Табірна мелодія частівки,

17.05.2007
Табірна мелодія частівки,

Ганна Петрівна Бондар з онукою Алiною. (Фото автора.)

      Ганна Петрівна Бондар живе у селі під самісінькою Полтавою. Навіть у «міській» квартирі п'ятиповерхового будинку, спорудженого тамтешньою (тепер уже, на жаль, «напівлежачою») біофабрикою, на якій пропрацювала три десятиліття. А народилася 1923 року в «класичному» полтавському селі Лиман Другий, що поблизу Решетилівки. Тієї самої, яка відома всьому світові передовсім унікальною вишивкою «білим по білому». Хоча полотно долі уродженки благодатного краю ткалося переважно з чорних ниток. Можливо, навіть із найчорніших у новітній історії нашого народу. Чи не для того «зав'язувалися» ті нитки у вузлики на цій жінці, щоб вона пройшла всіма колами пекла, запам'ятала все і розповіла нащадкам про те, чого не хочуть помічати сьогоднішні плакальники за «світлим минулим»...

 

По білому — найчорнішим

      Ганнуся з'явилася на світ ще за живого «дідуся Леніна», творця тієї робітничо-селянської держави, яка мала стати раєм саме для таких бідаків, як вона і члени її родини. А чим стала? Судіть самі. Перші усвідомлені дитячі втрати пов'язані з Голодомором 1932—1933 років, який забрав тата й неньку. І досі сльози застилають очі, коли згадує останнє прохання опухлої від голоду матусі принести їй водички... Потім разом із шістьма десятками таких же круглих сиріт, як сама, мешкала у так званому патронаті, що діяв при місцевому колгоспі. За той прихисток дякували «батькові Сталіну», бо були впевнені: без нього, найріднішого і найгеніальнішого, просто не вижили б...

      Певно, саме сирітство назавжди обрізало пуповину зв'язків із рідним селом. Вдома ж фактично ніщо не тримало. Постійно там залишалася тільки старша сестра, котра певний час їм із молодшим братом хоч і була за маму, та завжди мала своїх клопотів по вінця. Тож коли в 1939 році закінчила семирічку, без жодних вагань «завербувалася» на миколаївський суднобудівний завод, де працювала й навчалася у фабрично-заводському училищі. Тільки-но почалася війна, нарівні з чоловіками копала протитанкові рови поблизу Миколаєва. Особлива скрута з харчами під час окупації змусила понести на місцевий базар своє платтячко. Там виміняла його на дві склянки кукурудзяного борошна і потрапила у пастку фашистської облави на потенційних рабів третього рейху.

       Борошно те разом із сестрами по нещастю їли у вагоні- «товарняку» аж до першої зупинки у Польщі. Десь під Любліном їх вишикували в шеренгу перед німецькими «герами»-панами, які набирали собі «рабсилу» зі Сходу. Із багатьма дівчатами-українками потрапила тоді до власника цегельного заводу, розташованого у невеличкому містечку неподалік Гамбурга. Жили в бараках із двоповерховими нарами. Конвой водив на роботу. З напарницею Зіною завантажували «сирою» цеглою свою тачку і спеціальною вузькоколійкою штовхали її нагору до печей, біля яких поралися чоловіки, в основному французи та бельгійці. Одного разу тачку таки не втримали, вона покотилася прямо на них. Напарниці переїхало ногу, а Ганна встигла відскочити, за що й одержала від хазяїна п'ять бичів по спині. Тож у лазареті також довелося лежати разом із Зіною...

      Зрештою, авіація союзників зрівняла той завод із землею. Та бараки з невільниками вона не чіпала. Їхніми визволителями стали англійці. Настав час близько півтисячі українських бранок збиратися додому. Посідали вони за прохідною зі своїми вузликами, а обіцяні автомобілі по них усе не їдуть. Через кілька днів з'явився перекладач зі словами: «Пан Сталін не хоче вас брати. Він каже: ті, кого визволили англійці, хай їдуть в Англію». Хтось плескає в долоні, радіє, хтось плаче...

