Олексі Довбушу — від Володимира Грабовецького

22.03.2007
Олексі Довбушу — від Володимира Грабовецького

Володимиру Васильовичу до лиця і професорська мантія, і гуцульські строї. (Фото автора.)

      У вітчизняній історичній науці Володимир Грабовецький, поза сумнівом, залишить глибокий слід. За майже шістдесятилітню подвижницьку працю івано-франківський професор, завідувач кафедри історії України Прикарпатського національного університету «реконструював» сотні невідомих епізодів минувшини, зокрема обставини загибелі та місцезнаходження останків багатьох українських гетьманів, написав десятки книг, серед яких — унікальна тритомна ілюстрована історія Прикарпаття. Проте сам Володимир Васильович найважливішою справою свого життя вважає дослідження опришківського руху під проводом Олекси Довбуша. Вони — односельчани. Обоє народилися і виросли у підгірському Печеніжині, щоправда, з різницею у понад два століття.

      Про виняткове захоплення професора Грабовецького ватажком опришків і про зібрані ним важливі документальні матеріали тих часів, а також — понад тисячу легенд та оповідань про Олексу Довбуша, 122 варіанти пісні «Ой попід гай зелененький» «Україна молода» писала дванадцять років тому, у березні 1995-го. Тоді ж газета присоромила івано-франківських чиновників, котрі, завзято розподіляючи комунальне майно міста, ніяк не могли знайти «пристанище» Олексі Довбушу, для музею якого Володимир Грабовецький хотів передати всі експонати особистого зібрання. Слава Богу, наш голос тоді почули.

 

«Такого знущання не зазнала жодна відома історична постать»

      — Якби не «Україна молода», — нині зізнається Володимир Васильович, — музею б не було. Як я не переконував міську владу надати для експозиції хоч невелику ізольовану кімнату, чиновники байдуже відкидали мої неодноразові прохання. А коли вийшла стаття у вашій популярній газеті, тодішній мер, звертаючись до підлеглих, відреагував приблизно так: «Та дайте тому Грабовецькому якесь приміщення». І вже 22 вересня 1995 року в центрі міста, по вулиці Гетьмана Мазепи,3, відкрився меморіальний музей, створений на основі моїх матеріалів. У вересні 1997-го йому присвоїли статус державного.

      — Пане професоре, за час, що минув від тієї публікації, виросло нове покоління читачів «України молодої». Давайте коротенько пригадаємо, з чого почалося ваше захоплення Олексою Довбушем.

      — Легенди про славного односельчанина оточували мене з дитинства. Добре пам'ятаю, як ще перед війною ми ходили церковною процесією (тато був паламарем) до хреста, поставленого в урочищі Калинник, на місці хати, де народився Олекса в 1700 році. Згодом, коли мій університетський учитель академік Іван Крип'якевич дізнався, що я родом із Печеніжина, по-науковому благословив мене словами: «Шукайте документи, виведіть Довбуша за межі фольклору. Отоді буде ваша заслуга як історика». Невдовзі пошуки в архівах князів Яблоновських увінчалися надзвичайною знахідкою. Раніше вважалося, що шляхта після страти закопала Олексине тіло під Коломийською ратушею. За іншою версією, сестра забрала і поховала останки брата в селі Ямному під Яремчею, де мешкала з чоловіком. Знайдений мною лист управителя маєтку шляхтича Колендовського відкрив страшну таємницю: за наказом коронного гетьмана Йосипа Потоцького тіло Довбуша порубали на 12 частин і розвісили на палях в одинадцятьох населених пунктах Прикарпаття, аби настрахати і впокорити українських селян. Такого знущання не зазнала жодна відома постать у світовій історії.

      — Ще за радянських часів Довбуша популяризували переважно як «борця з панським гнітом». Напевне, цим ідеологізованим порівнянням роль його особи в українській історії не обмежується.

