Недоторканність чи компромізм?

06.03.2007

      Останні події навколо об'єктів культурної спадщини в Києві по праву претендують на найвищі щаблі у рейтингу «Рейдерство та нехлюйство року». З кожним днем втрачає свої території та об'єкти «Київська фортеця», «Мистецький арсенал», претензійністю та унікальністю якого ми захоплювалися ще зовсім недавно, страждає від неефективного менеджменту та банального разкрадання бюджету, Будинок трамвайників, що стояв на набережній Дніпра, просто згорiв... Громадськість на цей вандалізм реагує, як може: критичні статті у пресі, «круглі столи», публічне обговорення на тему «Що таке культурна спадщина і як її порятувати». Пробі!

      Кількість будинків у Києві, що мають статус об'єкта культурної спадщини, точно назвати не ризикне, напевне, жоден києвознавець. Бо такі пам'ятки виявляють ще й сьогодні, відповідно, державний реєстр постійно поповнюється. Так, лише на Подолі таких будинків — понад 110... Було донедавна, оскільки тепер до них треба приплюсувати ще півтори сотні нововиявлених пам'ятників — наші історики працюють справді сумлінно і , звіряючи дати та стилі, ще знаходять будинки, які держава мусить охороняти та берегти. На це поповнення фахівці заповідника «Древній Київ» відреагували проектом, згідно з яким межі території, на якій розташовані пам'ятки історії, архітектури, містобудування, сягають 350 гектарів. І всю цю інформацію можна було б сприймати винятково позитивно, чесно пишатися своєю багатющою культурою і розмірковувати про туристичну привабливість Києва, якби не кілька «але». Більша частина цих споруд — а до таких пам'яток належать не лише палаци чи храми, а й звичайні житлові будинки — настільки занедбані, що майбутнє їх виглядає дуже проблематичним. Оскільки грошей з міського чи державного бюджету, які потрібні на оновлення комунікацій, реставрацію чи просто ремонт, ніхто особливо не обіцяє... Держава у цій ситуації, за великим рахунком, вирішила «турботливо» обмежитися відомими законами України «Про культурну спадщину», «Про тимчасову заборону приватизації пам'ятників культури» та деякими іншими нормативними актами. Вважаючи їх, мабуть, універсальною інструкцією для всіх випадків чи колізій, пов'язаних із культурною спадщиною. Але наші закони, як відомо, мають дві принципові ознаки. По-перше, вони дуже часто не діють. А по-друге, між цими статтями, параграфами й пунктами для людини розумної (і не дуже совісливої!) не проблема знайти шпаринку і таки викрутити свою вигоду з будь-якого закону. Завдяки цим нюансам, наприклад, стала можливою тотальна «мансардизація» Києва, яка розпочалася ще в середині 90-х років минулого століття. Міська влада цей почин навіть благословляла — зрештою, у такий спосіб вирішувалася проблема дірявих дахів. Ну а питання естетики та збереження пам'яток культури в адекватному стані прогнозовано відходили на другий план.

      «Крім того, маємо ще й таку практику, — підкидає тему для роздумів заслужений архітектор України Володимир Смирнов. — Сам будинок належить до культурної спадщини, а квартири, які розташовані в ньому, мешканці приватизують. Склять балкони на свій розсуд, вішають кондиціонери, супутникові антени, віконні рами фарбують хто в салатовий, а хто у фіолетовий кольори... Після такої «еклектики» назвати пам'яткою культури це «розцяцьковане» опудало язик не повертається».

      Отож, пишаючись прадавніми міськими пейзажами Києва, не зайве пам'ятати, що лише незначна частина із близько 1300 будинків, які є на обліку Головного управління культури КДМА, знаходяться в нормальному стані.

      Сьогодні питання «Хто ж винен?» вже навіть не варто зачіпати, бо можна витягнути на світ Божий таку купу фактів, які примусять суди працювати у цілодобовому режимі. А от відповідь на запитання «Що робити?» треба шукати негайно. Не покладаючись особливо на державу, у якої й без культурної спадщини проблем вистачає, можна почерпнути чимало цікавих прикладів із закордонної практики. В Таллінні, Санкт-Петербурзі, країнах Європи чимало пам'яток культури передано приватним особам. При цьому приватні власники отримують чітку рекомендацію з приводу того, як саме має експлуатуватися цей будинок і в якому бездоганному стані він має бути. Крок вліво, крок вправо — і неслухняний власник залишається без своєї власності. Архітектор Володимир Смирнов вважає, що така практика цілком може існувати і в Україні. Якщо прописати безкомпромісні закони і примусити їх працювати — тоді приватизація таких будинків справдi матиме потрібний ефект. «На жаль, наші інвестори мають хронічну хворобу: вони прагнуть будь-що збільшити площі придбаної нерухомості, вони затято борються за квадратні метри. І поки що не доросли до розуміння того, що будинки, які є пам'ятками історії, добудовувати, надбудовувати, прибудовувати не можна», — так пояснює Володимир Павлович необхідність державного контролю.

      Очевидно, що приватизовувати пам'ятки треба лише на конкурсній основі. Організовувати серйозний тендер, виявляти людей, які найбільше дають коштів за ту чи іншу пам'ятку, аналізувати їхнє бачення майбутнього придбаного будинку. Про пільгові кредити, як це робить Польща, говорити, мабуть, зарано. Але держава завжди може залишити за собою право контролювати інвесторів.

      Про тотальну приватизацію пам'яток культури не йдеться — у нас є Софія, є Михайлівський собор, Лавра тощо, які були і залишаться державною власністю. Але навіщо втрачати ті невеличкі і непоказні будиночки, наприклад, на Подолі, через те, що держава не має грошей на їхнiй ремонт? Вони були свідками того, як розбудовувався Київ у XVII—XIX століттях. Якось не хочеться повторювати відоме: «Без минулого не буде майбутнього». Але ж це справді так.

Катерина КОВАЛЬ.