Живучи в XIX столітті, Шевченко справедливо викривав тих, хто й зараз вдерся на нашу землю. Викривав через біль, страждання, лють і руїни, які вони після себе лишали тоді і лишають нині. Він їх не називав росіянами, він висловлювався інакше: «чужі люде», «недолюди».
Триває вже дванадцятий місяць повномасштабної кровопролитної війни. Зараз дуже складний час для всіх: і для тих, хто чекав, що війна швидко завершиться, і для тих, хто розумів, що вона триватиме довго.
Ми віримо і відчуваємо, що нині молитовно з нами радіють преподобні Отці Печерські на чолі з великими світильниками благочестя – Антонієм і Феодосієм. Радіють на небесах святитель Іларіон – перший уродженець Руси на Київському Митрополичому престолі та подвижник, який тут розпочав своє служіння.
За цей рік ми чітко побачили, хто є нам справжнім другом, а хто був вовком в овечій шкурі. Зрозуміли навіть ті, хто не бачив цього за 8 років війни і три століття поневолення, що наш самозваний «брат» гірший за відкритого ворога, бо гострив ножа на наше горло під слова про «братерство».
Україна вшановує пам'ять жертв голодоморів на території України. Не одного лише Голодомору-геноциду, який російська пропаганда досі наполегливо намагається називати «голодом по всій території Совєтського Союзу», а трьох актів масового жорсткого терору: 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 рр.
Тому закликаю: не падайте духом і не опускайте руки! Бо якщо піддатися духовній втомі, то її «плодами» будуть пригніченість, безнадія, журба, зневіра, збайдужіння, зачерствілість серця, відчай. А це якраз і потрібне нашому ворогу, аби нас здолати.
Вже ніхто у світі не сплутає росію та Україну. Комплекс меншовартості українців розвіяний та відійшов у небуття. Вже не виникає сумнівів щодо державної української мови. Ми зрозуміли і переконалися на власному досвіді – наскільки українці далекі від того північного народу.
