Метушня довкола пальми

23.03.2007
Метушня довкола пальми

Та сама «Пальма Мерцалова» – яблуко розбрату нових донеччан.

      У «шахтарській столиці» — черговий гучний скандал із кримінально-політичним присмаком. Цього разу в епіцентрі опинився головний офіціозний символ регіону, так звана «Пальма Мерцалова». Почалося все з того, що обласна влада заходилася широко відзначати 75-річчя Донецької області. Беззаперечний факт, що така солідна дата аж ніяк не узгоджується з 16 неповними рочками української незалежності, нікого не збентежив. Усім начальницьким світом, на розширеному партійно... — тобто, вибачте, просто господарському активі затвердили програму ювілейних заходів, головним пунктом яких стала ударна стаханівська вахта шахтарів. І закрутилося!..

 

Постукав Мерцалов у рейку...

      Конфлікт вибухнув, коли голова обласної ради Анатолій Близнюк заявив, що на честь свята серед бульвару в центрі Донецька поставлять сталеву «Пальму Мерцалова». Для довідки: цю двометрову дивину було виготовлено на початку минулого сторіччя, аби на Нижньогородському ярмарку прорекламувати продукцію Донецького металургійного заводу. Заводський коваль (що дав ім'я цьому, так би мовити, артефакту) викував екзотичне дерево з цілого шматка залізничної рейки. Оригінал «Пальми Мерцалова» вагою понад півтора центнера ось уже багато десятиріч зберігається в Політехнічному музеї Петербурга.

      Так от, заяву чільника Донецької облради було відразу ж опротестовано українським політтехнологом, також донеччанином, Костянтином Воробйовим. Останній стверджує, що володіє всіма авторськими правами на іміджевий проект «Пальма Мерцалова», тож, відповідно, йому вирішувати, де шумітиме залізним листям символ індустріального регіону. Опоненти встигли обмінятися досить гострими репліками. Голова Донецької облради Близнюк: «Це ж просто авантюрист. Однак на всiляку дію є протидія. Своєю власністю ми розпоряджатимемося, як вважаємо за потрібне. А та людина, яка вирішила, що він там якийсь дуже великий... ми вчинимо з ним згідно з законом. Пальма ж стоятиме, де їй належить!». Воробйов: «Анатолій Михайлович (А. Близнюк. — Авт.), якщо він Швондер «по життю», то нехай він, будь ласка, цим займається в Краматорську, на своїх підприємствах, що у нього там є. А не в Донецьку».

      На додачу Воробйов заявив, що в нього фактично поцупили інтелектуальну власність. Мовляв, він першим подав заявку про реєстрацію торгової марки «Пальма Мерцалова», однак «Укрпатент», нехтуючи існуючими правилами, видав посвідчення Донецькій облдержадміністрації. У зв'язку з цим Воробйов планує звернутися до суду, звинувативши патентне відомство України в корупції.

      Шкварчання шекспірівських пристрастей важко зрозуміти без урахування історичного тла, на якому розвивається нинішнє протистояння в «титульному» регіоні України.

Регіон особливого призначення?

      Кажуть, що випускник Донецького політехнічного інституту Костянтин Воробйов натрапив на свою золоту жилу, коли 1996 року заснував у «шахтарській столиці» рекламну агенцію «Кардинал»: з метою видавати презентаційні альбоми, які б пропагували економічні, історичні, культурні, рекреаційні й інші ресурси регіону. Натхненником і куратором поліграфічного первістка «Кардинала», супербуклету Prіmus іnter pares («Перший серед рівних»), виступив тодішній мер обласного центру Володимир Рибак, який нібито особисто пришукував серед місцевих підприємців спонсорів коштовному виданню. Червоною ниткою через розкішну книгу проходила думка про «особливе місце» Донбасу серед інших історичних українських земель, який нібито усвідомлює свою вирішальну роль у перебудові нової батьківщини, але водночас не забуває великого східного сусіда, з яким регіон єднають виробничі, наукові, людські та безліч інших зв'язків.

      Черговим проектом, довіреним «батьками Донбасу» спритному молодому рекламістові, була розробка концепції регіонального фестивалю ділової еліти. Завдання ставилося зрозуміле: перехопити ініціативу в закордонних та київських фірм, що спеціалізувалися на роздачі всіляких почесних звань і призів «розкрученим» місцевим бізнесменам (зрозуміло, за гроші самих нагороджених). Водночас новий фестиваль мусив знову ж таки пропагувати ідею унікальності Донбасу, маскуючи її під цілком доречний регіональний патріотизм.

      Ось тут розквітнув у всій красі організаційний талант Воробйова. Щорічні фестивалі «Золотий скіф» незмінно демонстрували ошелешеним місцевим підприємцям усе нові, небачені втілення фантазій його розкріпаченого розуму. Спочатку — масовий «Діловий прийом» (із «ну дуже» дорогими вхідними квитками — за право підняти келих у колі перших керівників області). Потому — форуми «Міжнародного земляцтва донеччан», конкурси балету, показові змагання команд клубу «Що? Де? Коли?», злети бардів країн СНД, концерти зірок естради радянських часів (якось у глибинці Італії «розкопали» та привезли до Донецька призабутого навіть у себе на батьківщині «золотоголосого хлопчика» Робертіно Лоретті). А також змагання повітряних куль-монгольф'єрів, відкриття музею старої техніки під відкритим небом, фестивалі пива тощо.