      — Передусім заслуга Довбуша полягає в тому, що він у Галичині продовжив завзяту національно-визвольну боротьбу, розпочату Богданом Хмельницьким у Великій Україні. Козаки й опришки мали однакову стратегію, але різні способи національно-визвольних змагань. На відміну від Придніпров'я, де могли дислокуватися великі військові формування повстанців, у гірських умовах та при значній концентрації ворожих замків і фортець з посиленими гарнізонами найефективнішою була тактика партизанської боротьби. Невеликі мобільні загони за підтримки місцевого населення десятиліттями воювали проти дуже сильної Речі Посполитої — наймілітарнішої держави тогочасної Європи. Знайдені мною 85 невідомих документів підтвердили, що радіус дій опришківських загонів не обмежувався територією сучасної Івано-Франківщини, а сягав Перемишля і Кам'янця-Подільського. Згодом, у середині ХХ століття, цим досвідом скористалася УПА.

«Хочеться вірити, що це — саме Довбушевий топірець»

      — Що і коли стало першим експонатом вашого приватного зібрання?

      — Книжка Качурака про Олексу Довбуша, надрукована в Коломиї в 1900 році. Її дав мені тато Василь, коли я приїхав на вакації з Львівського університету і розповів, що маю намір взятися за науковий реферат про опришків. Відтоді минуло майже 60 років. За цей час я сам написав про Довбуша півтори сотні праць, 15 книжок вийшли окремими виданнями. А ще збирав, так би мовити, іменний фольклор, старі книги, картини, музичну літературу, історичні документи, зброю і предмети побуту тих часів. Твори довбушівської тематики з автографами мені дарували Анатолій Кос-Анатольський, Станіслав Людкевич, Микола Колеса. Усе це я зберігав у трикімнатній квартирі, поки не відкрився музей. У його постійній експозиції зараз — близько 450 експонатів.

      — Який із них для вас найцінніший?

      — Безперечно, бойовий топірець Довбуша. З документальних джерел я довідався, що Олекса мав на озброєнні два пістолі, рушницю і топірець, який для карпатського опришка був, як шабля для запорізького козака. Його ще називали барткою або балтою. Отже, коли Довбуш був важко поранений біля хати Степана Дзвінчука у селі Космач, пістолі й рушницю він передав побратимам, що були поруч, — Павлові Орфенюку та Василеві Баюраку. Про топірець нічого не згадувалося. Якось Станіслав Людкевич мені розповів, що чув, нібито топірець зберігається на одному з хуторів біля Космача. І справді, я там знайшов поважного віку газду, котрий виніс топірець з комори, поцілувавши, як він сказав, святу річ, що давно належить їхньому роду. Старий гуцул ні за що не погоджувався віддати мені сімейну реліквію. Змилостивився лише через півтора року. Це єдина матеріальна річ, що збереглася від Довбуша до наших днів.

      — Мабуть, належність цього топірця Довбушеві досить умовна.

      — Документального підтвердження, звісно, немає. Хочеться вірити, що це саме так. Ленінградські вчені, яким я направляв знахідку, лабораторним методом підтвердили, що лезо виготовлене у XVІІІ столітті, а топорище — дещо пізніше.

      — Мешканець Космача Михайло Дідишин стверджує, що встановлена на його подвір'ї хата — це оригінал оселі, з якої в Довбуша стріляв Степан Дзвінчук.

      — Це фантазії. Я знаю пана Михайла як колекціонера дивовижного коріння, але та хижа — не ідентична.

«Не сумніваюся, що Довбуш володів великими скарбами»

      — В експозиції вашого музею представлені зразки землі одинадцяти населених пунктів області, де поляки розвішували частини Довбушевого тіла. Зібрані воєдино, вони утворюють своєрідну символічну могилу провідника опришків, бо поховання його останків ніде не зафіксовано.

      — Це ви добре сказали. Я зібрав землю з усіх тих міст і сіл — Коломиї, Косова, Кутів, Криворівні, Космача, Лючок, Микуличина, Чорного Потоку, Вербіжа, Зеленої та Биткова — і виставив як цілісний експонат під час відкриття музею.

