Раду Поклітару: Я — не тиран. Але й не демократ

14.09.2007
Раду Поклітару: Я — не тиран. Але й не демократ

Минулого року в столиці з’явився новий театр. З претензійною назвою «Київ модерн–балет». Щодо перспективності цього проекту тоді «вималювалося» дві протилежні точки зору: більшість навколо балетного люду вважала, що цей театр є явищем одномоментним, нетривалим, меншість, попри все, вірила у його щасливе майбутнє. Причому більшість із тієї меншості складалася із трупи театру та його художнього керівника Раду Поклітару. Сьогодні торішні песимісти, мабуть, пред’являють претензії власній інтуїції. І ... із задоволенням відвідують вистави «Київ модерн–балету». За неповний рік театр випустив два балети — «Кармен.TV» та «Веронський міф. Шекспірименти». Перед «Кармен...» зняли капелюхи навіть надпринципові та, як правило, консервативно налаштовані експерти премії «Київська пектораль», назвавши саме цю виставу кращою з усіх київських прем’єр 2006 року.

 

«...Маємо свого глядача і ні з ким його не ділимо»

— Раду, як уплинув факт визнання «Київської пекторалі» на ваше творче самопочуття? Це для вас було важливим, чи так, бонус, що ні до чого не зобов’язує?

— Це, в першу чергу, оцінка роботи театру і колективу, який за досить нетривалий час довів, що він є самостійною, цікавою творчою одиницею. Звісно, на творчий процес як такий отримання «Київської пекторалі» не впливає. Але, знаєте, це як в радянські часи був такий значок «Знак якості»... Цю премію ми вважаємо своєрідним знаком якості, який нам поставила театральна спільнота Києва. Він у нас є і це, мені здається, дуже добре.

— У сучасний український театр ви увійшли досить потужно, яскраво і багатообіцяюче. А сам український театр для вас цікавий?

— Я щодня працюю з сьомої до одинадцятої вечора. Крім понеділка. А по понеділках у всіх театрах, як і в нашому, вихідний. Тому все театральне життя Києва проходить повз мене. Проходить, зваблюючи, кличе за собою — дуже хочеться все подивитися, але, на жаль, я нічого не бачу взагалі...

— Ось так і живете окремо від театральної спільноти?

— На жаль. Навіть балетні прем’єри дивлюся далеко не всі.

— Раду, ви працюєте в безконкурентному середовищі. «Київ модерн–балет» знайшов свою нішу і ні з ким її поки що не ділить. У роботі це допомагає чи заважає?

— Спочатку, коли починаєш, це ідеальні умови для існування нового театрального колективу. Я зараз говорю не про проблеми творчості, конкуренції, стимулах тощо. Я говорю, у першу чергу, про глядачів. Ми маємо свого глядача і ні з ким його не ділимо. А що стосується творчості... Мабуть, це звучатиме нескромно, але свою творчість я співвідношу з тим, що пропонує зараз світовий балет. Співвідношу з найкращими зразками, які можна подивитися у запису, чи дивлюся особисто, коли буваю за кордоном. Мені цього достатньо, щоб не заспокоюватися.

«У нас лише двоє з класичною освітою»

— Як на мене, балет — один із найконсервативніших видів мистецтва. Ми асоціюємо його з пуантами, балетними пачками, «Танцем маленьких лебедів» — так було завжди і так, по ідеї, мусить бути й зараз. Ваш балет — експериментальний, модерновий, навіть нахабний... Це складно — експериментувати в балеті?

— Я навіть ніколи не думав про те, щоб експериментувати. Це не самоціль. Швидше за все, це моє бачення певних театральних сюжетів, плюс моя мова, яку я виробив за той час, коли почав ставити вистави. Тобто, для мене експериментів у цьому немає. Я не сиджу в лабораторії і не роблю ін’єкції маленькій білій мишці, що називається «класичний балет», для того, щоб вивести якогось мутанта. Я просто займаюся творчістю і розмовляю своєю мовою.

— Ви ставили у великих театрах, на великих сценах. Чим відрізняються принципи роботи там і тут? Де цікавіше?

— Коли я працюю з академічними театрами... При всій повазі до вже сформованої трупи, яка має свою історію, там для мене є завжди дуже великий мінус. Це класична освіта артистів балету. Тому перший період роботи у мене йде не на креатив, не на створення чогось нового, а на боротьбу зі штампами, які сидять у цих артистах. Діти вчаться балету вісім років, їх «вивертають», примушують ходити рівно, прищеплюють їм різні умовності класичного балетного театру... А потім приходить до них товариш в окулярах і каже, що це все неправильно, що можна горбитися, можна спокійно дихати, треба кричати, бігати... З моєю трупою такого не буває, у нас лише двоє з класичною освітою, решта артистів прийшли у балет різними шляхами, з різними школами. Хоча ми щодня стаємо до балетного станка і займаємося — кращої гімнастики для того, щоб дисциплінувати власне тіло, ще не придумали. При цьому у артистів «Київ модерн–балету» немає комплексів, вони не страждають від якихось умовностей. Вони не мають естетичного пафосу, властивого артистам класичних балетних колективів. Для мене ближче, комфортніше і зручніше працювати з моєю трупою.