      Апофеоз «Золотих скіфів» припав на 2001—2002 роки, коли поруч із Донецьким міськвиконкомом було урочисто встановлено копію московської «Цар-гармати», а також відкрито пам'ятники засновникові міста (правда, вельми сумнівному) Джону Юзу та співаку Анатолію Солов'яненку. Останній монумент, як подейкували в місті, родина артиста визнала не дуже вдалим, тому напередодні свята його терміново... вкрили шаром позолоти.

      Двічі помпезне регіональне дійство відвідав тодішній Президент Леонід Кучма. Проте донецькі фестивалі й надалі чітко витримували заявлену спочатку лінію: «між Києвом та Москвою». Як девіз Донецької області було офіційно затверджено фразу з щоденників Дмитра Менделєєва, нібито занотовану російським хіміком під час подорожі дореволюційним Донбасом: «Можливість доведено справою!». Стала у пригоді й легенда про дерево-рейку донецького коваля, що так і не повернулася на батьківщину з нижегородського оптового базару.

«А ми до вас із гостинцями!»

      Непідйомними близнюками-копіями «Пальми Мерцалова» донецькі заходилися щедро обдаровувати уряд Москви, Київську держадміністрацію, Львів. Металеве зображення екзотичної для Донбасу рослини місцеві альпіністи підіймали на гірські вершини, а аквалангісти встановили під водою на траверзі кримського миса Тарханкут.

      Кажуть, що в планах Воробйова щодо останнього, так і не здійсненого, фестивалю «Золотий скіф» було взагалі щось фантасмагоричне: постановка опери «Князь Ігор» під відкритим небом, на тлі Святогірського печерного монастиря, з масовкою в сотні кінних джигітів та кращими солістами світу, що мали спускатися на імпровізовану сцену з дирижаблів. А також спорудження в центрі Донецька степового кургану в натуральну величину, з утвердженням на його верхівці золотої «скіфської баби» (хто бачив ескіз, доводять — дивно схожої обличчям... на Ріната Леонідовича).

      Такі масштабні починання, зрозуміло, вимагали відповідних коштів. Стверджують, що виконавчий директор спеціально створеного «під фестиваль» благодійного фонду К. Воробйов збирав їх вельми віртуозно, натякаючи потенційним спонсорам на можливість одержання престижної нагороди фестивалю та свою близькість до перших регіональних персон — Віктора Януковича (який донедавна був офіційним президентом «Золотого скіфа»), кількаразового лауреата цього проекту Ріната Ахметова.

      Але за грандіозними планами чергового фестивалю його виконавчий директор, так би мовити, прогавив потрібний поворот. «Донецькі» якраз масово відправилися завойовувати Київ. Суть регіонального фестивалю як параду пихатого провінційного статку та підкресленої суверенності втратила сенс. Новий «статус-кво» переконливо сформулював один із вихідців із регіону: «Тепер уся Україна — Донбас».

      На додаток, після остаточного переїзду до столиці головного патрона «Золотого скіфа», Віктора Януковича, у фірми «Кардинал» стали наполегливо вимагати звіту про фінансові кошториси проведених фестивалів. Костянтин Воробйов, обвинувативши в рекеті тодішнього голову облради Бориса Колесникова, поспіхом залишив Донбас. На прощання ідейний батько «Золотого скіфа» підніс рідному краю неприємний сюрприз, оголосивши особистою інтелектуальною власністю і сам фестиваль, і символічну «Пальму Мерцалова», і навіть золотого степового бовдура, так і не втіленого в дорогоцінний метал.

Кіно, що крутиться назад

      Чому саме сьогодні, по двох роках відносного затишшя, скандал навколо славнозвісного залізного дерева спалахнув із новою силою? Місцеві експерти називають мінімум дві причини, велику та маленьку. По-перше, політичний хронометр на Донбасі нині відчутно рухається у зворотному напрямі, тож немає нічого дивного в поверненні старих, здавалося б, назавжди похованих ідеологічних химер. Наприклад, місцева влада оголосила про свій намір на честь вже згадуваного святкування 75-річчя Донецької області не лише провести масові стаханівські вахти, а й прикрасити «шахтарську столицю» скульптурними зображеннями шахтаря, металурга, хіміка та представників інших головних робітничих професій «всеукраїнської кочегарні». Сталева «Пальма Мерцалова» на цьому вернісажі відродженого соцреалізму, мабуть, виглядатиме цілком органічно (хоча ще більше підійшла б, мабуть, бетонна дівчина з веслом).

      Ну а що стосується політтехнолога Кості Воробйова, то він, схоже, своєю унікальною інтуїцією відчув спокусливу можливість заробити «нові бабки на старих піснях», поспішивши нагадати про себе. Як завжди, у гучній та оригінальній формі.

      До речі, як перешіптуються в Донецьку, є ще одна, «побічна», причина, заради якої влада затіялася з марудним перенесенням «Пальми Мерцалова» на реконструйований центральний міський бульвар. Нині донецький екземпляр залізного екзота «виростає» у куленепробивному скляному саркофазі посеред найбільшого донецького парку ім. Ленінського комсомолу. Одначе знедавна той рідкий острівець зелені «шахтарської столиці» обгороджений глухим бетонним парканом. Згідно з офіційною версією, пов'язано це зі спорудженням Р. Ахметовим нового стадіону для його футбольної команди «Шахтар». Неофіційно — під маркою будівництва спортивної арени «директор Донбасу» нібито відхопив чималий кавалок міської території для чергової особистої резиденції. Зрозуміло, в такому разі присутність певних іржавих ідеологічних тотемів у приватному райському куточку, щонайменше, недоречна.

Сергій КОРОБЧУК.