Максим Стріха: Українською Пушкін звучить настільки ж вишукано, як і мовою оригіналу

      Із загадок непервісної ваги, які ми тримаємо в темних закапелках пам'яті, щоб, можливо, так і померти колись, не взнавши про них нічого, я маю добрий десяток. Наприклад, чому вулиця, на якій я мешкаю, називається Урлівська? Або чи був на світі Шекспір, а чи всі п'єси і сонети, як недавно стверджували культурно-розважальні програми серйозних телеканалів, — лишень виплід загадкових, але талановитих літературних перевертнів на зразок братів Жемчужникових? І ось стрічаю випадково людину, яка пояснює, що Урлівська — це місцевий київський топонім ще з князівської доби, вже не відомо, що він означає, але назву має правдиво прадавню, і що Шекспір, беззаперечно, був, що б там не пліткували про нього телезірки. Таким розвінчувальником моїх дрібних загадок міг бути й котрийсь інший київський інтелектуал. Але факт — що став ним Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, перекладач, публіцист, політик та власник інших розумних визначень і поважних регалій. Максим Стріха багато перекладає з англійської і обстоює ідею, що тільки завдяки перекладу українська відвойовує собі статус мови, а не діалекту, що, отже, український переклад має не лише суто літературну місію, а й, якщо хочете, ідеологічну. Про це, про шекспіролюбство, таємничість Данте і звучання Пушкіна українською ми й говорили з Максимом Стріхою.

      — Український переклад мав особливу історію: на відміну від перекладу в літературах, які розвивалися більш-менш щасливо й існуванню яких нічого не загрожувало — маю на увазі англійську, німецьку, французьку чи російську, — наш переклад виконував не лише, а іноді й не насамперед, інформативну функцію, — говорить Максим Стріха. — Англійський, німецький, французький чи російський перекладач мав чітку мету — донести до свого читача, який звик читати рідною мовою, твір чужої літератури. Український перекладач був у інакшій ситуації. Скажімо, Куліш, коли брався перекладати Шекспіра, практично не мав власного читача. Надто нечисленна ще українська інтелігенція могла прочитати Шекспіра в польському чи німецькому перекладі на Галичині, в російському — на Наддніпрянщині або ж просто читати англійського класика в оригіналі — освіта тоді була добра. Натомість простолюд Шекспіра не потребував, бо він: а) не читав «класики», б) не читав узагалі. Отож завданням українського перекладу при його початках було не так ознайомити з тим чи іншим твором, як зафіксувати сам статус своєї літератури як літератури рівно-правної з іншими. Бо ж зрозуміло, що на «наріччя» Шекспіра і Данте не перекладають. Куліш добре це усвідомлював, бо ще 1857 року писав поміщикові-українофілу Галаганові: «Я переклав Байронового «Чайлд-Гарольда» і зробив це так, наче не-має на світі московської мови, а є тільки британська і наша».

      Це, до речі, розуміли не тільки перекладачі. Бо ж однією з мотивацій Валуєвського указу була спроба зупинити український переклад Святого Письма, який зробив би з малоросів окрему націю. Пилип Морачевський, ніжинський дворянин, переклавши на межі 1850-х і 1860-х Євангеліє українською, надіслав свій переклад на рецензію до Петербурзької академії наук і отримав захоплений відгук. Але ж те, що для вчених мужів було безумовним «плюсом», для людей, які пильнували, щоб імперія стояла міцно, виглядало очевидною небезпекою. І тоді ж з Києва до Петербурга надійшов інспірований Юзефовичем донос, у якому прямо говорилося: ініціатори видання Святого Письма українською за благородними християнськими мотивами намагаються приховати справу літературного, а потім і національного українського відокремлення. Відразу потому з'явився Валуєвський циркуляр 1863 року. Схожі мотивації мала й заборона 1876 року.

      До речі, коли сьогодні питаєш у студентів, що, власне, забороняв Валуєвський циркуляр чи Емський указ, — часто чуєш відповідь: українську мову. Це не зовсім так. І в тому, і в тому документах друк оригінальних творів на малоруському «нарєчії» зі страшними цензурними обмеженнями, але дозволявся. Дозвіл треба було просити в головному цензурному управлінні Петербурга, а не у місцевого цензора, треба було дотримуватися загальноросійського правопису, так званої «ярижки» (українські тексти аж до 1905 року в імперії друкували російськими літерами). Але, в принципі, оригінальні твори цензуру проходили. Однак — не переклади.