      Для багатьох існував ще один стримуючий фактор. Чоловіки-невільники, ті ж французи й бельгійці, котрі працювали поруч, були дуже співчутливими, чуйними, уважними. І такими ж молодими та гарними, як і дівчата-українки. Тож із ними дружили, в них закохувалися чи просто «гуляли» з іноземцями. Останні, зрозуміло, пропонували нашим дівчатам їхати з ними, виходити заміж і залишатися на Заході назавжди.

      Такий друг-француз був і в Ганни. Сцена прощання з ним варта найслізливішої мелодрами. Вже після того, як Сталін «змилостився» над співвітчизницями і таки підняв перед ними шлагбаум, той француз приїхав за «своєю» Анною з іншого міста. Сльози котяться в нього по обличчю, він буквально благає українку залишатися з ним, тягне до себе її вузлик, а шофер заповненої людьми вантажівки то заводить двигун, то знову глушить його і лається, лається... Її останнє слово: «Ні, тільки в Україну. Хочеш бути зі мною — поїхали з нами». «Сталін тебе посадить», — як у воду дивився той француз...

      Перш ніж відправити на Батьківщину, місяців зо два в німецькому місті Ростоці їх перевіряли сталінські опричники-«особісти». Дехто з них жалів учорашніх невільниць, частіше називали німецькими сучками, вівчарками... Зрештою, додому Ганна потрапила тільки у грудні 1945 року. Власне, домівки як такої вже не було — від батьківської хати в селі залишилося тільки згарище. Сестра зі своєю родиною жила в землянці. Тож коли в їхніх краях з'явився «вербувальник» із Донбасу, довго не роздумувала.

       Отже, — знову великий завод біля Кадіївки, нинішнього Стаханова. Працювала там токарем, «давала» по півтори-дві норми і практично «не сходила» з Дошки пошани. Непогано й заробляла. Разом із майбутнім чоловіком можна було «потягти» навіть будівництво власного житла. Задля цього взяла земельну ділянку. З тим, хто міг стати її супутником на все життя, вже мріяли про своє родинне гніздечко, будували плани на майбутнє. Тільки збутися тим мріям не судилося...

Тріо, що наспівало на 40 років ув'язнення

       — У кімнаті заводського гуртожитку ми жили вчотирьох, — пригадує Ганна Петрівна. — Харківські дівчата Ліда і Зіна були практично моїми ровесницями і подругами. Їм також довелося скуштувати гіркого німецького хліба, тільки в Нюрнберзі. З нами жила ще одна жінка, яку ми називали Денисівною, а поза очі навіть «бабою», бо було їй уже за 40. Вона працювала на прохідній, а про ще одну її «роботу» дізналася пізніше...

       Восьмого березня 1948 року в тій же гуртожитській кімнаті ми відзначали жіночий день. Із переданих батьками подруг кукурудзяного борошна та сушки наварили тоді мамалиги і компоту. Було на столі й трохи спиртного. Сиділи, гомоніли, згадували. Потім почали співати частівки. У суто дівочій компанії, в основному, звісно, про милого, про кохання. Та не тільки. Одну з тих частівок і досі важко повторювати. А звучала вона так:

      Лежить Лєнін у гробу,

      Сталін тягне за ногу:

      «Уставай, єдрьона мать,

      Пятілєтку виполнять».

      Подібні частівки ми чули в Німеччині. Та ось вам хрест віруючої людини : ніяких «задніх», тим більше політичних думок у мене тоді не було. І сприймали ми ту частівку не як критику Леніна, Сталіна чи радянського ладу, а тільки як таку собі молодіжну браваду — не більше. Я трохи грала на гітарі. Тож під час згаданого застілля взяла її в руки і почала підігравати дівчатам. Слухала наш спів і ота «баба». Наступного дня вона ще й перепитала мене: «Що ви там ото про Сталіна співали?». «А воно вам треба?» — відповідаю.

