Подаруй душі сад

22.05.2007
Подаруй душі сад

Кілька точних рухів Івана Михайловича — і живець наче там ріс... (Фото автора.)

      За мудрою врівноваженістю і доброзичливою вдачею Івана Михайловича, як з'ясувалося після тривалого з ним спілкування, приховується непосидюща й азартна натура. «Хтось днював би і ночував на риболовлі чи полюванні, — каже він, — когось не відірвеш від оксамитових столів казино, а мене до глибини душі причаровує сад. І чим довше займаюся пошуком і щепленням нових сортів, тим більше захоплююся».

      На моє запитання «Скільком деревам і кущам він дав життя?» співрозмовник відповів не відразу: «За тридцять років, якщо враховувати і роботу на розсаднику в Жукові, може, й мільйон набереться».

      Уявити таку неймовірно велику кількість одиниць доданої довкіллю флори, мабуть, так само важко, як осягнути нескінченність Всесвіту. Однак, спостерігаючи за тим, як віртуозно, упродовж двох-трьох хвилин, кількома точними рухами, схожими на рухи досвідченого хірурга, пан Іван щеплював живці голубої смереки до тендітних стовбурів смереки звичайної, охоче вірилося, що одиниця із шістьма нулями — реальна цифра.

 

Вибирав, «де важче і де чимало людей»

      У трудовій книжці Івана Семціва — одна адреса: «Отинійське лісництво». Там же — «зарубки» усіх щаблів подоланої ним невисокої ієрархічної драбини: від сторожа пожежної варти лісу до лісничого. Уточнює: «Звичайного лісничого». Виняток — два роки служби в Радянській армії на посаді командира танка. Після збройного конфлікту між СРСР та КНР довкола острова Даманський їхню військову частину з Ужгорода перекинули на Далекий Схід. І хоча йому не довелося оглядати бойові позиції вояків Мао Цзедуна через приціл танкової гармати, кілька місяців поспіль на собі відчув неослабне напруження радянсько-китайської ворожнечі за клаптик суші посеред уссурійської води...

      Звільненому в запас сержанту-танкісту, котрий на той час уже мав диплом випускника Сторожинецького лісотехнічного технікуму, тодішній лісничий Євстахій Тодорович Кріль запропонував на вибір два варіанти працевлаштування: спокійне місце лісника в урочищі неподалік селища Отинія або віддалений Жуків, де «буде важко, бо там — великий розсадник і чимало людей». Він вирішив іти туди, де важче. Привезена з молдавських Єденців молода дружина, колишня однокурсниця Аня, змушена була тижнями виглядати чоловіка, який не вилазив із розсадника.

      Нинішні зелені володіння Отинійського лісництва, яке розкидане невеликими острівцями по території Придністровської рівнини, невеликі — близько 2,7 тисячі гектара. Обсяги господарської діяльності теж скромні — річна розрахункова лісосіка не перевищує двох тисяч кубометрів. На місці зрубаної стиглої деревини обов'язково з'являються відновлювальні насадження. Це святе правило, котрого справжні лісівники дотримуються, як Божих заповідей.

Селекціонер злодію — не пара. Це і міліції зрозуміло

      Першого скромного досвіду щеплення плодових дерев він набув ще під час студентської практики у кримському Білогорську. Здійснене тоді власними руками таїнство схрещення незвичних для Прикарпаття персиків та абрикос стало ніби посвяченням у коло вибраних, яким дозволено зазирати за грань буденності. Про це згадав, коли почав господарювати у зразково-показовому на всю Івано-Франківщину розсаднику біля села Жукова. І хоча експерименти із саджанцями не входили в коло його службових обов'язків, знаходив можливості щеплювати багато декоративних порід дерев, «підсаджував» на дички живці небачених в окрузі яблунь і груш. Легально отримати елітні сорти тоді було великою проблемою. А хотілося їх будь-що мати. Інколи власним коштом їздив до Львова і старався непомітно для оточуючих зрізати у сквері чи ботанічному саду пагінчик якогось унікального куща чи дерева. А потім поспішав у Жуків, аби щепити, поки не всохли. Одного разу навіть міліціонери затримали за спробу незаконного заволодіння «зеленою» соціалістичною власністю, але, на щастя, зрозуміли, що його спонукав не низький інстинкт злодія, а інтерес селекціонера. Власне, свої оригінальні саджанці він здебільшого віддавав на озеленення шкіл, дитсадків, вулиць міст і сіл.

