Як у Рік Свині Януковичу свиню підклали

Стратегічною метою так званої «антикризової» коаліції у Верховній Раді та уряду Віктора Януковича було здійснення політичної реформи та реалізація її вузлової ідеї змінити президентсько–парламентську форму правління на парламентсько–президентську. При цьому зовсім не вивчалася ефективність цієї реформи, не прораховувалися її доцільність та наслідки. Як показав український досвід, політреформа з самого початку набула негативних тенденцій як щодо держави, так і суспільства в цілому. І все це тому, що в ході перетворень домінували інтереси потужних антиукраїнських олігархічних груп, які переймалися не стільки оптимізацією моделі управління, запозиченням європейського досвіду, комплексними питаннями реформування політичної системи України на благо всього суспільства, скільки зосередилися на вузькокланових цілях.

І саме маневри та бої навколо можливого продовження конституційної реформи стали причиною головних політичних подій 2007 року в Україні – розпуску парламенту та обрання нової Ради з новою більшістю.

«Даєш 300 голосів до Першотравня!»

Згадаймо, з чого починався Рік Свині. Парламентська більшість та уряд робили все можливе, щоб здійснити політичну реформу швидко, впродовж 2007 року, добре розуміючи, що спроби передати повноту виконавчої влади від Президента до Прем’єр–міністра, узалежнити вищий законодавчий орган — Верховну Раду — від сформованого уряду викличуть рішучий спротив Президента, патріотичних і дер­жавницьких партій, переважної більшості виборців. І це природно, адже наслідки дії першої частини політичної реформи довели: зосередження влади в руках Прем’єр–міністра породило ще більший авторитаризм, ніж при президентській республіці. «Антикризова» більшість та уряд Януковича спричинили в Україні нестабільність та дуалізм влади.

Ухвалений «антикризовиками» за підтримки БЮТ закон про Кабмін тлумачив повноваження лише власного суб’єкта, ввібравши в себе важливу частину повноважень Президента. Суб’єктивне трактування повноважень уряду та глави держави призвело до нечуваного загострення політичного становища.

Конституційна реформа суттєво обмежувала можливості суспільства контролювати владу. «Універсали» «більшовики» зневажили, а в парламенті «перекуповували» й «перевербовували» до складу «антикризової» коаліції все нових депутатів, обраних від «Нашої України» та Блоку Тимошенко. Голова ВР Олександр Мороз окреслив мету та графік коаліції: конституційна більшість — 300 голосів — уже на початку травня.

Усе це зумовило швидке наростання конфронтації між «синьо–білим» парламентом та Президентом, і її розв’язка була справою часу.

«Похмілля» після Дня сміху

У Віктора Ющенка не залишалося іншого вибору, окрім розпуску Верховної Ради V скликання. Тож 2 квітня світ побачив президентський указ про дострокове припинення повноважень ВР та про призначення позачергових парламентських виборів. Віктор Ющенко пояснив такий крок перш за все «політичною корупцією» у ВР та невідповідністю конфігурації парламенту результатам виборів 2006 року. Крок Ющенка, хоч і не вельми обґрунтований юридично, був важливим ще й у контексті захисту від урядовців із Партії регіонів (а їхня політика дедалі більшою мірою відхилялася від інтересів Української держави, роз’їдала й так слабке її підґрунтя — питання надання російській мові статусу другої державної, прагнення інтерпретувати національну історію в контексті загальноросійської, зовнішньополітична орієнтація на Росію тощо).

Масові акції прихильників коаліції на вулицях Києва були марними: після кількох перенесень датою дострокових виборів затвердили 30 вересня. Апогеєм протистояння став штурм спецпідрозділами МВС Генеральної прокуратури, де обидві сторони намагалися змінити керівництво. До столиці вже рухалися підконтрольні Президентові Внутрішні війська, однак у результаті тривалої наради глава держави, Прем’єр і спікер парламенту знайшли компроміс. Підставою для розпуску ВР стало складання «меншовиками» депутатських повноважень — за наявності менш як 300 депутатів Рада втратила легітимність.

Дострокові вибори ВР: робота над помилками

Тривідсотковий бар’єр подолали п’ять політичних сил — Партія регіонів, Блок Тимошенко, «Наша Україна — Народна самооборона», Компартія та, дещо несподівано, Блок Литвина. Остаточно підтвердився висновок: у країні сформувалося і діє три центри політичного, економічного і духовного життя: Центральна Україна, Західний регіон, Східний і Південний регіони. Центральна і Західна Україна практично об’єдналися навколо БЮТ та «НУНС». Східні й Південні області включно з Кримом продовжують залишатися опорою «Регіонів». БЮТ і «НУНС» набрали разом 44,86% голосів, що дало 228 депутатських місць. На виборах 2006 року ці сили отримали 36,24% (210 мандатів). Збільшення табору «помаранчевих» виборців на 8,62%, що вилилося в плюс 18 депутатських місць,
— вагома перемога. Надто ж із огляду на те, що «помаранчеві» у 2005 році вже мали найбільший об’єм влади й потому значно розгубили рейтинг.

Найбільшого успіху досяг Блок Тимошенко. Це єдина політична сила, яка в усіх 27 регіонах України без винятку отримала приріст голосів виборців. БЮТ здобув на 1,5 млн. голосів більше у порівнянні з 2006 роком. Його виборчий електорат зріс із 22,29% (129 мандатів) до 30,71% (156 депутатських місць).

Прем’єрська Партія регіонів зазнала поразки. Факт здобуття першого місця на виборах із показником 34,37% голосів (проти 32,14% — у 2006 році) є маловтішним. Адже на тлі зниження явки виборців за ПР насправді проголосувало менше людей, ніж минулого року.