      Більш ніж через місяць по тому прокинулася, а ліжка моїх подруг — порожні. Питаю Денисівну, де Ліда і Зіна. Каже, якісь хлопці приїхали машиною і їх забрали... А через два дні приходжу з роботи і починаю готувати їсти. Раптом — стук у двері. Відчиняю їх із мисочкою картоплі, яку несла до спільної кухні. Чоловік у міліцейській формі пропонує залишити ту мисочку і збиратися. Та я ж голодна, прошу його зачекати, доки картопля звариться. «Вас нагодують, — відповідає. — А чекати нам ніколи — у нас же робота».

      Коли «чорним вороном» везли мене в Кадіївку, поруч сидів той міліціонер. Він і сказав про мій арешт за такою-то статтею Кримінального кодексу УРСР. А що це за стаття? «Політична», — відповідає. Не можу цього збагнути. Ну, ніяк до мене не доходить, що за якусь частівку людина може отак «загриміти»... Тоді він перепитує, чи була в Германії. Та була ж. То, може, це за Германію, припускає супроводжуючий.

       У Кадіївці мене спочатку саму зачинили в червоному куточку, серед газет і журналів. Там і ночувала. Наступного дня приїхав їхній начальник. Повели мене до нього, а він одразу: «Ну, розказуйте, що ви там розспівували?». Я тільки зойкнула. Тоді вже до мене почало доходити... Та вирішила гнути своєї: не співала про Сталіна — і квит. Пообіцяв очну ставку з ... нашою Денисівною. Пізніше дізналася: вона була їхнім таємним агентом і за те, що «настукала» на нас трьох, за кожну, одержала по 30 рублів.

       Очна ставка з нею таки була. Вже у Ворошиловграді. Там, у підвалі будинку МГБ, я вперше зайшла й у справжню тюремну камеру. «О-о-о, поповнення», — таким вигуком зустріла мене її «завсідниця» — закореніла злодійка. На запитання, де ж мені прилягти, одразу вказала на місце біля параші. А коли дізналася ще й про моє звинувачення, почала допитуватися, чи не «злигуванням» із німцями заробила таку серйозну статтю. Я розплакалася. Тоді інші жінки осмикнули ту «героїню», а одна з них запропонувала мені місце біля себе.

      Уночі викликали на перший допит. Свого слідчого Савченка забути вже не зможу. Хоча б тому, що отут, серед голови, й досі видно слід від його пістолета. Спочатку він, нетверезий чолов'яга років під п'ятдесят, змушував мене зізнаватися у співанні «крамольних» частівок погрозами і добірним матюччям. Та я не здавалася. І дівчат своїх не «здавала». Кажу, співали, — ну, не про Сталіна, не політичні. А він єхидно так посміхається: мовляв, твої дівчата вже тю-тю... Пізніше дізналася, що означало те «тю-тю». Подругам за ту ж частівку «впаяли» по 15 років таборів. Обидві потрапили до «набору» на Колиму, звідки одна з них точно не повернулася, з іншою згодом також втратила зв'язок.

      Наступного разу слідчий уже закипав од люті: «Так ти (далі йшло звернення на букву «п») будеш казати, що співала?!». Моя чергова відмова закінчилася тим, що він вихопив пістолет «ТТ» і з розмаху вдарив мене ним по голові. Я заюшилася кров'ю і знепритомніла. Тож не пам'ятаю навіть, як мене тягли в камеру. Там уже отямилася від слів чергового лікаря, котрий виявився земляком-полтавцем: «Кріпись, дочко. Рана не така вже глибока, та на голові це небезпечно».

      Третій виклик — уже на так званий суд. Трійка людей у військовій формі засідала в цьому ж будинку МГБ. Тільки не в підвалі — нагорі. Вони майже нічого мене й не питали. Правда, один з них — крайній зліва — почав нібито соромити: мовляв, ви ж сирота, Сталін вас виростив, а ви про нього такі частівки співаєте. Знову кажу, що не співала, тільки на гітарі підігравала. «А хіба ж це не співучасть?» — перепитують. І одразу оголошують: за частиною 1 статті 54 (пункт десятий) Кримінального кодексу УРСР — 10 років позбавленя волі з відбуттям покарання у віддалених місцях Радянського Союзу і 5 років «пораженія» у правах.