      Зате його обкрадали по-справжньому. Після того як частина території лісництва, зокрема й Жуковський розсадник, перейшла у власність новоствореного мисливського господарства «Хотимир», він створив новий розсадник в урочищі «Богородичин». Цей період припав на час руйнівних процесів у суспільній свідомості, коли низи за прикладом ненажерливих верхів теж взялися тягнути додому дрібні залишки загальнонародного добра.

      — Я хотів створити в розсаднику архів декоративних і плодових дерев та кущів, але їх почали безбожно красти, — з гіркотою пригадує лісничий події не такої вже й далекої давнини. — Зникло дуже багато видів і форм, які я мав в одному або в кількох екземплярах. Вони втрачені назавжди. За свою зарплату купив з колекції Академії наук України вісім сортів колоновидних яблунь, котрі майже не мають бічного гілкування і обростають плодами так, як качани кукурудзи зернами. І сліду не залишилося. Зникло багато кипарисовиків. Знаєте, де я одне своє деревце побачив? На сільському цвинтарі: син украв із розсадника і посадив на батьковій могилі — додав ще один гріх до родинного реєстру поганих вчинків. Це дуже боляче, коли безсовісні люди зазіхають на чуже. Шкода не тільки своєї праці, а й чужої спустошеної душі.

      Тоді він вирішив хвойні та декоративні саджанці вирощувати в розсаднику та біля контори лісництва, а плодову колекцію переніс подалі від заздрісних очей у невеличке село Закрівці, на батьківське обійстя, де живе нині. Дружина виділила загінку городу і почав вирощувати все, що забажається. На невеликій площі сконцентрував, інколи по два-три сорти на одному дереві, високоврожайні яблуні, груші, сливи, вишні, черешні. Навіть фахівці визнають, що такого дивного саду немає в цілій окрузі. Для господаря ж він — не просто плодовий клондайк, а передусім — джерело позитивного світосприйняття.

Істота «з мінусовим зарядом» — ворог природи

      — На біоенергетичному рівні, — переконує Іван Михайлович, — існує дуже тісний зв'язок між людиною і природою. Відомо чимало прикладів, коли після смерті людини раптово всихали квіти і дерева, за якими ця людина доглядала щиро й ретельно. Зі свого досвіду знаю, що братися за щеплення можна лише з добрим настроєм, коли голова не замакітрена різними проблемами, бо і дерево покалічиш і приживлюваність буде мізерною.

      Дехто стверджує, що в природі трапляються дерева-злюки, які спустошують біополе слабозахищених людей. В існування таких зелених вампірів мій співрозмовник вірить мало, зате не сумнівається в наявності людей, які випромінюють негативну енергію і таким чином конфліктують з оточуючим середовищем. І розповів повчальну історію про недоброзичливого колегу, з яким колись працював у лісництві. Той чоловік здатний був на підлі вчинки і любив глузувати з людей. Якось між ним та Іваном Семцівим виникла затята суперечка з приводу того, хто удачливіший при щепленні дерев. Дійшло до того, що обоє на спір взялися приживлювати кожен по одному ряду кленів ясенолистих у двох паралельних насадженнях, аби забезпечити однакові умови . Через півроку підсумували результати: у Семціва не прижилося лише чотири щепи зі ста, в опонента — лише чотири вижило.

      — Я вважаю, — каже переможець парі, — що цей приклад добре ілюструє згубний вплив, так би мовити, негативно зарядженої людської істоти на природу. Дерева, якщо ти йдеш до них із добром і світлими помислами, очищають душу, свідомість і підсвідомість. Стверджую це зі стовідсотковою впевненістю, бо не раз перевірив на собі. І коли було важко, найщирішу розраду знаходив у саду.

