На виставці загалом представлено близько п'ятдесяти робіт художника з фонду самого музею, деякі роботи привезені з інших художніх музеїв України, частина надана приватними колекціонерами, які вирішили не оприлюднювати свої імена. Таку таємничість працівники музею пояснили кореспондентові «УМ» тим, що приватні власники картин Айвазовського — переважно державні посадовці першого ешелону влади. Зайве розповідати про скромність наших державних мужів. Одну з картин із приватної колекції ледве занесли в приміщення музею через пожежний вхід, попередньо витягнувши двометрову заввишки і завширшки роботу з упаковки. Провідний науковий працівник музею Мар'яна Кружкова розповіла, що у світі імена приватних колекціонерів оприлюднюють лише з їхньої згоди. А таку згоду дає небагато поціновувачів високого мистецтва.

Про походження художника Айвазовського тривалий час не писали в його біографіях, енциклопедіях, не згадували під час екскурсій по музею. Як правило, гід обмежувався фразою: «Айвазовський був великим російським художником». Справедливості заради потрібно нагадати, що деякі письменники, хоча і поверхово, але намагалися розкрити таємницю походження великого художника. З книг Миколи Барсамова, Льва Вагнера і Миколи Григоровича, зі статті Юрія Павленка про Айвазовського у книзі «100 великих українців» (2001), ми, нарешті, дізнаємося: «Айвазовський — виходець із небагатої вірменської родини, що переселилася в Крим з української Галичини у 1812 році». Стає зрозуміло, чому в художника Російського імператорського військово-морського штабу, покликаного писати винятково морські баталії, з'являються цикли художніх творів на українські й вірменські теми.

Майже тридцять років минуло відтоді, коли в українське кіно прийшов Ярослав Гаврилюк. Пам'ятаєте Лук'яна Соколюка зі знаменитого миколайчуківського «Вавилону-ХХ»? Ото він. Звідтоді український кінематограф важко уявити без характерної довготелесої постаті, за якою завихрюється цілий світ — такий же характерний, химерний, завжди багатоплановий і психологічно витончений. У доробку актора близько 40 кіноробіт, зокрема в фільмах «Така пізня, така тепла осінь», «Граки», «Три гільзи від англійського карабіна», «Годинникар і курка» та багатьох інших. А паралельно тривала робота в театрі, де Ярослав теж встиг створити цілу галерею неповторних образів. Тобто гідний ужинок до 55-річчя — саме час озиратися на зроблене і потроху вкриватися хрестоматійним глянцем. Тим більше, що нещодавно Гаврилюку присвоєно звання народного артиста України...
Утім, попри звання й ювілеї, Ярослав Гаврилюк залишається самим собою — доступним, щирим, трохи іронічним. А ще — захопленим, і то не лишень кіно чи театром. До речі, між цими двома «музами» актор вибрати головну не може...