Києво-Могилянська академія - це, безсумнівно, не просто вищий навчальний заклад. Це стиль освіти, стиль виховання, стиль реагування молодих умів на всі значимі суспільні події. А ще це позбавлення Леоніда Кравчука звання почесного доктора НАУКМА, це лист-звернення до Віктора Януковича з вимогою відмовитись від президентських претензій (ідеться про 2004 рік), це епіцентр та інформцентр Помаранчевої революції. Це, зрештою, могутня (в усіх значеннях цього слова) постать В'ячеслава Брюховецького, який нещодавно залишив посаду ректора академії, передавши булаву Сергію Квіту - відомій серед київської інтелігенції людині, директору Школи журналістики при НАУКМА. Все, що роками створювалось і накопичувалось до Квіта, останній обіцяє зберегти та поліпшити. Але переймається Квіт не лише славою академії і її іміджем інтелектуального світоча, він говорить про серйозні речі, які раніше мало ким проговорювались. Наприклад, про те, що нинішні університети так і не розгорнули плечі після знищення їх більшовиками добрих 90 років тому. А ще - про те, що навчання і наука існують в Україні автономно, не зливаючись в єдине ціле, тобто є інститути при Академії наук і їхні «тезки» зі статусом навчальних закладів.
- Пане Сергію, термін Брюховецького ще не добіг кінця...
- Ще рік він мав бути ректором...
- Але В'ячеслав Степанович відмовився від посади, проголосив дострокові вибори... Чому?
- Є новації, які у нас тільки починають поширюватись. А на Заході це нормальна практика, коли обирають нового президента університету, і новий працює зі старим якийсь час - останній передає все господарство, вводить у курс справ, якісь нюанси пояснює... Не заскакувати у кабінет попередника, викидати звідти все гамузом і хапатися за мільйон справ, а поступово вчитися...
- Казали, що насправді у Брюховецького були побоювання іншого характеру. Десь нагорі вирішили зробити підкоп під академію і нав'язати їй людину «зі сторони». Брюховецький зіграв на випередження і «привів до присяги» ректора з лав «академіків». Так все і було?
- Таке, я думаю, було б неможливо. У нас тут досить специфічна ситуація. Щоб її розуміти, треба тут працювати. Людині «зі сторони» взяти участь у наших виборах і виграти їх... Ні, таке неможливо.
- Більшість вузів працює за вашою схемою чи за схемою університету Шевченка, де Скопенко - ректор з 1985 року й, судячи з усього, до кінця життя?
- Важко сказати. На колегії в Міністерстві освіти я бачив багато молодих ректорів. Хоча практика, коли людина сидить на своєму місці невмотивовано довго, теж є... У нас В'ячеслав Степанович вирішив, що час змінити ректора. А він сам насправді нікуди не йде, просто буде займатися іншими речами.
- Наукою?
- Не тільки. Є така посада, як почесний президент - він може її обійняти. Він також очолює Фонд відродження Києво-Могилянської академії. Тобто буде займатися великими проектами з розвитку академії - він узяв на себе досить великий шматок роботи і відповідальності.
- Складно бути ректором після Брюховецького?
- Дуже відповідально. Один наш колега сказав, що Брюховецький залишає по собі черевики дуже великого розміру. Його ім'я зобов'язує... Але настрій у мене робочий, немає ані ейфорії, ані шоку. Хоча, звичайно, я дуже хвилювався, коли були вибори.
«На навчання приймаємо не тих, хто може заплатити, а тих , хто на це заслуговує»
- Одна ваша випускниця і моя колега по ремеслу на прохання поділитися спогадами про академію зазначила, що всі роки там були суцільним кайфом - цитую дослівно... Вона ніколи ні за що не платила (тут навіть не про хабарі йдеться), тобто безкоштовно користувалась інтернетом, безкоштовно їздила у літні школи, і це її, як людину незаможну, дуже влаштовувало і надихало. Зараз щось змінилось? Влада грошей і капіталізація нашого життя дихає вам у потилицю? Взагалі, як ви і ваші студенти виживаєте нині?
- Влада грошей не має над нами сили. Метою нашої діяльності є не одержання прибутку, а розвиток молоді як незалежних особистостей, а відтак і розвиток України. Звісно, нам треба виживати, тому в нас є контрактники, але й щодо них можна вести різну політику. Наш контракт найдорожчий в Україні. Але у нас і найменше контрактників порівняно з іншими вузами. Перейти на платну освіту ми не можемо - не вся молодь «потягне» цю платню. Але приймаємо ми на навчання не тих, хто може заплатити, а тих, хто на це заслуговує, показавши належні знання. І на цьому ми будуємо імідж академiї, у цьому наша особливість, якою ми вирізняємось поміж інших.
