«Чйорт поб’єрi!»

21.02.2007
«Чйорт поб’єрi!»

Наталя Лебiдь.

      Які тільки несподіванки не підносить нам іноді журналістська професія! Декілька місяців тому мені потрапив до рук часопис «Київська Русь», де поміж іншого була надрукована дебютна проза авторки з красивим псевдо Ївга Веснич. Перше, що зацікавило мене в фантасмагоричному романі «Душа», — це присвята: «Моєму Києву — місту, яке я втрачаю». Далі йшла коротенька передмова, в якій важко було не помітити фразу: «...на четвертий рік після зникнення Києва з лиця землі». Форма розповіді теж інтригувала: у вигляді почергового цитування двох знайдених через роки після катастрофи текстів — документального і художнього. Врешті-решт, я полишила всі справи і поринула у нафантазований авторкою світ. І далі керувалася лише двома критеріями: читається чи не читається, подобається чи ні.

      Попри не в усьому довершений (що з огляду на дебют цілком зрозуміло) стиль письма і, як на мене, трохи надмірний натуралізм, читалося легко. Ба, навіть ненормативна лексика з уст (точніше, з-під пера) Ївги Веснич чомусь не викликала в моїй душі звичного опору. Коли остання сторінка була перегорнута, мені захотілося розшукати авторку. Бодай для того, щоб сказати: «Я теж безмежно люблю це місто. А ще його любить добра сотня моїх знайомих. І сотня ваших знайомих, мабуть, також. І знайомі наших знайомих. То, можливо, не все ще втрачено? І коли завтра на вулицях Києва, не приведи Господи, справді з'являться зграї чортів і чортиць, у нас вистачить сил не продатися їм навіть в обмін на кохання найкращого чоловіка (чи жінки) у світі, не кажучи вже про трикімнатну квартиру на Хрещатику...» Про це мені хотілося сказати авторці «Душі». І яким же було моє здивування, коли, влаштувавшись невдовзі на роботу в «Україну молоду», я випадково дізналася, що Ївга Веснич — ніхто інший, як журналістка Наталія Лебідь, матеріали якої я читала на шпальтах газети. І хоча у письменників-початківців інтерв'ю брати не прийнято, читачам «УМ», гадаємо, цікаво буде побачити добре знайому їм авторку з дещо іншого — не журналістського — боку. Тим більше що «Душа» нещодавно вийшла окремим виданням у серії «Книжечка для дамської сумочки» видавництва «Дуліби».

 

      — Київ, чортівня, купівля душ гуртом і вроздріб — усе це мимоволі налаштовує на певні літературні аналогії. Беручись за цю тему, ти не боялася порівняння з Булгаковим?

      — Про Булгакова я якось не думала. Скажу чесно, мені дуже хотілося наслідувати Андруховича. Саме його стиль я тримала в голові, працюючи над «документальною» частиною тексту — доповіддю отого, як я його називаю, професора-києвіста, з якої прийдешні покоління і дізнаються про події, що передували зникненню Києва з лиця землі. До речі, в деяких творах Андруховича — в «Рекреаціях», «Перверзії», «Дванадцяти обручах» — досить явно простежується образ сатани.

      — Твоя головна героїня Гонората продала душу заради такого собі Котюнчика —суб'єкта, як на мене, не надто привабливого. Ти справді гадаєш, що кохання варте таких жертв?

      — Я не гадаю, а впевнена в тому, що для будь-якої жінки кохання є сенсом життя. Кожна з нас більше всього на світі бажає мати поряд чоловіка, якого вона любить.

      — Уявляю, що на це відповіли б феміністки...