      Український переклад наражався на репресивні заходи усіх імперських влад — спочатку царату, потім більшовиків. Згадаймо хвилю репресій 30-х років, жертвами якої стали майже всі провідні перекладачі. Пригадаймо, з якою люттю репресували український переклад у 70-ті, просто через те, що українська література завдяки перекладові виривалася за рамки дозволеного «колгоспного гетто», де вона була загалом безпечна для творців «нової спільності — радянського народу». Приміром, Григорій Кочур — людина надзвичайно освічена, людина найвищої європейської культури, який перекладав (зауважте: не з підрядників, а з оригіналів!) поетів iз понад 30 літератур, — він не лише пройшов сталінські табори, а й потрапив під цілковиту заборону друкуватись у 1973 році. У 1979 році, після відставки зловісного «ідеологічного керівника» УРСР Маланчука, який зробив кар'єру на «боротьбі з націоналізмом», дозволили друкувати переклади Кочура. Але заборона на друк його літературно-критичних статей (і на згадування самого імені перекладача при аналізі перекладів) тривала аж до другої половини 80-х...

      У 1978-му розгромили редакцію «Всесвіту» і звільнили з посади редактора Дмитра Павличка не за якісь «ідеологічні хиби», а через те, що журнал став надто цікавим, його почали читати люди російськомовні, він почав надто активно проникати в російськомовні міста. Відтак на посаду головного редактора посадили лояльного Коротича, який замість «Хрещеного батька» почав друкувати «прогресивних письменників» з країн «третього світу», — і, відповідно, наклад «Всесвіту» було зведено з майже ста до двадцяти тисяч.

      — Деякі епізоди тієї глухої боротьби зараз здаються кумедними. Це ж ви у своїй збірці перекладів «Мої улюблені англійські вірші» згадуєте, як котрийсь «ідеологічно не вивірений» вірш вдалося протягнути у «Всесвіт» тільки завдяки особливому сантименту радянської системи до ювілеїв.

      — Так. Радянська література розвивалася як планове літературне господарство і, отже, значення ювілеїв було величезне. Мені вдалося у 1985 році «протягнути» добірку поезій Девіда Герберта Лоуренса саме тому, що наближався його 100-літній ювілей. Автор був, як на ті часи, сумнівний. З одного боку, він написав, як тоді вважалося, «порнографічний» роман «Коханець леді Чаттерлей». Але, з іншого боку, Лоуренс критикував буржуазну цивілізацію, і тому міг розглядатися як «прогресивний письменник». І коли я говорив з Коротичем, то змушений був акцентувати саме на тому, що Лоуренс — прогресивний автор, що він не сприймав буржуазні цінності і непогано було б його надрукувати.

      — Максиме, ми з вами колись говорили про переклади Шекспіра українською. Про «Гамлета» в інтерпретації Куліша, Старицького, Гребінки, Кочура, Андруховича та інших... Ви згадували й про смішний, як для нинішньої української мови, старовинний «галицький» переклад Павлина Свенціцького, де герой Шекспіра промовляв: «Встряхнувсь, як преступник, на голос апелю страшенно...» Існує , поза тим, і «шекспіріана» в інтерпретації Леся Подерв'янського. А сам Шекспір, цікаво, користувався, скажемо так, нецензурною лексикою, чи була вона в ті часи в англійській літературі?

      — «Гамлєт» Подерв'янського — не переспів, а цілком оригінальний твір, що використовує окремі шекспірівські мотиви. Що ж до «нецензурної лексики», то це складне питання. Адже деякі речі, табуйовані за вікторіанських часів, вважалися абсолютно природними за доби бароко. Годі й говорити про сучасну літературу, де межі дозволеного страшенно розширилися. Щодо англійської літератури, то ще не так давно вигук «devil!» серед пристойної публіки вважався дуже крутою лайкою, значно крутішою, ніж наше «дідько тебе забирай». А сьогодні навіть у творах респектабельних письменників нікого не дивує «fuck» та інші подібні слова...

