Бізнес-підтекст дніпропетровського «правопорядку»

14.08.2007
Бізнес-підтекст дніпропетровського «правопорядку»

Днiпропетровському «Беркуту» є за що червонiти i окрiм штурму Генеральної прокуратури. (Фото PHL.)

Не «мажорами» єдиними...

      Місцеві мешканці, приміром, пригадують, як у роки розростання бізнесу Ріната Ахметова хлопці з Донбасу намагалися взяти під контроль Дніпропетровщину. Неспокійні часи супроводжувалися тоді війною з вибухами та убивствами. І тільки завдяки тому, що у Дніпропетровську живуть «не лохи», неофіційний бізнес яких оцінюється у цифрах, що не поступаються найбагатшій людині України, а також завдяки тривалому перебуванню на посаді глави держави Леоніда Кучми пресинг закінчився нічим.

      Прикметно, що як і у будь-якому іншому місті, такі процеси ніколи не відбуваються без участі місцевої правоохоронної системи. Тому кожна політична сила не проти мати саме «кишеньковим» начальство різних «силових» структур, яке триматиме всі події під контролем. Не варто далеко ходити, згадавши перипетії на ринку «Озерка», за який, до речі, чиясь дніпропетровська рука спершу жорстоко розправилася на під'їзді до столиці з помічниками одного зі співвласників базару Максима Курочкіна, а згодом «прибрала» і його самого на виході із зали суду. За свавілля і вбивство директора «Озерки» Воробйова так ніхто і не був притягнутий до кримінальної відповідальності. Тамтешні міліціонери лише спіймали такого собі Олександра Борисенка, з якого, за його ж свідченнями і зверненнями у численні правозахисні організації, не один день, жорстоко катуючи (що підтверджують не лише дані медичних експертиз), вимагали підписати зізнання. «Вибивання» потрібних свідчень, за його словами, відбувалося зусиллями місцевого УБОЗу.

      Манери тамтешньої міліції — не церемонитися з тими, на кого надходить вказівка «розібратися», — уже давно відомі не лише у Дніпропетровській області, про що ітиметься нижче, а і по всій Україні. Саме за підтримки тамтешнього спецпідрозділу «Беркут» «герой» і міністр внутрішніх справ Василь Цушко «прославився» і «осмішився» на всю країну, штурмуючи Генеральну прокуратуру. Та якщо за останній випадок МВС виправдовується до сьогодні, то за побиття під час футбольного матчу дніпропетровськими «ментами» вболівальників на стадіоні в Києві ніхто з міліцейського керівництва так і не відповів перед законом. У першу чергу, з посади за це мав би піти саме начальник управління МВС у Дніпропетровській області. Проте ім'я Івана Ступака тоді не згадала навіть преса. А дарма, адже останній таки заслуговує на увагу і донесення до громадськості правди і про інші «подвиги» його підлеглих.

      Чого варті лише нещодавні події з «мажорами», які на моторолерах ні за що вбивали людей і наганяли жах на мешканців Дніпропетровська місяць поспіль. Натомість пан Ступак до останнього не хотів визнавати, що в місті з'явилися маніяки. А чим займалися його підлеглі, які мали б контролювати вулиці, невідомо. Для затримання юних зарізяк на моторолерах виїжджала навіть спеціальна слідча група з Києва, адже, виявилося, тамтешні правоохоронці не лише не можуть забезпечити громадський порядок вночі, а й удень. Однак за жодне з наведеного вище Іван Ступак не отримав навіть догани від «героя» Цушка.

      Діяльність на посаді головного міліціонера області і всієї тамтешньої правоохоронної системи викликає навіть не масу запитань, а хвилю обурення. Виявляється, сумнозвісний дніпропетровський «Беркут» таки має за що бути вдячним своєму шефу — «хлопці на джипах» є фактично власниками міста з необмеженими правами й повноваженнями. Іван Ступак створив щось на кшталт особистої охорони — у місті діє ще і «елітний спецпідрозділ «Беркут», призначення якого не зрозуміле.

      Проте історія про виконання обов'язків, покладених на пана Ступака, і керування ним міліцією області має значно більше аспектів. Адже громадськості відомі лише гучні справи. Про інші, не такі резонансні справи, що відбуваються у самому Дніпропетровську та області, дотепер справно замовчувалося.