      — А я не вірю в існування феміністок, як не вірю в інопланетян. Для мене феміністка — це жінка, яка лукавить. Так, вона може вийти на трибуну й довго розводитися про те, що всі чоловіки — сволота, і як класно бути незалежною і самодостатньою. Але в душі її при цьому будуть шкрябати величезні кішки. І за всіма її мудраціями приховуватиметься одне — самотність і шалене бажання залучити до своїх тенет чоловіка. Ну а щодо жертв... Насправді ситуації, коли жінка стоїть перед вибором — сім'я чи кар'єра, трапляються не так уже й часто. Це все одно, що вибирати, що одягти на вечірку — сукню чи туфлі. Має бути і те, й інше. Але якщо це або— або вже зовсім припече, я б особисто, не вагаючись, обрала служіння чоловікові, а не діяльність поза межами дому.

      — І ще про продаж душ. Ти згодна з твердженням, що журналісту як нікому іншому знайома дилема: йти на компроміс iз власною совістю чи ні?

      — У сьогоднішньому українському суспільстві журналіст, мені здається, може знайти для себе нішу, в якій він буде позбавлений цього вибору. Можна перейти з одного видання в інше або поміняти тему. Принаймні переді мною така дилема не стоїть.

      — Герману Гессе належать слова: «Життя і творчість для мене є єдиним цілим». На твою думку, письменник у щоденному житті повинен дотримуватися моральних норм і засад, які він проповідує у своїх творах?

      — Ну, по-перше, я себе письменником не вважаю. Більше того, я навіть не впевнена, чи візьмуся ще коли-небудь за написання книги. Що ж до твого запитання, то, гадаю, ти розумієш, що Гонорату не варто ототожнювати зі мною. Взагалі, мені здається, це непогано, коли твір існує сам по собі і не надто асоціюється з особистістю автора. До речі, в сучасній українській літературі таких творів дуже мало — значна частина текстів, особливо жіночих, списана з власного життя. Оксана Забужко з цього приводу писала, що слабо, мовляв, багатьом авторам творити ex nihilo, не компонувати жінку та рибу, щоб вийшла русалка, а вигадати сюжет iз нічого...

      — Чи допомогла тобі робота над книжкою відчути більшу відповідальність за слово і перед словом? Адже недарма кажуть, що газета живе один день, журнал — місяць, а книжка повинна служити принаймні роки...

      — Зізнаюсь, моя книжка мене саму трохи налякала. Вона була написана ще до виборів-2006, до обрання Черновецького мером і до того, як почалася вся ця історія з руйнуванням історичних пам'яток, заміною каштанів абощо. Не знаю, можливо, план реконструювання Андріївського узвозу був розроблений ще за Омельченка, але коли я у своїй книзі писала, як з узвозу здерли бруківку й вигнали звідти митців, а потім дізналася, що такі плани отці міста дійсно виношують, мені стало трохи не по собі. Можливо, зі словами і справді треба бути трохи обережнішим. Але загалом я не переоцінюю значення цієї книжки, набагато більшу відповідальність я відчуваю, коли пишу для газети статтю, яка може або піднести, або зруйнувати чиюсь долю.

      — Чим для тебе був і є сьогодні Київ, і як ти уявляєш його майбутнє?

      — Ми з Києвом багато пережили разом. Звісно, я люблю країну, в якій живу, але моє серце, мабуть, занадто маленьке, щоб умістити всі її простори. До того ж східну та південну Україну я зовсім не знаю. А Київ... Пам'ятаю його 1986-го року: і фонтанчики з водою для пиття у Першотравневому парку, і порожній ЦУМ — не було заїжджих, зате була радіація і бодай якийсь дефіцит, викинутий на полиці... Тепер я розхльобую те літо, воно добре увійшло у мою, що називається, кров і плоть. Так що ми з Києвом однією бідою вінчані, пардон за пафос. І сьогодні мені дуже боляче спостерігати за тим, що відбувається у столиці. І таких людей, як я, напевне, дуже багато. Але поодинці ми мало що можемо, а феномен Майдану, коли твій протест додавався до протесту твого сусіда, в найближчий час навряд чи повториться. Але Київ вистоїть, це ж вічне місто, хіба ні?