитина пізнає, коли гратиметься вампірятами чи покемонами? Якось, ще перед першою виставкою я спитав у хлопчика років чотирьох: «Ким ти хочеш бути?» «Трансформером». Це страшно, коли дитина хоче стати потворою.

Виставку зробили на «голому» ентузіазмі

— Ви вже видали свою книжку про народну іграшку?

— Ні (сміється). Але мене тішить, що після започаткування виставки в Україні видано вже з десяток книжок про іграшку і ляльку. Мені кажуть: уже всі написали, ти один не написав. І слава Богу, що люди досліджують, пишуть, видають. Головне, що тема ця вже є цікавою, як зараз кажуть, «розкрученою». Для порівняння, був час, коли в Україні лишився тільки один традиційний кобзар. Потім від нього навчився Микола Будник і від нього традицію перейняли вже десятки молодих людей, відтворилася ціла кобзарська школа, кобзарські цехи є зараз у Києві, Полтаві, Харкові. Так само з іграшкою.

— Чи були у вас якісь перешкоди в організації виставки?

— Не було, бо все робиться на ентузіазмі, ніяких коштів ніхто не виділяє. Музей Шевченка дає приміщення. Я розумію, що це таке — отримати безплатно в центрі Києва шість виставкових залів. Але керівництво розуміє, що виховання майбутніх поколінь — це справа дуже важлива. Знову ж, щоб перевезти експонати, просиш машину в когось із знайомих. Є багато людей, які хочуть допомогти, долучаються і працюють, без фінансової вигоди.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Олексій Доля народився 1964 в історичному селі Плішевець на Полтавщині. У 1989 році закінчив факультет філології Київського університету імені Тараса Шевченка. Фольклорист, етнограф. Починаючи з третього курсу і до цього часу працює в Музеї народної архітектури і побуту НАНУ. Нині — заступник директора музею. Заслужений працівник культури України. Автор публікацій про українську народну культуру і багатьох фольклорних записів. Один з організаторів першого фестивалю «Червона рута», член Оргкомітету фестивалю «Країна мрій».

  • Масниця для миру

    Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>

  • Шик у вовні

    Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>

  • Кобзар Русалім

    Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>

  • Бережіть, берегині!

    Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>

  • Принади архаїчної трапези

    Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>

  • Скарби з бабусиних скринь i душ

    У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ­ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>