Зацвів сад — і відчай відступив

      Чотири роки тому в його сім'ї сталася велика біда — «обірваний» тромб зупинив серце дружини Анни. Разом із дорослими донькою Софією та сином Іваном важко переживав гіркоту втрати найдорожчої людини. Як швидко сплинув час. Ніби недавно переступив поріг рідного дому після армійської служби. «Заходжу до хати, — пригадує, — а батько порається біля плити — навіть руки в тісті. Мама тоді хворіла і лежала в лікарні. Тато подивився на мене, усміхнувся і каже: «Доки я так бідувати буду?». Що, запитую, невістку треба привезти? «Треба». Через два місяці ми відгуляли весілля. Жили дуже добре. Аня була чудовою дружиною, мамою, другом і однодумцем. Її не стало у січні. Довго не знаходив собі місця — руки з відчаю опускалися. А потім, із приходом весни, зацвіли дерева, і я серед них ожив».

      Тоді Івану Семціву було 46 років. Згодом у його житті з'явилася інша жінка. Познайомилися, так би мовити, при виконанні службових обов'язків. Бізнесменка з Івано-Франківська, прочувши про вдатного до садівничої справи отинійського лісничого, приїхала купити щось екзотичне для озеленення дачі. Коли він вперше побачив довгі, випещені нігті на пальцях Людмилиних рук, то зізнається, що не міг повірити, що ці пальці можуть у грядці лад дати. Виявилося, що здатні не тільки садити-сапати, а й корову доїти. Господарство ж в Івана Михайловича — вилежуватися ніколи: корова, свині, бичок Бодя. Попередній двохрічний Томик при зважуванні затягнув на цілих сім центнерів.

      — Серед людей поширена думка, що лісники за рахунок лісу жирують. Не знаю, хто як, а я мушу тримати велике господарство, аби і дітям щось у сумку покласти, і собі почуватися матеріально незалежним, — зауважує господар.

      Проте і в ставленні до братів наших менших у родині Семцівих не переважають меркантильні інтереси. Недавно попрощалися з одомашненим вепром, якого з невідомих причин залишила у лісі на снігу дика свиня. Ікластий знайда їв з рук і став загальним улюбленцем, але через два роки, вступивши у вік статевого дозрівання, почав нервувати і кусатися. Тримати його вдома стало небезпечно, випускати з хліва в природу — теж. Довелося здати на м'ясо. Більше пощастило молоденькій косулі, котра зимувала в них із пошкодженою ногою. Коли рана загоїлася, лісову красуню відпустили...

Розмовляти з деревами? Нічого дивного

      Набуті за тридцять років знання і вміння Іван Михайлович не тримає за сімома замками. Навпаки, він і колегам-лісівникам радить створювати біля контор лісництв такі,  як у нього, ділянки з колекціями декоративних рослин, куди приходили б школярі пізнавати безмежний світ природи, пропонував керівництву освіти свою безоплатну допомогу у створенні міні-дендропарків при всіх навчальних закладах району. Вважає, що кожна людина повинна знати дерева, кущі і рослини, що її оточують. Це — принципова позиція.

      — Коли мої діти були ще малими, — пригадує лісничий, — я поставив перед ними обов'язкові завдання здобути повноцінну освіту: вивчитись грати хоча б на одному музичному інструменті, вміти пристойно малювати, досконало знати хоча б одну іноземну мову і все, що їх оточує.

      Тепер донька грає на баяні, син — на акордеоні, обоє добре малюють і знають англійську. Про спілкування з природою годі й казати: вона для молодших Семцівих  як мати рідна. Син Іван закінчив біологічний факультет Прикарпатського національного університету.

      Для таких, як сам, ентузіастів Іван Михайлович підготував своєрідний практичний порадник, у якому зібрав усі найвідоміші способи щеплення різноманітних порід і рекомендації садівникам-любителям та студентам аграрних вузів. Перший наклад ілюстрованої автором і замовленої за власні кошти книжки поки що невеликий — 300 примірників.

      А ще він радить усім, хто живе на українській землі, посадити біля кожної хати чи дачного будиночка сад: «Невдовзі ви відчуєте, як змінюється стиль життя, і зрозумієте, як багато раніше втрачали, не спілкуючись із деревами, посадженими власними руками. Незалежно від зодіакальних «приписів», я люблю всі насадження: і мною вирощені, і природою. Мені достатньо вранці пройтися садом, аби на цілий робочий день набратися живильної енергії, а ввечері — так само зняти втому. З деревами — не дивуйтеся — я розмовляю, і вони мене розуміють. І тут немає нічого надприродного. Це доступно кожному, хто має світлу душу і не робить зла. 

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>