      За доби бароко досить вільно ставилися до відтворення в літературі моментів, пов'язаних зі статевими стосунками. Тож Шекспір відверто пише «про це», досить сміливо натякаючи на фізіологічні подробиці стосунків чоловіків як з жінками, так і з чоловіками. Таке не вважалося аж надто великим відступом і від тодішніх правил у літературі, і від тих звичаїв, які панували при дворі Єлизавети І.

      Мушу сказати, що в перекладах Шекспіра часто «пригладжували» — і не лише в перекладах. У третій сцені першої дії «Ромео і Джульєтти» годувальниця оповідає, як її покійний чоловік жартував колись із маленькою Джульєттою: мовляв, ти, дівчинко, впала зараз на животик, а виростеш — то падатимеш на спинку. Так от, я маю англійське видання Шекспіра 1843 року, — це й схожі «слизькі» місця в ньому просто «вирізано». Видавець у передмові спеціально ставить це собі в заслугу — він зробив генія придатним для читання в родинному колі! Та нащо далеко ходити? Найблискучіший приклад — Маршаків переклад сонетів. Як відомо, корпус Шекспірових сонетів складається з двох великих циклів: більшого, «чоловічого» (адресованого коханому поета), і меншого, «жіночого» (адресованого коханій). У Маршака ж обидві частини виявилися адресовані тільки до коханої: звичайно, звертатися до коханого за сталінських часів поет не міг, за таку любов тоді передбачалася кримінальна відповідальність. Українські переклади в цьому сенсі, як правило, були точнішими. До речі, цю обставину застерігає Куліш у передмові до свого першого видання Шекспіра 1882 року: мовляв, усі лайки, епатажні звороти, які є в оригіналі, залишаю незмінними, бо вважаю в цьому поєднанні найвищих висот людського духу і низин, куди світ може падати, Шекспірову творчу заслугу.

      А в той же час у російських перекладах Шекспір часто «підправлявся» — і то з причин не лише моральних, а й політичних. Скажімо, Дружинін, перекладаючи «Короля Ліра» в середині ХІХ століття, зробив майже центральною постаттю трагедії зразкового дворянина Кента. Перекладач був переконаним консерватором і монархістом, тому для нього було головним показати не трагедію батька, безумного короля, який спершу чинить сваволю, а потім карається, — а відданість дворянина своєму сюзеренові. І Дружинін це зробив — трохи «ретушуючи» одні репліки, він переніс акценти на інші. У перекладача завжди є така можливість — зміщувати акценти в перекладі.

      — Чому, практикуючи здебільшого переклади з англійської класики, ви взялися за Данте? До речі, «Божественну комедію» вже повністю переклали?

      — На жаль, до завершення ще далеко (хоч багато пісень «Пекла» вже друкувалися і по часописах, і окремим виданням). Треба вже довести працю до останньої, 33-ї, пісні «Раю», хоч якось лячно: здебільшого люди, які закінчували цей переклад, опісля довго не жили. Українською мовою є два повних переклади. Один, більш ранній, не дуже добрий, — Карманського, що першу частину з нього докорінно переписав Рильський (і старенький львівський поет так і не дочекався виходу цієї книжки друком). Другий, сумлінний, дуже академічний переклад Дроб'язка, надрукований 1976 року, — і знов-таки, перекладач не набагато пережив ту книгу. І з автором найвідомішого російського перекладу (всього росіяни мають понад десять повних перекладів шедевра Данте) Лозинським сталося те ж саме... Це, звичайно, жарт, бо найчастіше таку фундаментальну працю, яка потребує величезних зусиль та енциклопедичної освіти, справді завершують лише по довгих роках, під кінець життя. Але є і щасливі винятки. Скажімо, авторці найновішого польського перекладу «Божественної комедії» (він саме друкується) Агнєшці Куцяк — трохи за тридцять, і я проти неї вже виглядаю «ветераном».

      — Підступне запитання: чи має читача світова класика в українському перекладі, якщо поруч — море більш просунутих на ринку російськомовних перекладів? Як ви думаєте?

