Під час вручення премії ім. В. Стуса Тарас Компаниченко хапався за серце,

17.01.2004
Під час вручення премії ім. В. Стуса Тарас Компаниченко хапався за серце,

Голова журi Євген Сверстюк вiтає художницю Iванну Крип'якевич. (Фото Євгена КОЛЕСНИКА.)

      Стусове плем'я — так охрестив письменник Євген Сверстюк цьогорічних лауреатів премії імені Василя Стуса. Їхніх шанувальників десь на годину затримали величезна сльота і лапатий густющий сніг. Але частина, як і було домовлено, прийшла все ж у київський Будинок учителя на вісімнадцяту. Наслідок — трьох переможців нагороджували протягом трьох годин. Талантом, актуальною присутністю в культурному полі та громадською позицією в 2003 році вирізнилися художниця Іванна Крип'якевич, письменник Кость Москалець та композитор і виконавець Тарас Компаниченко. Голова журі Євген Сверстюк зауважив: «Із тисячі людей дуже важко було вибрати трьох. Ми проминули Ніну Матвієнко, Людмилу Сеникіну, Михайла Хейфіца. Нечасто я відчуваю себе таким безпорадним».

      Винуватці свята в один голос стверджують, що вони нічого не знали. Викладачка Львівського католицького університету Іванна Крип'якевич каже, що й не думала про перемогу:

      — Так, я вирізаю ікони на штукатурці, малюю їх на дошках, роблю вітражі. Тобто знайома з усіма монументальними техніками. Але я ніколи не робила жодної персональної виставки. Не маю потреби реклами чи самореклами. Якщо людям подобаються мої розписи церкви св. Йосипа у Львові, ікони Богородиці, «Розп'яття з червоними квадратами» в церкві св. Миколая, то це просто приємно. Перша думка, коли сказали, що я отримала премію: може, вийшло якесь непорозуміння? Для мене ім'я Стуса святе. І все, що з ним пов'язано, теж. Тепер, коли розумію, що я лауреатка, таке відчуття, ніби я стала другом Стуса.

      — Як ви прийшли до сакрального мистецтва?

      — З народження. Моя родина і по материній, і по батьковій лінії — священики. Тому щонеділі ми ходили на службу Божу. Вже це формує дитину. У підлітковому віці, коли інші діти починають себе шукати, в мене проблем пошуку не було. Тому, що хребет заклався. Божий хребет. Але спочатку я ходила до звичайної художньої школи, малювала звичайні речі: натюрморти, пейзажі. Пізніше один львівський священик замовив у мене розп'яття до церкви. І я намалювала звичайну людину на хресті. А священик сказав: «Це не розп'яття». Бог — це не красунчик із Голлівуду. Його образ треба осмислити, пропустити через себе. Це не просто фізичне розп'яття. Ікона не є реальним зображенням, там має бути якась думка. В Ісусі закладена думка відкуплення. А як це показати?.. Відтоді малюю ікони.

      — Чи правда, що перед створенням ікони автор має поститися?

      — Це приходить саме: людина готується духовно. В мене був такий випадок, коли я різьбила ікону на стіні. Величезна Богородиця. І коли я творила руку Марії, відчула якесь тепло, контакт з іконою. У такі хвилини не те що їсти, тоді нічого не хочеться, крім різьбити і просити Бога, щоб допоміг.

      — А сім'я допомагає чимось у творчій роботі?

      — У мене четверо дітей. Вони стимулюють творчість. Ісус сказав: «Поки не будете, як діти, не увійдете в царство небесне». Я  вчусь у своїх дітей по-дитячому захоплюватись. А найбільше вдячна чоловікові, священику отцю Димитру. Він розуміє, що я без творчості не можу жити. Іноді навіть жартома каже: «Іди звідси геть у майстерню і працюй». Я щаслива, що маю такого чоловіка, цікаву, гармонійну людину.

      — Ви — онука видатного історика Івана Крип'якевича. Чи легко носити таке прізвище?

      — Дід Іван помер у 1967-му, а я народилась у 1968 р. Тож не бачила і не знаю його. Прізвищем пишаюсь, але не вихваляюся, звісно.

      — А чи має видатна українська художниця, онука Івана Крип'якевича, якийсь рецепт успіху? Може, це життєве кредо?

      — Таке запитання поставила одна французька журналістка, яка приїхала в Карпати, старому гуцулу. І він сказав два слова. Вони мені страшенно сподобались, і я б могла під ними підписатися: «Бог і земля». Бог найважливіший, а земля — це люди, яких ми на ній зустрічаємо. Важливо в особі ближнього бачити Бога. В кожному — навіть той бомж, жебрак, навіть якийсь міністр, якого ніхто не любить. В усіх нас є часточка Бога.

* * *

      Про письменника Костя Москальця можна сказати: «Пісня «Лиш вона...» — і все стане зрозуміло. Але якщо цим не обмежуватися, то на вручення премії він запізнився, сказав пару слів після довгого вступу Михайлини Коцюбинської й заховався серед глядачів.

      — Пане Костянтине, — запитую, — чому так мало поспілкувалися з шанувальниками?

      — Я завжди так говорю. Мало, але по суті.

      — А от, наприклад, критик Євген Баран зауважив, що вашу книжку «Келія чайної троянди» можна характеризувати так: сиджу сам у кімнаті, палю цигарку і розмірковую ні про що.

      — Щодо кімнати і цигарок — то дійсно так. Але ж «Келія...» — це щоденник. Я його можу друкувати в 15 або 16 томах, адже щоденник має бути далі. Та й сам я не виписався. А випишусь, коли помру.

      — Де ваші шанувальники зможуть побачити свого кумира найближчим часом?

      — Хіба в моєму селі Макіївка. Бо зараз працюю з Віктором Морозовим над одним суто гітарним проектом. Це не група «Мертвий півень», лише Морозов. Має бути експеримент, тому «розколюватися» на подробиці не хочу. Зараз це все, чим я зайнятий.

* * *

      А молодий кобзар Тарас Компаниченко взагалі не знав, що отримав премію ім. Василя Стуса. І так хвилювався, що в нього розболілося серце. Тому зі мною він спілкувався, спершись плечима на стіну:

      — Мої рідні приховали це від мене. Мати сказала, що треба прийти в Будинок учителя і щось зіграти. Чесно кажучи, і не сподівався, бо дотримуюсь кобзарсько-лірницької традиції. Тобто не відходжу від правил гри кобзарів, які були сотні років тому.

      — Коли ви їздите за кордон, як там сприймають виконання українських дум?

      — Але чому ви запитуєте про закордон? Адже побутує така хибна думка, що навіть серед українців народна музика вже застаріла. То розкажу вам таке. Я живу в Боярці, і коли одного разу останньою електричкою повертався з поважної київської презентації, друзі мене попросили зіграти на лірі. І я заграв те, що тільки-но виконував на тій поважній презентації для депутатів: про Варвару, Юрія, Ісуса на хресті. І ті люди, які везуть у своїх візочках недопродані яблука, у вагоні, де дим, шкарпетки, сало, парфуми, вони просили зіграти ще і ще. Вони розчулилися... А щодо закордону... Наприклад, у Кракові є такий дуже багатий чоловік Мачек Войцеховскі. Він як один раз почув, що я співаю, то тепер щоразу, коли маю десь виступ (хай навіть у Тернополі чи Кам'янці-Подільському), він жене туди авто. Думаю, незабаром у Львові, де буду презентувати кілька своїх дисків, знову його побачити. От.