Постав хату не з лободи, а з... осики

15.03.2007
Постав хату не з лободи, а з... осики

Ось вона, хата з дров. (Фото Євгена ТАНДУРИ.)

      ...Коли поліський очерет, який був поліщукам за колиску, як співається у відомій пісні («Очерет мені був за колиску»), повезли в Західну Європу на дахи тамтешнім прихильникам екологічно чистих будматеріалів, волиняни неабияк дивувалися. Бо про солом'яні стріхи, тим паче очеретяні, на Волині вже давно забули. Традиційну бляху, за яку в 1939-му при перших совєтах господарі розплачувалися роками виселення в краї, дуже віддалені від України, масово змінив радянський шифер. Той самий, яким у тій же Європі навіть хлівів не покривали, бо азбест негативно впливає на здоров'я та самопочуття худоби. Радянські люди — не худоба, вони витримають усе. Ще дотепер наші садиби дивляться у небо шиферними дахами. Хіба що багаті можуть дозволити собі металочерепицю чи ондулін. У знайомого водія-далекобійника, який мотається Європою, поцікавилася, чи доводилося йому в Голландії бачити очеретяні дахи на будинках? Чомусь саме голландці вподобали волинський очерет. Так, він бачив будинки під очеретом, але задоволення це не з дешевих. Дозволити собі таку розкіш можуть не всі. Село Смоляри, що у Старовижівському районі, може стати місцем паломництва для європейців, де вони можуть повчитися, як збудувати екологічно чисту і довговічну хату зі звичайнісіньких... осикових дров.

 

      Звідки прийшла, а точніше, повернулася, ця мода у Смоляри — сказати місцеві мешканці не беруться. Кажуть, що із сусіднього села Галина Воля, хоча галинволинці нині таких хат не будують, віддають перевагу цеглі й піноблокам. Як і скрізь тепер. Сам спосіб будівництва глинобитних хатинок, може, привіз хтось із місцевих із далекого Казахстану, куди поліщуки їздили на сезон. На Поліссі найпоширенішим будматеріалом завжди був ліс, і будинки поліщуків дорадянського періоду і в перші десятиріччя радянської влади збудовані були з дерев'яних брусів. Сьогодні чимало таких хат-пусток у неперспективних селах отримують своє друге життя: їх купують за кілька сот доларів молоді сім'ї, розбирають, перевозять навіть в інший район, збирають заново, облагороджують — і добротна хата готова. І виходить вона набагато дешевшою, аніж нова цегляна. У Смолярах же люди знайшли свій вихід зі скрути — зруб будинку складають з осикових полін. Чому саме з осикових, адже вважається, що осика не зовсім придатна для будівництва? Може, щоб ніяка нечиста хату не чіпала й боялася? Виявляється, все набагато простіше: добре висушену осику ніколи не з'їсть шашіль. А ось міцний дуб та іншу деревину він полюбляє. Для того щоб цьому шкідникові геть відбити охоту точити поліна, кладку роблять на сивій глині, до якої обов'язково додають пшеничну чи житню солому.

      Щоб побачити, як це виглядає на практиці, приїхали на околицю Смолярів, де збудувала таку хату із полін родина Сиротюків. У селі вони не перші започаткували цю екзотичну методику будівництва, бо ще два господарі довели до ладу добротні будинки, побачивши які, ніколи не скажеш, що збудовані вони із простих полін. У Сиротюків хата ще не добудована, отож можна побачити навіть на фото, як кладеться осикова кладка. Зробили кухню й одну кімнату, щоб на зиму переселитися. Переїхали на Покрову зі старенької хатки, в якій шість років жили з трьома дітками. Заходимо до кухні — тут тепло, як у бані. В одній великій кімнаті вчать уроки дві доньки і син. Тут теж, на диво, тепло.

      — Один раз пропалю плиту — і в обох кімнатах тепло цілий день, — каже господиня Люба Сиротюк. — Тут і пічка в плиті є, хліб там печу. Зима, дякувати, тепла була, так що не мерзли ми.

      — Стіни оббиті дерев'яною вагонкою, гарна столярка — напевне, недешево все обійшлося?

      — Майже задарма. Чоловік усе робив своїми руками. Ліс заробив, щось брати дали. Сам столярує, вагонку робить, піч і груби сам мурував.

      — І довго ви будувалися?

      — Довгенько. Років шість. Якби гроші були — швидше можна. А так надія на те, що вигодуєш і продаси. Продали бичка — купили шифер. І так весь час. Ми обоє ніде не працюємо. Колись Іван трактористом у колгоспі був, я в лікарні працювала. Тепер усі вдома. Жили, як поженилися, біля моїх батьків. Нас у батьків семеро — шість синів і я, одна донька. Женився менший брат — місця вже мало в хаті. Гроші весільні, які були, поклали на ощадкнижку, а вони «згоріли». Зосталися без заощаджень, без хати, а на руках уже троє діток. Прикупили стареньку хатку і стали самі потроху будуватися.

      Поцікавилися у хазяїна, скільки ж дров пішло на таку хату?

      — Машини з три, напевне. Небагато. Осика ж росте швидко. А скільки її позасівалося на покинутих паях. Пару років землю не обробляй — засіється осикою, нетрі позаростають. Різати треба поліна довжиною 40—45 сантиметрів і щоб суха осика була. Літо полежить — і вона суха, а два — то взагалі. До розчину ніякого цементу чи піску, може, трохи вапна. І обов'язково порізаної, як на січку, соломи. І все — клади собі зруба, — пояснює Іван Сиротюк технологію. — Зате яка ця хата тепла! І натопити її не проблема. З вулиці пластиковою вагонкою обробив, щоб вигляд був, як у всіх. Зате всередині — все натуральне. Можна і гіпсокартоном, але для нас то дорого.

      — Як довговічна така хата?

      — Років сто простоїть, як мінімум. І ніяка холера її не зжере.

      Сиротюки кажуть, що якби була можливість, то вони, напевне, будувалися б, як усі. Але тепер не шкодують. Мають у хаті ванну, колись проведуть воду. Все помаленьку дороблять, доведуть до ладу — буде не гірш, ніж в інших. Були б здоров'я і лад у сім'ї. Люба зізналася, що чоловік у неї мало того що хазяїн і майстер на всі руки, а ще й добрий, уважний, жаліє дружину, дітей. Господарку тримають велику, бо треба і жити якось, і будуватися. Але з таким хазяїном це не страшно. А що ще для щастя треба? Аби любов та злагода панували в хаті і здорові всі були. Сиротюки запросили в гості, коли будинок повністю до ладу доведуть. До речі, приклад Смолярів виявився заразним. Коли проїжджали сусіднє Кримне, там над дорогою побачили на одній із ділянок чималеньку купку порізаних складованих осикових дров. Хтось ще збирається будувати хату не з лободи, а з осики.

      Увечері, коли вже сутеніло, виїжджали ми зi Смолярів із відчуттям гордості за наших поліщуків. Хоч як їх гнули до землі, як крутили й обдирали, а вони знаходять вихід із будь-якої напасті. Чиновникам із державних кабінетів не завадило б поїздити по наших селах, народ послухати. Дивись і стрельнули б у голову якісь цікаві ідеї щодо енергозбереження, про яке кричать нині на всіх рівнях. Смолярам же не завадило б «запатентувати» свій винахід. Хтозна: пройде якихось кілька років — і повалить Європа на Волинь купувати осикові дрова...

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>