Будь–який письменник, крім того, що пише, час від часу має презентувати свої книжки як за допомогою медійних засобів, так і під час живих зустрічей із читачами. Відвідавши на своєму віку чимало презентацій та зустрічей як із вітчизняними, так і з закордонними виробниками літературних цінностей, можу, попри всю розмаїтість цих дійств, зробити певні узагальнення.

Хто помічає, аналізує, зрештою, рекламує літературний процес України? Сьогодні орієнтирами у світі літературних новинок стають не відділи критики так званих «товстих журналів», не книжкові колонки в газетах. Цю роль виконують інтернет–сайти. «Сумно», «Кульбіт», «ЛітАкцент» поступово заповнюють лакуну відсутності критики в українському культурному просторі. Ми зустрілися із керівником одного з таких віртуальних проектів Володимиром Панченком, професором Національного університету «Києво–Могилянська академія», доктором філологічних наук. П’ємо чай, говоримо про минуле і майбутнє.

Три години в прямому ефірі радіо «Культура» тривало нагородження лауреатів та дипломантів другого конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр». Цю урочисту подію відвідало багато відомих українських акторів: Ада Роговцева, Анатолій Паламаренко, Галина Яблонська, Раїса Недашківська, Лариса Хоролець... Вела програму Наталя Сумська. Актори читали уривки з радіоп’єс лауреатів конкурсу. Відчувалося, що зіркам сцени цікава акторська робота, коли доводиться працювати лише голосом. Там теж є великі можливості для акторського самовираження.

З Олексієм Сокирком ми зустрілися на історичному Подолі в кав’ярні Театр Кави. Говоримо про історичні події й про те, як вони сприймаються у суспільстві. Спочатку з’ясовуємо, як наш співрозмовник бачить громадянську релігію сучасної України: як усе ще радянську, як проросійську (російську — імперську), як усе–таки українську, як еклектичну, ніяку?

Кілька років тому інформаційні агенції України та Росії обійшла новина: колишня киянка стала лауреатом престижної французької літературної премії Ренодо. Йшлося про французьку письменницю Ірен Неміровські, дочку заможного єврейського комерсанта з Києва, родина якого емігрувала в революцію й оселилася у Франції.

З акторкою київського Молодого театру, заслуженою артисткою України, дружиною міністра культури і туризму Лідією Вовкун ми зустрілися невдовзі після святкування її ювілею, «коли відчуває себе душа — Імператрицею». Говоримо про початок її творчого шляху, про навчання в театральному інституті імені Карпенка–Карого, про народження сина, в якого зараз уже є свій маленький хлопчик, про призначення в Чернівці, про роботу в театрі імені Кобилянської, про переїзд до Києва... Але про мистецтво говорити цікавіше, ніж про справи родинні, тож значно більше часу приділяємо новій прем’єрі Молодого театру — моноспектаклю «Емілі» за п’єсою американського драматурга Льюїса.

Пан Леонід Фінберг є мало не обов’язковою постаттю українських інтелектуальних зібрань. Він — видавець, організатор виставок, конференцій, знавець єврейської історії та українсько–єврейських відносин, яким уже так багато років. Ми зустрілися з ним у приміщенні Центру юдаїки на території Києво–Могилянської академії.

У книгарні «Є» відбулася презентація аудіодиску поезії Тараса Шевченка «Пророк», який начитав відомий український актор, народний артист України, лауреат Шевченківської премії Михайло Мельник... Це привід поговорити про безсмертне мистецтво, великого поета і унікального актора.

Поезія Світлани Йовенко була неодмінною складовою культурного життя України. Ім'я поетеси було відоме за межами України, її поезії перекладалися мовами світу. І зараз пам'ятається її пристрасна інтимна лірика, рядки на зразок «Навіть за день до смерті/ Тільки любові». Тепер ім'я однієї з найвідоміших українських поетес напівзабуте, хоча пані Світлана активно присутня в літературному процесі: в 1999 році видала збірку прози «Жінка в зоні», працює заввідділу поезії й критики в часописі «Вітчизна». І навіть присудження пані Світлані премії «Золота Фортуна», почесної нагороди, яку мали Бела Ахмадуліна, Патрісія Каас, Кароль Войтила, вірші якого Світлана Йовенко, до речі, перекладала, не прозвучало в медіа. Зрештою, коли Юрій Андрухович отримав ту саму премію, що й Мілан Кундера, про це довідалися всі. Саме з питання про забуття ми починаємо нашу розмову за чашкою італійського капучино в «Будинку кави» на вулиці Олеся Гончара неподалік від письменницького будинку, де мешкає поетеса.

Коли Григорій Грабович почав постійно працювати в Україні, його науковий доробок і сама його постать викликали підвищену увагу, якої, загалом, ні науковець, ні головний редактор наукового видавництва викликати не повинен. Коли в Україні кажуть «гарвардський професор», усі знають, про кого йдеться, і в одних колах ці слова вимовляють з повагою, а в інших — із гнівною іронією. І справа, очевидно, не в професорі як такому, справа — у ставленні різнил кіл українського пострадянського суспільства до української літератури, до українських святинь і до ключової постаті української культури Тараса Шевченка. Про все це ми й говоримо з гарвардським професором і головним редактором видавництва «Критика» на затишній терасі редакції з тарелями мелітопольських черешень.