      — Читача, очевидно, має, хоча й не такого численного, як хотілося б. Водночас це питання не слід відривати від іншого: а скільки є загалом українських читачів для доброї, не «попсової» літератури? Згадаймо про наклади книжок, які виходили в останні роки перебудови, коли купівельна спроможність була ще достатньо високою, а друкувати почали справді все. Тоді для доброї серйозної літератури українською мовою ринок формували 100-200 тисяч потенційних читачів. Бо далеко не всі люди, хто по-українському розуміє, воліють читати цією мовою, а не всі, хто читає українською, воліють читати серйозну літературу. Сьогоднішні наклади (зокрема моїх книжок — пара тисяч), безумовно, покривають тільки малий сегмент цього потенційного ринку. Це зумовлено руйнуванням системи книжкової торгівлі, бо ці книжки нікуди поза більшими містами Західної й Центральної України не потрапляють, і відсутністю реклами, бо часто навіть «просунуті» читачі просто не знають, що та чи інша книга існує.

      Проте зараз є одна ділянка, яка робить український переклад гостро потрібним. Це школа. Курс іноземної літератури читають (чи принаймні мусять читати) в усіх школах українською мовою, і завдяки цьому переклади стають справді необхідними. Інша річ, що у нас видано похапцем купу навчальних хрестоматій. Укладачі, що кинулися в цю сферу, раніше, як правило, мали справу з російським перекладом. Отож вони до ладу не знали української ситуації, брали перші-ліпші переклади і ставили їх до хрестоматії. Ця робота потрошку внормовується, але до досконалості ще далеко. Тим більше що чимало таких видань — відверто «піратські». Моя дочка принесла якось зі школи хрестоматію, яка вийшла дуже великим накладом, із моїм перекладом. Я був здивований — мене ніхто навіть не поставив до відома, що мій переклад буде вміщено в шкільному посібнику (не кажу вже про те, що в мене ніхто не попрохав на це дозволу й не сплатив мені гонорар). Очевидно, упорядник сподівався, що в ім'я «державотворення» вільне поводження з авторським правом йому вибачать (і, треба сказати, він таки мав рацію).

      — А переклади з російської мови — чи потрібні вони взагалі?

      — Якщо ми стоїмо на тих засадничих позиціях, що українська література є таки повноцінною і незалежною, то перекладати потрібно все. До речі, перші переклади з Пушкіна українською з'явилися і були надруковані ще за життя Пушкіна: Левко Боровиковський вмістив у «Вестнике Европы» 1830 року «Зимовий вечір», Євген Гребінка видав 1836 року «Полтаву». Сам Олександр Сергійович аж ніяк проти того не заперечував. І Квітка-Основ'яненко плакав над Гребінчиною «Полтавою», хоч якою вона здається нам тепер старосвітською.

       Погано те, що перекладати з російської, особливо за часів СРСР, брався кожен аматор, не маючи ні освіти, ні належного поетичного рівня. Звичайно, коли Пушкіна перекладав якийсь напівосвічений «український радянський поет», це підкреслювало немічність нашої літератури. Однак справжні поети, які перекладали Пушкіна, доводять: українською мовою він звучатиме настільки ж піднесено, вишукано, як і мовою оригіналу. Візьмімо для прикладу переклад лідера «неокласиків», репресованого в 1930-ті, Миколи Зерова:

Що в імені тобі моїм?

Воно замре,

як сплеск бентежний

Об камінь дальній надбережний,

Як шелест у гаю нічнім.

      Текст такого рівня краще від усіх патріотичних гасел доводить: мова наша не гірш від російської вироблена й надається для вислову найтонших відтінків людських почуттів.

      Я й сам трошки перекладав з російської — коли мені хотілося позмагатися, скажімо, з дивовижною пластикою рядків Миколи Гумільова, який був 1921 року розстріляний і до другої половини 1980-х — заборонений.

Досьє «УМ»

      Максим Стріха — доктор фізико-математичних наук, досі працює в Інституті фізики напівпровідників. Докторську дисертацію захистив у 36 років. Член президії Центральної ради партії «Собор», член Спілки письменників України, заступник голови Київського наукового товариства ім. Петра Могили, завідувач лабораторією методологічних проблем культурної політики Українського центру культурних досліджень, член столичної комісії з перейменувань. Володіє англійською та польською мовами, із цих мов і перекладає. Автор трьох книг перекладів, книги віршів «Сонети та октави», а також 70 праць з теорії напівпровідників.

      Має 42 роки, дружину, дорослу доньку і масу захоплень, зокрема оперою та байдарковим туризмом.