Блаженні, що визнані Ватиканом

15.08.2007
Блаженні, що визнані Ватиканом

Митрополит Андрей Шептицький.

      Якщо вдатися до пошуків найсвіжіших повідомлень, пов'язаних з іменем восьмого митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, то останнє з них буде таким: «Зараз успішно триває процес беатифікації Андрея Шептицького». Навряд чи використання слова «успішно» є коректним у даному контексті. Йдеться про те, що спеціальна богословська комісія вирішує у Ватикані, чи буде зарахований Андрей Шептицький до лику блаженних. Це і є беатифікація, котра вважається певним етапом на шляху до канонізації — проголошення святим. Для останнього акту потрібні підтверджені свідками дива — приміром, чудесні зцілення, що траплялись iз людьми, коли ті молилися «кандидату» у святі абощо...

 

«Діло на добрій дорозі»

      «УМ» запитала у глави Української греко-католицької церкви Блаженнійшого Любомира кардинала Гузара про те, якими насправді є прогнози з Ватикану відносно того, чи буде беатифікований Андрей Шептицький. Востаннє богословська комісія, що вивчає «діло» митрополита, засідала ще в січні цього року, повідомив Гузар. На всі питання, які вона мала поставити для винесення остаточного вердикту, комісія отримала цілком задовільні відповіді, проте ухвалила продовжувати збір даних про «пошукача». «Єдине, що я можу з впевненістю сказати, так це те, що діло на добрій дорозі», — сказав «УМ» Гузар. А далі, продовжив він, події розвиватимуться наступним чином: богословська комісія передасть усі зібрані нею матеріали так званій «комісії кардиналів», за якою у Ватикані залишається останнє слово. Що вирішать збори кардиналів — покаже час.

      Що ж, часу в Україні багато. Пригадується, як кілька років тому кардинал Гузар був гостем «України молодої», якого запросила наша газета до участі у «круглому столі». З-поміж інших питань, які ставили йому журналісти щодо діяльності УГКЦ, було й питання про Андрея Шептицького. Наш візаві зазначив тоді, що охоче засів би за книжку про митрополита Шептицького, проте таку місію унеможливлює стан його здоров'я. Але надиктувати спеціально запрошеним для цього помічникам абощо усні спомини, роздуми, різного роду унікальні відомості, якими володіє Гузар (NB! також дуже вагома постать серед наших сучасників), він не тільки не проти, а навпаки — взявся б з великою охотою. Той номер газети розійшовся вочевидь з не меншим накладом, ніж завжди, проте охочих виступити меценатами подібного проекту, подібної книги не знайшлося і досi.

      Так що поки у Ватикані відшукують творені Шептицьким дива, справжнім дивом було б, якби тут, на батьківщині — на тлі масової об'яви нових героїв, народжених, зокрема, й офiцiйними указами — належну шану віддавали би тим, хто на це заслуговує в першу чергу. Проте увага до постатей, якими могла б пишатися Україна, затьмарена безкінечними переліками «заслужених» діячів та невідомо звідкіль взятих «патріотів», пролобійованих у видатні особистості та орденоносці близькими до влади колами. Почилими святими Україна надто не переймається. А от живі грішники перегодовані почестями своєї держави аж до втрати смаку.

      Що ж стосується митрополита Андрея, то зневагу до нього не перекреслюють ані художні екзерсиси львівських кінематографістів (у Львові нині знімається фільм «Владика Андрей»), ані засвідчення добрих справ, які творив митрополит, надані достовірними джерелами (два роки тому колишній міністр іноземних справ Польщі Адам Ротфельд розповідав під час відвідин Львівщини, як його — на тоді трирічного хлопчика — переховував під час війни Андрей Шептицький). Ми все ще в боргу перед цією людиною. А борги слід віддавати — і по-людськи, і по-християнськи.