У новій конфігурації правлячої коаліції Партія регіонів не представлена, попри її велике бажання утворити «ширку» з «Нашою Україною» і Блоком Литвина та, можливо, комуністами. А найбільшою втратою для «донецьких» є те, що ПР вочевидь минула пік свого розвитку, втратила перспективу — настав час затухання її владного й творчого потенціалу. ПР та уряд Януковича, з одного боку, сприймаються як представники великого капіталу, а з іншого — як сили антиукраїнські.

Тож, з огляду на результати дострокових виборів, пріоритет національних дер­жавних інтересів став помітнішим в українському суспільстві.

Відчутних втрат зазнав блок «НУНС». Якщо у 2006 році його попередниця «Наша Україна» посіла перше місце — у трьох регіонах, а друге — у десяти, то тепер лідерство «НУНС» зберіг лише в одній області, а друге місце посів у 12 регіонах. Пропрезидентська сила, незважаючи на приплив молодих політиків та об’єднання з широко розрекламованим рухом «Народна самооборона» Юрія Луценка, збільшила свій виборчий електорат лише на 0,2% і в підсумку втратила дев’ять депутатських місць. Зниження підтримки «наших» відбулося у 12 областях.

В умовах підвищення цін, очевидного підвищення ролі олігархів та великого капіталу Компартія України покращила свої позиції: частка її виборців зросла з 3,66% до 5,39%. Натомість краху зазнала Соціалістична партія, яка отримала всього 2,86% голосів (проти 5,69% у 2006 році). Виборці розчарувалися в Олександрі Морозі, який, всупереч їхнім симпатіям, перейшов із демократичного табору під крило «регіоналів».

Саме падіння соціалістів стало ключовим у тому, що «антикризова» коаліція втратила політичну владу.

Новий початок, нові реформи

Новообрана Верховна Рада почала роботу 23 листопада. Демократична коаліція утворена у форматі БЮТ«НУНС» й нараховує 227 депутатів. Об’єдналися всі, крім близького до «Регіонів» «НУНсівця» Івана Плюща. За узгодженням із Президентом, на посаду Голови Верховної Ради висунули й обрали молодого Арсенія Яценюка — списочника «Нашої України», досить нейтрального як для «донецьких» екс–міністра закордонних справ. Призначення уряду на чолі з Юлією Тимошенко супроводжувалося жорстоким протистоянням, особливо впродовж 11–18 грудня. Але обидві «помаранчеві» сили виконали свою перед­виборчу обіцянку, й Кабмін Тимошенко запрацював. Союз БЮТ та «НУНС», схвалений Президентом Ющенком, підтвердив спроможність зупинити спекуляцію національними інтересами України на догоду проросійським колам та задля збагачення вузького кола олігархів.

Незначна перевага (у два голоси) вимагає від демократичної коаліції додаткової мобілізації сил. Дві неправильно натиснуті кнопки нівелюють перевагу «помаранчевих», тож навіть за Прем’єра й міністрів голосували з другої спроби — не системою «Рада», а почерговим підняттям рук. Зняти напруження частково можна за рахунок поглиблення співробітництва з Блоком Литвина, що стабілізує ситуацію у ВР України й зробить коаліцію стійкішою, позбавить опозицію додаткових важелів під час гострих протистоянь.

Серед першочергових завдань нової коаліції та уряду — наведення правопорядку, припинення хаосу в законодавстві, ліквідація тіньових схем в економіці та на фінансовому ринку, у сфері приватизації, впроваджених під час урядування Януковича. Поле для рішучих дій дуже широке, особливо у законотворчій сфері. Так, упродовж 2006 року в Україні було прийнято понад 700 законів, 1300 указів Президента, 1856 постанов КМ України. Половина цих нормативних актів наступного року зазнала змін і доповнень. За частотою внесення змін до правової бази Україна впевнено лідирує в Європі. На думку академіка–правника Юрія Шемшученка, в Україні панує повний правовий нігілізм, суцільне невиконання законів.

Нормативно–правова база, у тому числі й Конституція та Закон «Про Кабінет Міністів України», є цьому наочним підтвердженням. Схваленням згаданого закону парламентарії показали, що вони відстоюють не так право, загальнодержавні інтереси, як інтереси окремих груп. Тож тепер центральне місце на шляху оптимізації політичної системи України посідає прийняття нової Конституції та нового закону про Кабмін.

Набутий досвід після впровадження «конституційної реформи–1» показав, що політична система не лише не вдосконалилася, а політична криза не тільки не зійшла нанівець, а навпаки, становище в цілому погіршилося. Громадяни позбавлені права обирати потужного за об’ємом повноважень Прем’єр–міністра, значить, вони позбавлені права й контролювати його діяльність. А раз просто виборці не мають цих прав, то, відповідно, цим привілеєм наділені інші, ті, хто його обирає, олігархічні кола. В нинішніх умовах України цей фактор є, мабуть, найвагомішим, щоб визнати пріоритетною не парламентсько–президенську, а президентсько–парламентську модель. Але це вже — завдання на наступний рік. Продовжувати удосконалення системи влади необхідно з урахуванням отриманого, переважно гіркого досвіду дії першої частини політичної реформи. Основу цього напряму складають ініціативи Президента щодо створення Національної конституційної ради.

Поліпшити механізм державного управління буде дуже складно. Як і переламати негативні тенденції в економіці, залишені урядом Януковича. Так що демократичну коаліцію чекають величезні випробування...

Олександр ДЕРЖАЛЮК
старший консультант Національного інституту стратегічних досліджень