Перманентний наступ «нових багатих» на заповідні природні куточки країни якщо за масштабами і не вважається стихійним лихом, то за наслідками впливу на екосистему не надто від нього відрізняється. Серед найпоказовіших і найвідоміших прикладів — забудова територій Кончі-Озерної під Києвом чи Нікітського ботанічного саду під Ялтою. Один з ласих шматочків — Поділля з його мальовничими пейзажами, яке Леся Українка небезпідставно назвала «красою України», а данський поет Тор Ланге, обираючи тут на схилі літ місце постійного мешкання, взагалі нарік «степовою Елладою». Однак на ньому розгортаються ті ж самі процеси.

Коли ви дістанетеся до «української Венеції» — містечка Вилкового, що в південно-західному куточку Одещини, то всі ваші пізнавальні бажання пересилить одне нетерпіння: одразу ж, без перепочинку, кинутися в обійми блакитно-зеленого заповідного Дунаю — і всотувати очима невимовну красу, на дотик серця відчути звабу Божого раю.

Осінній ліс оспіваний стількома, що, здається, нічого не додати. Проте у дерев, як і у людей, свої долі, свої історії, зовсім не схожі, неповторні. Скажімо, чому це урочище називається Литовським бором? Виявляється, походження зовсім не іноземне. Від сусіднього села на ймення Литовка. А село таку назву отримало, бо мало колись поміщика Литовченка.