— А якщо вам запропонують дуже вигідний контракт на великій сцені, а ви в цей час репетируєте прем’єру у своєму театрі. Що ви оберете?

— Своє майбутнє я завжди продумую наперед. Зараз у мене є цікавий контракт на великій сцені, на запрошення балету Сеула, у Південній Кореї, буду ставити велику двоактну виставу на музику Ніно Рота. 20 вересня виїжджаю на кастинг, а прем’єра буде у березні. Так що все сплановано вчасно. До речі, великі театри і не пропонують поставити виставу за два тижні. Та я б і сам за таке не взявся, бо за два тижні я не встигну цю виставу придумати.

«Критику слухаю завжди»

— Раду, ви настільки індивідуаліст у творчості, що мимоволі виникає питання : як ви ставитеся до критики? Хоча б її слухаєте і вже потім махаєте рукою, чи не слухаєте взагалі?

— Критику я слухаю завжди. Після кожної вистави зі мною багато спілкується наш відомий хореограф Алла Рубіна. По–материнськи вона мене хвалить. А про всі мінуси, які вона бачить у моїй творчості, я завжди уважно вислуховую. Це людина старшого покоління, людина, яка має ім’я в мистецтві, і я не маю права просто так відмахнутися від її думки. На репетиції мого «Болеро» нещодавно був Георгій Ковтун. Ми з ним дружимо, незважаючи на різницю у віці. До того ж він викладає в консерваторії у Санкт–Петербурзі і має таку необхідність — наставляти. Я завжди теж уважно слухаю, що він говорить. До того ж, я вважаю, що у похвалах немає ніякого конструктиву. Коли хтось тебе хвалить, то у цьому я завжди чую поблажливі нотки. «Ти знаєш, хороший балет» — і мені вже далі не хочеться нічого слухати.

— Розкажіть трішки про прем’єру, на яку «Київ модерн–балет» запрошує своїх шанувальників 3 жовтня.

— Це два одноактних балети. Перший — «Дощ», хореографічна фантазія на етнічну музику різних народів та музику Баха. Окремі мініатюри, які всі разом створюють цільну історію про людську спільноту — в єдине ціле їх з’єднує музика Баха. Це така притча про те, що як тільки ми пізнаємо людину ближче, то розуміємо, які ми всі різні. «Болеро» Равеля — не перше моє прочитання цієї партитури. Це історія визволення особистостей з безформенної маси, які прагнуть свободи.

— Раду, цікаво подивитися, як ви працюєте на репетиціях. Я нещодавно була на репетиції в одному з київських театрів, так там такі слова звучали — вуха у трубочку скручувалися...

— Не можу сказати, що я жахливий тиран, але я й не демократ. Вважаю, що коли одна людина працює з колективом людей, то для досягнення результату вона має бути психологом. І не треба бути якимось занадто розумним, щоб зрозуміти: одним і тим же методом досягати цього результату неможливо. Повинна бути градація. Від жарту, від чашки чаю після репетиції, від анекдота — до жорстких заходів, неприємних слів і навіть спеціальних образ. Не тому, що ти на нього гніваєшся, а для того, щоб примусити людину працювати. Ти розумієш, що цю людину, образивши при всіх, можна примусити робити те, що потрібно. Єдине, це коли, знаєте, показують рівень фонограми, там показники або на зеленому, або можуть зашкалювати і на червоному, так ось у мене червоного не буває. І увесь текст, який я виголошую на репетиції, можна друкувати без жодних скорочень та купюр.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Раду Поклітару — відомий хореограф, автор близько двадцяти вистав.

Закінчив Пермське хореографічне училище. Працював у театрах Росії, Молдови, Латвії, Білорусі, України. Найвідоміші постановки — «Поцілунок феї» (Національний академічний Великий театр Республіки Білорусь), «Болеро», «Вальс» (Національна опера Молдови), «Палата № 6» (Большой театр, Москва) та інші.

Київський глядач знає Поклітару як постановника балетів «Картинки з виставки» Мусоргського та «Весна священна» Стравінського в Національній опері України.

Міжнародні відзнаки та нагороди: І премія Міжнародного конкурсу ім. Олега Дановського (Румунія), І премія Міжнародного фестивалю «Music of the World » (Італія), І премія Міжнародного конкурсу ім. Сержа Лифаря (Україна), І премія Міжнародного конкурсу артистів балету та хореографів у Варні (Болгарія), І премія Міжнародного конкурсу артистів балету та хореографів у Москві (Росія), І премія Міжнародного фестивалю сучасної хореографії у Вітебську (Білорусь).

 

ДО РЕЧІ

З 16 по18 жовтня на сцені Театру оперети відбудеться фестиваль театру «Київ модерн–балет». Будуть зіграні всі три вистави з репертуару театру — «Кармен.TV», «Веронський міф. Шекспірименти», а також «Дощ» і «Болеро». Після чого «Київ модерн–балет» вирушить на гастролі до Румунії.

  • Феномен Вольвачівни

    Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>

  • Хата-мрія Тараса

    Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>

  • Рідна мова визволить: Євген Чикаленко 5 років добивався дозволу царської цензури на видання українських книжок

    Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>

  • Голуба кров

    Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>

  • Реставратор нації

    Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>

  • Мить Слави

    Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>