Знаменівка як показовий приклад кримінального буття

      Ви можете пригадати хоча б один випадок, коли в одному селі за півроку стається декілька вбивств, а міліція не порушує жодної кримінальної справи? А ось у селі Знаменівка на Дніпропетровщині з цим живуть. Показовий приклад родини Калюжних, в якій від численних побоїв померла матір. Ось що писав її син міністру Василю Цушку, зрозумівши, що в місцевих правоохоронців правди не знайти: «Шановний Василю Петровичу! До яких пір продовжуватиметься бездіяльність міліції, яка покриває убивство моєї матері?! Незважаючи на мої звернення, правоохоронці не вдалися до жодних заходів, аби затримати і покарати злочинців, які відомі!».

      Анатолій Калюжний працює у Дніпропетровську в Державній службі охорони. Після смерті матері, а також убивств інших людей у селі, провів особисте розслідування. Злочини ним були фактично розкриті, причому вдавалося по кожній справі дістати і прямі докази. Проте все зависало в обласному управлінні МВС, переконує пан Анатолій. Звичайно, Івану Ступаку зовсім не потрібно, щоб про реальний стан справ знали в Києві.

      Анатолій Федорович один із небагатьох, хто при особистій зустрічі повідав, як працює дніпропетровська міліція. «Усе базується на хабарах, тому ніхто нічого не розслідує. Винятками є випадки, коли нашому МВС вигідно, аби та чи інша справа була розкрита. Костоправ підтвердив, що моя матір померла не від інсульту, а через численні травми, зокрема в неї у трьох місцях були перебиті кістки. А міліція спільно з прокуратурою і місцевим лікарем Матрьонкіним, який дав висновок, що вона загинула від інсульту, навіть не захотіли слухати мене».

      Пан Калюжний стверджує, що всі вони взяли хабара від убивць. Знає він і останніх. Це його рідний брат, який разом iз дружиною давно прагнули звільнити від старої матері житлову площу. Зважаючи ж на непогані зв'язки і гроші, які мають родичі, «зам'яти» вбивство і не дати ходу справі у дніпропетровській міліції можна запросто. До речі, все майно, яке мати заповіла двом братам порівну, нині прибрали до рук ті, кого Анатолій звинувачує у вбивстві. І це, незважаючи на те, що міліціонер має на руках заповіт старої, в якому вона поділила все, що встигла нажити.

      З плином часу рани загоюються. Однак залишається бажання добитися справедливості і помсти. Калюжний звертався усюди і, в першу чергу, у відомство, очолюване Іваном Ступаком. Проте безрезультатно. Робити бізнес на всьому — схоже, це вже стало догмою завдяки найвищому керівництву обласної міліції, а гроші взяли гору над будь-якими проявами людськості.

      «Це далеко не останнє вбивство у 2007 році в Знаменівці, — продовжує чоловік. — Буквально в липні цього року тут же був вбитий Олександр Сербаненко, якого я знав особисто. Знайшли його сусіди, які й викликали правоохоронців. Міліціонери приїхали і кажуть один до одного: треба подивитися, чи є на ньому фізичні ушкодження. Хоча хлопець лежав обличчям до землі з розбитою на потилиці головою». Калюжний каже, що, за його відомостями, і у цьому випадку кримінальну справу не порушили, записавши, що смерть настала в результаті отруєння.

      Була у Знаменівці iнша сім'я — батько та два сини. Одного разу їх збила машина, за кермом якої сидів міліціонер. Кримінальну справу, зрозуміло, ніхто так і не порушив. А через два будинки від обійстя, де мешкала мати Калюжного, жила жіночка з таким самим прізвищем. Жила, бо нещодавно в двері несподівано прийшла смерть, хоча й на здоров'я не скаржилася. А через будинок від неї теж автомобілем був збитий Михайло Клименко. У міліції порахували, що й тут немає складу злочину. А поруч у такий же загадковий спосіб помер чоловік на прізвище Павлов. Проте розслідувати і цю справу не стали.

      Анатолій Калюжний каже, що причини цих подій зрозумілі: все зав'язано на грошах. Якось напередодні чергової перевірки діяльності МВС області, яку мала здійснювати столична комісія, заживо згоріла одна з місцевих родин. За його даними, один із членів цієї сім'ї торгував наркотиками, постачальниками яких були самі міліціонери. Відтак пожежа навряд чи була випадковістю, вважає Анатолій Калюжний, швидше за все, хтось просто «замітав» сліди, перестрахувавшись, аби бізнес «не здали» київським перевіряючим. Тим паче що і пляшка горілки, незважаючи на те, що від хати практично нічого не залишилося, була абсолютно чистою, ніби щойно принесена. Проте саме на «сорокаградусній» пізніше і базувався висновок правоохоронців — смерть у результаті необережного поводження з вогнем у стані алкогольного сп'яніння.