Далі Далекого Сходу не пошлють...

       Саме цей вирок за «антирадянську агітацію» давав своєрідну перепустку в «зони» і табори неосяжної радянської імперії. Лисичанськ, Іркутськ, Хабаровськ, Благовєщенськ, Комсомольськ-на-Амурі, Ваніно — такими були етапи її «ГУЛАГівського» шляху. Далі етапувати вже нікуди — хіба що втопити в Тихому океані... Разом із мільйонами таких, як сама, «антирадянщиків» будувала житло, промислові та військові об'єкти, працювала на сірниковому конвейєрі, вирощувала й заготовляла овочі для прикордонників... Бараки, шикування, конвой, який «проводжає» на роботу і з роботи, відлік часу за ударами в рейку — побут у радянських таборах майже не відрізнявся від того, що довелося пережити в Німеччині.

       Сусідами по нарах найчастіше ставали ті, хто задля виживання родини поцупив із колгоспного поля аж... десять качанів кукурудзи чи відро каротоплі. Згодом до них додалися «посібники ворога», котрі працювали на окупованих фашистами територіях, переважно інженери та лікарі. «Класичних» політв'язнів, тобто людей, які справді мали антирадянські переконання й боролися зі сталінським режимом бодай словом, не кажучи вже про зброю, Ганна Петрівна у «своїх» таборах не зустрічала. Зате повно було там таких «політиків», як вона: у когось прохопилося необережне слово про керівну і спрямовуючу партію чи її вождів, хтось розповів «антирадянський» анекдот чи заспівав «крамольну» частівку...

       Неанекдотичними, здається, були тільки терміни позбавлення волі для таких людей — п'ять, десять, п'ятнадцять років... Якось поступилася Ганна своїм нижнім місцем на нарах старшій жінці. Як з'ясувалося, «тьоті Мілі» відміряли чималий строк за її... віщий сон. Наснилася цій «провидиці» люта бійка двох півнів — червоного і білого, в якій перший зазнав нищівної поразки. До чого б це? І — найголовніше — хіба може в червонозоряній, червонопрапорній країні програвати (та ще й якомусь «біляку»!) червоний півень? Після того як жінка розповіла про свій сон дочці, а та — колегам із бухгалтерії підприємства, відповіді на згадані питання «компетентні» органи почали шукати вже зовсім не по зорях...

      Перед Ганнусиним кадіївським «кавалером» (власне, вже майже нареченим, бо саме з ним планували збудувати своє родинне гніздечко), котрий працював начальником пожежної охорони, одразу після її арешту поставили категоричну вимогу: відмовитися від «неблагонадійної», бо виженуть із партії. Не відмовлявся. Та згодом надіслав у табір листа. Мовляв, Ганю, ти «просиділа» там уже два роки і, з усього видно, будеш сидіти всі десять, а я більше чекати не можу...То були, певно, найтяжчі хвилини в її табірному бутті.

      Звідти тричі писала «чолобитні» у Москву, просила зглянутися над її сирітством, відсутністю злого умислу в діях, за які відбуває покарання. На перше звернення з білокам'яної відповіли коротко: для перегляду вироку немає підстав. Удруге зазначили, що за скоєне Ганною взагалі треба розстрілювати...І тільки третє «прошеніє» нібито подіяло. Але то було вже після смерті Сталіна, яку вони, до речі, у далекосхідному таборі оплакували два дні. Хоча навіть при звільненні виправдовувати її ніхто не збирався. Ухвалою Верховного Суду УРСР від 25 лютого 1955 року десятирічний строк ув'язнення був лише «знижений до шести років і 10 місяців, без поразки у правах», тобто до того терміну, який вона вже «відсиділа».

Рік — за три. А вік за скільки?

