Віталій Устюжанін — талановитий менеджер. (Фото автора.)
Про таких, як Віталій Устюжанін, кажуть: лідер, організатор-господарник від Бога. У 2000 році йому довірили наказом Міністерства оборони України складний об'єкт — Центральний військовий санаторій ім. М. І. Пирогова в Саках. Отримав у спадщину господарство ще гірше, ніж у сусідів (у цьому районі є ще сім санаторіїв, що використовують всесвітньо знамениті лікувальні грязі з місцевого озера). Усі приміщення занедбані, порожні, у деяких лиш щури бігають. Всього 50 пацієнтів у літній період. І «полк» обслуговуючого персоналу без завантаженості, без платні.
Новий начальник для початку обійшов та оглянув усе до останнього гвинтика і труби, горища та підвали в своєму господарстві. Другий крок — «Усі на відбудову!». Медперсоналу в руки — лопати, ломи, кельми, аби своїми руками відремонтували ті приміщення, куди б не соромно запросити людей. Третій крок: особисто об'їхав простори колишнього СРСР, агітував за чудодійні сакські грязі, укладав договори. Результат — став прибувати народ на лікування. З'явились перші, своїми руками зароблені гривні, потім сотні, потім тисячі, мільйони.
Так, крок за кроком, рік за роком... І ось уже минулого року на економічний розвиток витрачено своїх 10 мільйонів гривень. Підприємство на повному госпрозрахунку. Бюджет, до речі, рівний бюджету 28-тисячного міста. Результат: за п'ять років господарювання Віталія Петровича cанаторій сьогодні — це цілорічно функціонуюча европейська клініка з евроремонтом, модерними грязє-водо-фізіо-електро-магніто-озоно-дієто-спортметодами лікування і оздоровлення та матеріальною базою. Різниця лиш та, що лікувальні процедури коштують у багато разів дешевше європейських. Тому їдуть люди сюди з Німеччини, Ізраїлю, усього СНД. Умови пристойні, і коштує дешевше. Одноразово оздоровлюються 500 і більше пацієнтів, їх обслуговують 700 працівників, маючи по півтори норми цілорічно, коли в інших санаторіях у зимовий період люди працею не забезпечені — нема кого обслуговувати. Територія в 22 гектари — це інша країна в порівнянні з сусідами. Навіть храм-каплиця своя. Тут свої талановиті лікарі й медсестри дають концерти класичної музики, влаштовують літературні вечори. Тут лікують і арт-мистецтвом, зокрема піснею. Санаторій, до речі, зайняв перші місця в конкурсах «Кращий бальнеологічний курорт Криму», «Кримська перлина» та друге — в європейському конкурсі.
Працівники ж пояснюють перетворення розвалини й пустки в оазис наявністю феноменального лідера — їхнього директора. А він лише зауважує: «У нас досить талановитих, порядних людей. Їх — море. Ми можемо стати багатою країною. Ми не гірші тієї ж Литви, Естонії. Ми маємо більший потенціал. У нашій країні все є. Прекрасні люди — гляньте на моїх працівників! Вони гори перевернули за останні роки!».
Віталій Петрович скромно зауважує: усі перетворення вдалося здійснити не завдяки йому, а колективу. «Усе дуже просто: створити систему, правильно розставити людей і контролювати цю систему. І визначитись з пріоритетами. Коли ти цього дотримуєшся, все стає елементарним, — каже він. — Мене, звичайно, важко любити. Якщо людина порушує елементарні правила сервісу, я без зволікання звільняю її. Візьміть учорашній свіжий приклад. Лише за те, що працівниця бювету відмовилась приділити увагу гостю, що зайшов трішки пізніше закриття, сьогодні уже скорочена ставка санітарки, знята премія. Щоб привчити людей до европейського рівня сервісу, в їдальні, ЛФК встановлюємо камери спостереження. Матимемо можливість аналізувати роботу офіціанток, інструкторів. Це нормальна дисципліна при нормальній організації праці».
Те, що підприємство стало самоокупним, коштувало колективу «великої крові». «Ми всі весь цей час працювали, як звірі, — веде далі Віталій Устюжанін. — Ми єдині, хто в нашому відомстві цього домоглись, хоч в експерименті були й інші. Згідно зі статистикою, при переході на іншу форму господарювання виживає лише 30 відсотків. Ми ввійшли в це число і зробили це за такий короткий час. Причому не в якійсь Америці, Англії чи Іспанії, а в... Україні — з її узурпаторськими, що душать бізнес, законами...»
До речі, у повсякденному житті Віталій Устюжанін зовсім простий чоловік, невередливий. «Він невибагливий зовсім, — розповіла його дружина Ірина Олександрівна. — Любить смажену картоплю, не п'є алкоголю, не любить ресторани. Недавно, щоправда, ми купили «Ланос», а до цього два роки мали « Волгу», а ще раніш на «Запорожці» їздили. А дачу своїми руками недалечко будували. Тепер там собака живе. Нам ніколи...»
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