      «Це робиться для того, аби заплутати слідство і вигородити міліцейське керівництво. Дуже часто такі злочини просто «вішають» на ні в чому не винних людей, бо начальнику обласної міліції уже один раз сказали: ви взагалі не розкриваєте вбивства, а лишень лізете в економічні злочини, тому ваше перебування на посаді висить на волосині».

      Зацікавленість у розкритті злочинів, де є економічне підгрунтя, зрозуміла. Саме займаючись такими порушниками закону, можна і собі щось покласти у кишеню. Адже офіційну статистику завжди можна підкоригувати, а хабарник чи умілець «відмивання» коштів далеко не завжди сідає за грати, обмежуючись пачкою «зелених», які ляжуть у кишені тих же міліціонерів.

Квартирне питання рейдерів у погонах

      Віднедавна у Дніпропетровську стала актуальною і ще одна бізнесова тема — захоплення і привласнення квартир. Оскільки житлову площу нелегко переписати на своє ім'я, зрозуміло, що рейдери повинні мати серйозний «дах». Зазвичай у таких випадках звертаються по захист до міліції. У Дніпропетровську ж це проблема — як іти просити допомоги в самих «рекетирів».

      Ганна Біленко разом із дочкою воюють з місцевим чиновницьким бандитизмом не один місяць. Квартиру вони купили у Ленінському районі. По сусідству з нею в іншому будинку проживала ще одна жінка, хоча дві будівлі розташовуються на одній земельній ділянці. Остання часто полюбляла заглянути до чарки, що, очевидно, й спокусило рейдерів прибрати до рук помешкання. Нещастя прийшло, коли п'ятдесятирічна сусідка раптово померла, а її будинок з невідомих причин зайняв приватний нотаріус Курбанов. Невідомо звідки на світ з'явилася і генеральна довіреність на право відчуження будинку, а з ним і ділянки з приміщенням, у якому проживають Біленки. Одночасно з цим рейдери виготовляють і документ, в якому йдеться про те, що жінки та діти вже виписані з домівки, хоча, звісно, останні про це дізнаються значно пізніше.

      Почавши воювати з нотаріусом, люди вперше зіштовхнулися зі специфікою роботи місцевої правоохоронної системи. Всі заяви у райвідділ просто безслідно зникали. Далі — більше.

      Після того як Біленки здійняли галас, у їхню квартиру посеред ночі періодично почали навідуватися люди в масках із міліцейськими посвідченнями. При цьому, коли незаконно виселені мешканці самі намагалися викликати правоохоронців, там дзвінки просто ігнорували. Натомість за будь-яким сигналом від нотаріуса патруль прибував протягом лічених секунд. А в обласному УМВС лише знизували плечами і показували довідку, за якою Ганна Біленко з дочкою, проживши на одному місці п'ятнадцять років, виявляється, ніколи не були там навiть прописані.

      Значно трагічніша доля спіткала сестру Володимира Синельникова. Ця історія жахлива вже лише тим, що на совісті когось у погонах, поведінкою дуже схожого на банальних злочинців, два трупи. Лідія Синельникова спершу здавала помешкання в оренду, оскільки проживала у квартирі матері. Проте коли захотіла його повернути, це не вдалося. Туди раптом заселився заступник прокурора Вінницького району міста, такий собі Сергій Лісаченко.

      Усі скарги, в тому числі до начальника обласної міліції Івана Ступака, закінчилися тим, що одного дня, прийшовши додому, брат пані Лідії Володимир Синельников не застав своїх дітей. Виявилося, їх на добу забрали у місцеве РУ МВС, як потім пояснили, «з метою профілактики». А подальші скарги призвели до того, що невдовзі сина вбили на вулиці, підрізавши. Через деякий час безслідно зникла і пані Лідія. Очевидці розповідають, що бачили, як труп просто запхнули у целофановий пакет і кудись повезли. А брат Володимир Синельников донині не знає, де місце її поховання.

      Не може Володимир Синельников потрапити і до помешкання, аби хоча б забрати речі померлої сестри, — там уже давно шикує прокурор. Допомоги ж не доводиться чекати навіть вiд столиці, куди неодноразово звертався, не кажучи про те, що ніхто у Дніпропетровську не порушив кримінальної справи, а лише попередили: «не рипатися, бо підеш з жінкою та дітьми за своєю сестрою».

      Чи відомо про ці випадки начальнику обласної міліції Івану Ступаку? Якщо і припустити, що ні, то це лише вказує на те, що людина сидить явно не на своєму мiсцi. Проте сміємо стверджувати, що відомо. Адже до призначення сюди він довгий час працював на посаді заступника начальника обласного управління Служби безпеки України. Подейкують, що саме в той час і почав цікавитися «специфікою» місцевого бізнесу.