      З табору Ганна вийшла 13 квітня 1955 року, та одразу поїхати на рідну Полтавщину чи вже майже рідний Донбас не могла. Спершу її, згідно з Довідкою №70883, яка «видом на жительство не служит, при утере не возобновляется», так би мовити, «відкомандирували» до станції Лугова, що в Джамбульській області Казахстану. Працювала там на залізниці, потім на будові в Кустанайській області. Зрештою, більш як через рік після звільнення приїхала в рідне село на Полтавщині. Вже з дев'ятимісячною донечкою. Влаштувалась на роботу в найближчий бурякопункт. Але залишати свою крихітку матері-одиначці було ні з ким. Тож довелося «завербуватися» на біофабрику, що під Полтавою. Віддала їй 30 років життя. А з урахуванням років каторжної «табірної» праці в Німеччині й Радянському Союзі (кожен із них тепер зараховують за три) загалом має 60 років трудового стажу. І пенсію — 483 гривні. Половина якої, за словами Ганни Петрівни, «іде на оці калічні ноги»...

       28 травня 1971 року Пленум Верховного Суду УРСР скасував «її» вирок, а справу закрив за відсутністю складу злочину. Ганну Петрівну офіційно реабілітували. А от з передбаченою чинним законодавством грошовою компенсацією за ті поневіряння певності немає й досі. Виплачувати її мав той орган місцевого самоврядування, звідки реабілітовану свого часу забирали у сталінські табори, тобто Стахановська міськрада Луганської області. Звідти у 1992 році Ганні Петрівні справді «капнула» частина компенсаційної суми. Однак у 1993 році вона одержала від голови комісії з питань поновлення прав реабілітованих Стахановської міськради офіційного листа, в якому пояснювалося, що через фінансову скруту міськфінвідділ не має можливості «одноразово виплатити Вам весь залишок грошової компенсації», тому решту виплачуватимуть «щороку протягом 5 років».

      Та жодної копійки з тієї «решти» Ганна Петрівна до цього часу не одержувала. Вирушати ж у пошуках справедливості до неблизького Стаханова у свої 83 роки з хворими ногами вона вже не може. Тому звернулася до «ближчих» рад — Полтавської районної і обласної. Звідти до неї додому нещодавно приїздили повноважні представники влади, обіцяли в усьому розібратися. Важливо тільки, щоб допомога від них не забарилася. Тим паче що гроші старенькій жінці потрібні не тільки на ліки. Після того як біофабрика втратила спроможність утримувати свій житловий фонд, мешканці п'ятиповерхівки почали встановлювати у своїх квартирах системи індивідуального опалення. Така система коштує сьогодні більш як п'ять тисяч гривень, яких у Ганни Петрівни, звісно, немає. Водночас їй повідомили: тільки-но набереться «критична маса» згаданих «індивідуалів» — централізоване опалення в їхньому будинку все одно відключать... Така, з дозволу сказати, перспектива неабияк схвилювала стареньку: невже ж їй доведеться доживати віку в холоді?

      Попри все, Ганна Петрівна не вважає себе невдахою чи героїнею. І зла на весь світ за свої незаслужені образи, поневіряння не тримає. Каже: така була «епоха жизні». Хоча те, хто був головним творцем тієї епохи, сьогодні вже добре усвідомлює. Ще за часів горбачовської перебудови почала передплачувати «Літєратурную газєту», «Огоньок», відкривати очі на підгрунтя комуністичного терору, сталінізму, Голодомору в Україні... Зараз молиться за те, щоб подібні жахіття ніколи не повторилися. І не зациклюється на своїх труднощах та болячках. Над усе тішиться спілкуванням з онукою Аліною, котра провідує її найчастіше, з іншими найближчими, найріднішими людьми, які хоч і живуть окремо, не забувають свою матінку, бабусю, прабабусю.

      — Перебуваючи у сталінських таборах, не могла й уявити, що колись побачу не тільки свою донечку, а й дорослих онуку та онука і навіть дванадцятирічного правнучка, — каже Ганна Петрівна. — Думала, тут, у тайзі, чи на оцих сопках мене й закопають. Адже так багато людей умирало від хвороб і тяжкої роботи. Та я там, вірите, навіть серйозно не хворіла. Мабуть, Бог мене таки беріг.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>