      — Його приміщення розташоване за якихось двісті метрів від колишньої міської ратуші, на площі, біля якої було страчено Василя Баюрака. Після загибелі 45-річного Олекси Довбуша він теж тривалий час очолював опришківський рух.

      — Зведений на початку ХІХ століття будинок, у двох кімнатах якого розмістився музей, — один iз найстаріших об'єктів Івано-Франківська, якщо не брати до уваги культові споруди. Щодо Василя Баюрака, то він справді був найближчим соратником Довбуша, і після нього упродовж десяти років очолював опришків. Його видав полякам зрадник у гірському селі Ясенів Горішній. Баюрака катували в підвалах ратуші, після чого засудили до страти через четвертування. Перед виконанням вироку (на площі тоді зібралося багато люду) Василь замість останнього слова попросив сопілку і заграв перед смертю сумних верховинських мелодій. Про цю трагічну і щемну подію також є свідчення у нашому музеї, а біля місця страти ми встановили меморіальну дошку.

      — За легендами, головний опришок залишив по собі у горах казкові багатства. Із Довбушевих скарбів вам нічого не перепало? Ви вірите в їх існування?

      — У 2000 році до мене звертався один киянин. Казав, що привіз із собою дуже чутливу апаратуру, і запитував, в яких місцях найдоцільніше шукати скарби. Обіцяв поділитися частиною дорогоцінностей. Він потім поїхав кудись у Карпати, але про знахідки нічого не було чути. Я не сумніваюся, що Довбуш володів великими скарбами, бо з побратимами здобув не один шляхетський замок. Коли Олексу перед кончиною запитували, де його скарби, то він нібито відповів: «Земля буде ними користуватися, а не люди». За свідченнями Колендовського, котрий був бiля Довбуша, що помирав, ватаг опришків казав, що скарби заховані на Свидовій горі. Можливо, в майбутньому десь проявиться таємниче місце, і скарби дадуться людям у руки.

«Хочу ще здійснити прощальне турне Карпатами»

      — Яку місію виконує ваш музей нині?

      — Наші Карпати асоціюються з розвитком туризму та відпочинку, і кращої візитки для популяризації регіону, ніж цей музей, на мій погляд, годі й шукати. За півгодини тут можна дуже багато дізнатися про Олексу, а потім вирушати на Скелі Довбуша, до Каменя Довбуша чи інших, пов'язаних з його іменем, місць. Англійці придумали собі Робін Гуда і тішаться ним, а ми ж маємо справжнього народного героя. Про нього в горах знають від малого до великого. Я вам уже розповідав майже легендарну історію, що трапилася зі мною в 1968 році на полонині біля закарпатської Ясині. Старий пастух-гуцул так захоплено оповідав про Довбуша, що я не втримався від запитання: «Звідки ви про все це знаєте, адже казали, що неписьменний?». Він відповів, що має Біблію про Довбуша.

      Рано-вранці наступного дня старий поцілував землю, помолився до сонця і повів мене в ущелину. Відхилив камінь, дістав щось із засмальцьованої хустини, а коли розгорнув — я остовпів. То була моя перша книжка про Олексу, видрукувана ще в 1957 році. Йому і читали її письменні товариші.

      — Наскільки я зрозумів, у двох кімнатах музею виставлені далеко не всі зібрані вами матеріали. Не думаєте розширюватися?

      — Знаєте, дуже боюся, аби після мого відходу в інші світи і це приміщення не відібрали, а експонати передали до якоїсь іншої установи або розтринькали: півсотні квадратних метрів у центрі міста — дуже ласий шматок. За життя я нічого не нажив — ні особняка, ні машини. Це — найбільше моє багатство. Музей уже відвідало близько сорока тисяч іванофранківців та гостей Прикарпаття, і всі вони дякували за те, що він є.

      Щиру правду вам кажу: хочу ще зібратися з останніми силами і здійснити прощальне турне Карпатами — пройтися горами і як старий гуцул поцілувати ту святу землю.              

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>