Правоохоронний синдикат

      На посаду в СБУ Іван Ступак прийшов за рекомендацією з центрального апарату спецслужби. У Дніпропетровську його називали ставлеником іншого скандального есбеушника з Києва — Володимира Сацюка. Джерела «УМ» в управлінні Міністерства внутрішніх справ області розповідають, що саме в той період у самому центрі міста за адресами — вулиця Барикадна, 1 і Барикадна, 4 розпочалося будівництво двох комплексів, до яких має стосунок і пан Ступак. Оскільки будівництво велося з порушенням отримання дозволів, у ті часи ним зацікавилися і правоохоронні структури. Проте, ймовірно, не без участі високого посадовця у обласному СБУ справу «зам'яли». Ці будинки таки з'явилися на світ, і зараз у одному з них іде жвава торгівля, а інший здається під офісні приміщення.

      «Україна молода» володіє документами, які підтверджують, що родина начальника обласної міліції, зокрема його теща Олександра Криворучко, має безпосередній стосунок до них, оскільки є одним з інвесторів. Наприклад, власником торговельного павільйону «Квіткове місто» є ТОВ «Гріль». Серед його інвесторів фігурує прізвище матері дружини пана Ступака. А ще тут значиться такий собі Олексій Милованов, якого пам'ятають як помічника теперішнього начальника міліції і його близького соратника. Інший інвестор — Олег Павловський — теж, стверджують джерела, близький до Ступака. Справді, сьогодні тих політиків та державних чиновників, хто оформлює на себе власність чи бізнес, не знайдеш — усе робиться через підставних і довірених осіб.

      А ще одним з інвесторів ТОВ «Гріль» є ВАТ «Лідія», керівником якого записаний уже згаданий Олексій Милованов. Джерела «УМ» у податковій міліції Дніпропетровська стверджують, що «Лідія» фактично майже одразу після відкриття самоліквідувалася і доходів ніяких не має, а отже, і податків не сплачує. Однак викликає подив те, що ВАТ є інвестором досить прибуткового ТОВ «Гріль», яке переживає період розквіту.

      ТОВ «Гріль» отримало без проблем усі дозволи на торгівлю, у тому числі й від місцевої влади. Чи не сприяв цьому Іван Іванович Ступак, сказати важко, проте факт, що і нині він суміщає посади головного міліціонера області з кріслом «заступника голови обласної ради по виконавчому апарату», показовий. Принаймнi табличка з саме таким формулюванням прикрашає дверi кабiнету в обласнiй радi.

      «Гріль» здає в оренду площу розміром 400 квадратних метрів. Зважаючи на те, що магазин розташований у центрі міста, де метр квадратний коштує від 3 500 доларів на місяць, неважко вирахувати, яку суму собі у кишеню кладуть його власники чи той, хто стоїть за ними.

      Що цікаво, магазин «Квiткове мiсто» розташований за адресою Барикадна, 4. У документах про реєстрацію його адреса... Барикадна,1! Саме тут розміщений інший шикарний будинок, у якому є казино, елітний парфумерний магазин і відділення банку. Площа цієї будівлі складає приблизно 4 000 квадратних метрів. Ціна за оренду ще вища, ніж у згаданому попередньому. Зважаючи ж на збіг адрес, можна стверджувати, що два будинки пов'язані безпосередньо, як і їхні власники та інвестори.

      Іншою фірмою, де інвестором значиться теща Івана Ступака Олександра Криворучко, є Товариство з обмеженою відповідальністю «Авто-Люкс-Дніпро». За нашими даними, протягом минулого року воно отримало валового доходу 40 тисяч гривень, а за минулий квартал — 8 тисяч. Сказати, чому показники росту оборотів ТОВ мають тенденції до падіння, повинні лише компетентні органи, перевіривши, чи немає тут факту тіньової діяльності. Проте цікавою деталлю є те, що серед його інвесторів є й пані Лідія Лазаревич, теща колишнього начальника УСБУ в Київській області, а нині — співробітника Управління з взаємодії з правоохоронними органами в Дніпропетровській міськраді Сергія Ганжі.

      Тотальна причетність екс-спецслужбовців дніпропетровського СБУ до бізнесу міста щонайменше вражає. Видається, що у місті правоохоронці мають добре налагоджену і розгалужену систему діяльності, за допомогою якої контролюються всі напрямки, де можна зробити гроші, навіть якщо для цього доводиться переступати через людські життя. Питання лише в тому, в який саме високий кабінет у силових структурах Дніпропетровщини ведуть усі ниточки?..