- Тобто «золотої молоді» у вас немає?
- Ні, бо в соціальному відношеннi у нас не вчаться діти багатих людей. Тобто такі діти є, але це окремі студенти, а не цілий прошарок.
- А що у вас трапилось з мовою? Доки я чекала на вас, студенти в деканаті й поза ним спокійнісінько говорили російською...
- У всі часи в наших коридорах можна було почути російську. Якщо вона звучить на вулицях, вона, природно, не може не звучати в академії - це теж частина нашого життя. Навчальний процес відбувається винятково двома мовами - українською та англійською. Що ж до кулуарів... Це предмет для діалогу між викладачами та студентами, це рівень корпоративної культури останніх... Але ж такі речі, як ви розумієте, не можна вирішувати наказом.
- Питання глобального характеру: які нині проблеми стоять перед академією?
- Проблем багато. Бо ми, хоч і є державним університетом, від держави фактично нічого не маємо. Зокрема, й гуртожитків. Їх ми будували. А це велика проблема - нам ніде поселити студентів! І це при тому, що наш вуз є таким собі інноваційним майданчиком для української вищої освіти, він лідирує по багатьох критеріях, роботодавці - за різними рейтингами - ставлять наших випускників на перше місце. Тобто ми працюємо, але держава не дає нам того, що мала б забезпечити. Приміром, ми також не маємо свого стадіону - ми його орендуємо. Ми звертаємось до держави, сподіваємось, що вона піде нам назустріч, але поки що...
- Що означає «ми звертаємось до держави»? До кого саме? До Міністерства освіти?
- Між іншим, Міністерство освіти у нинішньому своєму складі робить якраз досить багато - я б на них не нарікав. Тут йдеться про інше - про ставлення держави до університетів. Сучасний світ потребує сучасного знання, і щоб продукувати це знання, треба вкладати в університети. Але держава ухиляється від свого обов'язку, а це означає, що вона не хоче бачити університети гравцями у процесі розвитку суспільства. Бо якби університети стали такими гравцями, вони вказували б державі, що треба зробити - виправити у законодавстві, змінити в системі державного управління. В будь-якій західній країні університети саме цим і займаються. Плюс у них також існує, як-то кажуть, велика наука, тобто люди працюють над інтенсифікацією виробництва, розвитком бізнесу тощо. У нас же університети були закриті в 1917 році, потім були відкриті так звані інститути народної освіти, і це означає, що держава дивиться на них як на заклади, які повинні вчити когось.
- І який з цього вихід?
- Якщо держава не готова вкладати гроші в університети, вона повинна дозволити їм працювати самим. Тобто дати автономію, свободу у вирішенні своїх власних проблем - як фінансових, так і організаційних - і прибрати систему ручного управління. Бо виходить так: з одного боку, є досить жорсткий контроль, а з іншого - держава, через брак фінансів, не дає університетам можливості нормально розвиватись... Зараз ми, тобто 9 університетів, створили консорціум, написали проект автономії і намагаємось лобіювати подібні ідеї.Також є дуже важливий проект, який нам треба реалізувати - це створення так званих PhD-програм. PhD-програми повинні замінити собою аспірантуру і докторантуру, які є пережитками радянських часів і вже не відповідають вимогам сучасної науки і сучасної освіти.
- Ви казали, що вас намагаються контролювати. Хто саме? Якими методами?
- По-різному це відбувається... Наприклад, дуже жорстким є фінансовий контроль. Ми не маємо простору для маневру, коли йдеться про те, куди нам витрачати кошти. Крім того, ми вважаємо, що самі університети повинні присуджувати звання доктора наук...
- В обхід славно... (чи сумно?) звісної Вищої атестаційної комісії?
- Так, в обхід ВАКу. Щоб університет відповідав своєю репутацією за свого доктора і свого професора. Звичайно, це викличе певний хаос на нашому ринку, але з часом роботодавець зорієнтується, кого і з яким дипломом він хоче бачити у себе. Університет повинен відповідати за результат. Ми хочемо показати результат. Тому й створили консорціум із університетської автономії і просимо, щоб нам дозволили експеримент на 5 років, щоб ми попрацювали цей час, а потім поділилися своїм досвідом з іншими університетами. І якщо він виявиться позитивним, значить, його слід запроваджувати.
