У числі 219 газети «Україна молода» за 24 листопада минулого року було опубліковане інтерв'ю французького бізнесмена, нащадка славетної родини українських меценатів Терещенків — Мішеля Терещенка під назвою «Я вирішив жити в Україні не для того, щоб повернути статки моїх предків». Значна частина української громадськості цю публікацію сприйняла неоднозначно, насамперед через висловлені паном Мішелем претензії на будинок, який належав Терещенкам, де нині розташований Національний музей Тараса Шевченка.
«Мені здається, ця будівля в не належному стані. Президент України нещодавно видав указ, і цей музей має переїхати в інше приміщення. І, звичайно, ми представимо свій план розвитку цієї споруди. Особисто я хотів би зробити з маєтку, що на бульварі Шевченка, один із визначних музеїв Києва», — сказав зокрема з цього приводу Мішель Терещенко.
Отже, як переділ столичної власності може вплинути на розвиток української музейної справи загалом і Національного музею Тараса Шевченка зокрема? Відповісти на ці запитання ми попросили авторитетного музеєзнавця Миколу Біляшівського, який і сам походить із роду «старої київської інтелігенції». Як відомо, захоплені своєю справою люди можуть говорити про неї безкінечно. Так і в нас трапилося — запланований діалог якось сам собою перетворився на пристрасний монолог пана Миколи, який і пропонуємо вашій увазі.

Останні події навколо об'єктів культурної спадщини в Києві по праву претендують на найвищі щаблі у рейтингу «Рейдерство та нехлюйство року». З кожним днем втрачає свої території та об'єкти «Київська фортеця», «Мистецький арсенал», претензійністю та унікальністю якого ми захоплювалися ще зовсім недавно, страждає від неефективного менеджменту та банального разкрадання бюджету, Будинок трамвайників, що стояв на набережній Дніпра, просто згорiв... Громадськість на цей вандалізм реагує, як може: критичні статті у пресі, «круглі столи», публічне обговорення на тему «Що таке культурна спадщина і як її порятувати». Пробі!