«Відчайдушні пошуки найменшого зла»

      ...Дискусія про те, був Шептицький «хорошим» чи «поганим», тобто співпрацював із фашистами чи рятував євреїв, і досі підтримується цілковито штучним чином. Утім нічого дивного в цьому немає, враховуючи, що йдеться про країну, де так само жваво сперечаються про роль УПА, про (не)потрібність української мови, де підвалини державності розмиваються зсередини, а історія внесків у нашу незалежність навіть не те, що переписується щодня — вона де-факто й не існує взагалі.

      У таких умовах складно обстоювати бодай якусь тезу, тим паче тоді, коли прихильники легкотравного і поверхового бачення подій апелюють до фрази з митрополичого послання Шептицького від 1 липня 1941-го року, яка звучить дослівно так: «Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже майже цілий край, вітаємо з радістю і вдячністю за освобождення від ворога». І цим, мовляв, усе сказано — адже радість Шептицького з приводу навали «побідноносної» німецької армії недвозначно виявляє в ньому антипода всього прогресивного людства, що боролось з фашизмом.

      От тільки чому тоді ніхто в усій Європі не виступав так послідовно і рішуче проти фашизму, як це незабаром після липня 1941-го робитиме Андрей Шептицький? Саме Шептицький — єдиний з усіх отців церкви — звертався з протестами проти знищення єврейського населення Галичини до райхсфюрера СС Гіммлера. Саме митрополит УГКЦ вимагав від шефа гестапо припинити терор в Україні. Саме Шептицький був автором листа до Папи Римського Пія ХІІ — знаменитого послання «Не убий!» — в якому засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів та виконавців подібних злочинів. Така сміливість владики Андрея була безпрецедентною. Вона обернулась для нього, зокрема, обшуками окупантів у львівському соборі Святого Юра, під час яких німці відкривали навіть труни покійників.

      Чому тоді — повторимо питання! — саме за згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції? Шептицький разом із родиною урятував від смерті близько 300 єврейських дітей (його сестра Йосифа у 1946 році буде ув'язнена радянським режимом, а за рік по тому заарештують і брата Шептицького Климента). При цьому, як свідчать історичні дані, митрополит Андрей свою місію рятівника тримав у таємниці навіть від греко-католицького духовенства — і не лише через високі морально-етичні вимоги до власної діяльності, якi не сумісні з вихвалянням шляхетними вчинками абощо. Секретності вимагали обставини, адже навіть деякi священики перебували пiд впливом антисемітизму. (Відтак пізніше з великою повагою і вдячністю про Андрея Шептицького відгукнеться хіба що рабин Давид Кагане у «Щоденнику львівського гетто»).

      На подібні запитання вичерпні відповіді дає, зокрема, в'язень сумління брежнєвської доби Мирослав Маринович. На львівській науковій конференції, що проходила 2005-го року, Маринович у своїй блискучій доповіді розвиватиме тезу про те, що ХХ століття, протягом якого у смертельному двобої зчепилися два небачені доти монстри — Гітлер і Сталін, «розмагнітило» традиційні полюси добра і зла. Світ перестав бути біполярним, з чітким поділом на чорне і біле. Відтак особистою драмою Андрея Шептицького і «фатумом його життя» «були відчайдушні пошуки найменшого зла».

Між «монстром» і «людожером»

      Ще у 1933-му році, під час Голодомору, Шептицький визначатиме радянську владу як «оперту на несправедливості, обман, безбожництво та деправацію людоїдну систему», яка «довела багатий недавно край до повної руїни». Тим часом зі Сходу на Галичину приходитимуть звістки дедалі страшніші, тож у 1936-му митрополит напише свою засадничу працю «Осторога перед загрозою комунізму», в якій буде зазначене наступне: «Большевизм перетворюється на релігію, на якусь матеріалістичну поганську релігію, що Леніна і йому подібних вважає неначе пів-богами, а брехню, обман, насильство, терор, гноблення вбогих, деморалізування дітей, пониження жінки, знищення родини, знищення селянства і доведення усього народу до крайньої нужди вважає принципами свого панування...».