- А чи існує проблема з визнанням дипломів академії за кордоном?
- Наші випускники дуже часто продовжують навчання в західних вузах, а потім працюють в західних фірмах. Тобто тут проблеми немає... До речі, наші студенти, відучившись за кордоном, у більшості випадків повертаються, захищають дисертацію і продовжують співпрацювати з академією вже як викладачi. Для нас це аж ніяк не витік мiзків, це розширення контактів, визнання нас за кордоном.
- Ви тривалий час очолювали могилянську Школу журналістики. Можливо, ви знаєте, чому теперішня вітчизняна журналістика дещо здає свої позиції? По-перше, пожовтіла вона просто безбожно...
- Саме по собі це не добре і не погано. Якісна жовта преса теж потрібна. Тільки вона повинна чітко ідентифікуватись читачами чи глядачами саме як жовта преса і не змішуватись з іншими ЗМІ. Я якраз вважаю, що після Помаранчевої революції у нас відчувається певний прогрес. І це передусім стосується теленовин, які «споживає» більшість громадян. Стандарт новин підвищився, і це важливий показник. Крім того, більш серйозним стало ставлення до журналістської етики. Нарешті, слід відзначити і те, що медіа-менеджери вже не хочуть брати участь у суто ідеологічних проектах, які знищують їх як фахівців. Не всі, звичайно, мислять саме так. Але більшість дбає про своє ім'я - бо це не лише визнання, але й матеріальні здобутки.
Проблема підбору молодих кадрів журналiстицi стає досить актуальною. Чому так відбувається?
- В журналістику людина повинна йти, маючи певний життєвий і професійний досвід. Якщо вона не має життєвого досвіду, вона є нецікавою. Подивіться на коментаторів чи відомих журналістів на Заході - це, як правило, люди літні, яким є чим поділитися з аудиторією. У нас після 1991-го в журналістику прийшло дуже багато молодих людей, які відразу стали зірками. Але платили їм не стільки за зірковість, скільки за лояльність... Крім того, існує така проблема: на факультет журналістики приходять iз школи. Вони поняття не мають, що це є важка й нетворча професія. Ми вчимо наших студентів, що журналістика - тяжка щоденна праця, при якій заборонено казати: «Нема натхнення». Що означає «нема натхнення»? Якщо газета виходить щодня або сюжет на телебаченні слід здати до певного часу...
- А чи змінилось, на вашу думку, взагалі ставлення до журналістики і журналістів? Ще кілька років тому «ксива» кореспондента газети справляла враження навіть на силові відомства...
- У радянський час вага журналістської «корочки» була досить відчутною, бо кожен працівник мас-медіа сприймався як боєць ідеологічного фронту, якого підтримувала всім своїм авторитетом Комуністична партія та радянська держава. На сучасному Заході посвідчення журналіста теж багато важить, і я думаю, що так само буде і у нас, якщо ми самі себе будемо поважати.
- Як себе треба поважати, щоб змусити оточуючих грати за правилами?
- Це соціальна проблема, а не індивідуальна. Якщо один журналіст дійсно розв'язує інтереси своєї аудиторії, то інший опікується власним зиском. Звідси береться уявлення, що «ви й так усі продажні...». Найближчим часом ця проблема, на жаль, не вирішиться...
Квіт Сергій Миронович - 1965 року народження. Закінчив Київський університет імені Шевченка (1991 рік), захистив кандидатську (1997) та докторську (2000) дисертації. У 2000-2002 рр. працював у Державному комітеті інформаційної політики, телебачення і радіомовлення. Автор 90 публікацій з літературознавства, літературної критики, ідеології українського націоналізму, книг «Свобода стилю», «Основи герменевтики», «Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет» та інших. Чемпіон України з фехтування.
У Києво-Могилянській академії очолював факультет соціальних наук, пізніше керував Школою журналістики при НАУКМА. Минулого тижня обраний ректором академії. З 381 делегата академічної конференції НАУКМА за Квіта віддали свої голоси 219 осіб, тобто більше половини. Другий претендент на керівне крісло - Володимир Моринець - отримав 139 голосів. До Сергія Квіта Києво-Могилянською академією керував В'ячеслав Брюховецький.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