  • Бізнес на безробітті

    Арешт директора Державного центру зайнятості Володимира Галицького та його дружків і вилучення у них за один раз валюти, коштовностей і золотих злитків на 7 млн. доларів наробив великого галасу. Цю подію восени 2011 року висвітлили чи не всі ЗМІ України. Наприкінці року завершилася ревізія КРУ всіх центрів зайнятості України та Фонду загальнообов’язково­го державного соціального страхування на випадок безробіття, через який вони фінансуються. Чогось серйозного ревізори КРУ не виявили, бо всі оборудки мають вміло побудоване юридичне прикриття. Як це робиться, можна легко простежити у будь–якому міському чи районному центрі зайнятості. Візьмемо для прикладу Бродівський районний центр зайнятості (РЦЗ) на Львівщині. >>

  • Геть із пляжу! «Прокурорського»...

    Влітку полтавці здавна заздрять мешканцям села Петрівка, що за якийсь десяток кілометрів від обласного центру. Ще б пак! Якщо спільна для всіх Ворскла протікає через місто добряче забрудненою відходами, то розташоване «під боком» у нього, але вище за течією село розкошує біля чистої води. Тож саме сюди, у Петрівку, сусідні Кротенки та інші довколишні села, у спеку щодня вирушають сотні чи навіть тисячі полтавців. Пляжі тут вважаються найчистішими. Тож ця місцина ще з радянських часів обростала базами відпочинку, «дачами» і «дачниками», відсоток яких у порівнянні з аборигенами зараз лише збільшується. Тож лист до «УМ», підписаний 33 жителями Петрівки, тамтешніми «дачниками», їхніми дітьми та внуками, на перший погляд, видається парадоксальним. Адже йдеться про фактичну втрату їхнього головного «козиря» — річки... >>

  • Цвинтарні війни

    Жити нині нелегко, але й відійти на той світ часто–густо теж непросто. У тому розумінні, що багато кому на цьому так і хочеться по­гріти руки. У Кривому Розі людей допекли настільки, що іншого виходу вони не бачать, як ініціювати всеукраїнський рух проти монополізації ринку ритуальних послуг. Бо де монополізація, там і цінова сваволя. Певна річ, відбувається це не без протекції з боку влади. >>

  • Утопія «закритого типу»

    Місто Ірпінь на Київщині ставало «героєм» публікацій «УМ» уже неодноразово. На жаль, йшлося не про досягнення тамтешньої владної верхівки, яка руками представників провладної партії міцно тримає штурвал колись мальовничого населеного пункту за курсом «роздай, що залишилося». Цього разу нашу увагу привернули не розбиті круглий рік дороги, посипати які взимку влада, схоже, просто не бачить потреби. І навіть не безкарний дерибан сакральних для міста земель — ділянки в районі парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів. Ідеться про місцеву загальноосвітню школу №3. Точніше про частину її приміщення в центрі міста, яке дивним чином відділили від цілісного майнового комплексу навчального закладу і передали у приватні руки. Причина, як завжди, банальна: у бюджеті немає коштів на ремонт чималої частини школи з надбудовою під дитячий басейн. >>

  • Земля мерців і землекрадів

    Навіть герої вже пішли «по руках», а корінні ірпінцi й досі виборюють право стати законними власниками декількох соток міської землі. Нещодавній скандал із розбитими на ділянки і розданими невідомим людям землями навколо святого для міста місця — парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів, сколихнув широку спільноту. >>

  • Чи є життя на «острові невезіння»?

    Місяць тому «УМ» розповіла про проблеми мешканців донецького «острова невезіння», оточеного залізничними коліями. За кілька днів ми отримали роз’яснення від прес–служби ДП «Донецька залізниця» із запевненням, що підприємство не усунулося від проблем мешканців цих будинків. Відтак кореспондент «УМ» вирішив на власні очі подивитися, як живеться мешканцям так званих колійних казарм.

    Із Донецького залізничного вокзалу переходжу підземним переходом на протилежний бік. До «острова невезіння» вирішую йти пішки. «Тут недалеко — приблизно кілометр», — на диво досконалою українською підказує один з аборигенів. За якихось десять хвилин повз мене пролітає кілька вантажних ешелонів, шокуючи як швидкістю пересування, так і висотою децибел. Аж ось помічаю три будинки, що виглядають із–за бетонного паркану. Поруч одразу 12(!) колій, причому з обох боків. >>