      Відтак для Шептицького ще до початку Другої світової війни комуністичний режим, який запанував на значній частині української території, набув рис абсолютного зла. Дуже скоро на аналогічну оцінку в його очах заслуговуватиме і правляча система Німеччини. «Вона, — писатиме митрополит у згаданому вище листі до Папи Пія ХІІ, — становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути ніщо інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії».

      Проте війни — і Друга світова зокрема — давно завершились, однак ярлик «колаборанта», ба навіть «посібника німецько-фашистських окупантів» залишається на Андреєві Шептицькому. Що це? Політична і людська тупість чи продумана руйнація так і не вивершеної остаточно української державності?

      Мирослав Маринович, приміром, вважає, що справа — глибше, і сіль того, що відбувається, — у повоєнній системі колективної безпеки. «Падіння берлінської стіни, внаслідок якого чимало тодішніх ідеологічних дзеркал розсипалося на друзки, ознаменувало початок вивільнення Європи. Статус-кво, що якийсь час оберігав Європу, сьогодні щораз більше оберігає самого себе. Постать Шептицького і тут є знаковою, бо вона якраз сигналізує про можливість формування такої світоглядної площини, в якій двоголовість зла знайде своє несуперечливе концептуальне пояснення», — підкреслює пан Мирослав.

      Та поки світ доростає до нового погляду на добро і зло та ті личини, котрі вбирають ці категорії, Андрей Шептицький — духовний лідер однієї з українських релігійних громад, що протягом 44 років посідав митрополичий престол — є не досить грунтовно вивченою, зате добряче упослідженою постаттю.

      «Я в кожній праці і в кожнім слові шукаю лише добра народу...» — писав Андрей Шептицький.

      Добро не буває марним і не проходить непоміченим. Хіба що паростки його тимчасово затуляє пишно розквітлий бур'ян...

 

ДОСЬЄ «УМ»

      Митрополит Андрей Шептицький. Упрoдовж 44-років очолював Українську греко-католицьку церкву в період двох світових воєн. Пережив сім політичних режимів: австрійський, російський, український, польський, радянський, нацистський і знову радянський.

      Народився 22 липня 1865 року в селі Прилбичі на Львівщині. Походив зі стародавнього знатного українського роду, який у XIX столітті зазнав полонізації. Члени родини Шептицького стали франкомовними римо-католиками. Незважаючи на сильну опозицію з боку батька, Андрей вирішує повернутися до свого коріння і стати ченцем Василіянського чину, щоб служити «селянській», як її називали в той час, Греко-католицькій церкві.

      У віці 36 років Андрей Шептицький стає главою Греко-католицької церкви. Він невтомно трудиться, щоб примирити різні етнічні групи, і залишає по собі багату спадщину творів на тему суспільних проблем і духовностi. Розробляє нові методи служіння. Засновує чин Редемптористів, монастирі Студійського уставу в Україні та інші релігійні громади. Стає фундатором Національного музею, Богословської академії, надає грошову допомогу різним релігійним, культурним та освітнім установам.

      Митрополит Андрей був покровителем митців, студентів, у тому числі і багатьох православних християн. Опанував єврейську мову настільки добре, що вільно спілкуватися нею з євреями. Під час його душпастирських візитів у міста єврейські громади зустрічали його з торою. За роки нацистської окупації переховував у своїх палатах сотні євреїв.

      Помер митрополит Андрей 1 листопада 1944 року.

  • Феномен Вольвачівни

    Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>

  • Хата-мрія Тараса

    Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>

  • Рідна мова визволить: Євген Чикаленко 5 років добивався дозволу царської цензури на видання українських книжок

    Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>

  • Голуба кров

    Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>

  • Реставратор нації

    Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>

  • Мить Слави

    Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>